Батько майбутнього губернатора, Іван Юрійович Фундуклей, — хрестоматійний приклад того, що його сучасник, американський сенатор Генрі Клей назвав «self-made man». Етнічний грек, що виїхав до Російської імперії з Константинополя, Фундуклей «зробив сам себе» за допомогою винного відкупу. Ця специфічна для тодішньої Росії схема полягала ось у чому: держава, що володіла монополією на продаж спиртного, на певний термін здавала це право у певних місцевостях із торгів. Хто більше дав — той, сплативши «питний збір», може безборонно торгувати алкоголем і відкривати відповідні заклади. Справа потребувала чималого внеску, однак окупалася сторицею.

Фундуклей-старший, що колись розносив вино в убогому трактирі і заробив перші кошти продажем тютюну, отримав право на винні відкупи в Одесі 1807 року, коли його синові було три роки (втім, за іншими даними, Іван-молодший народився 1801-го). Відтоді статки росли як на дріжджах, і кар'єра йшла вгору. Купець володів тисячами десятин землі й кількома заводами, отримав чин комерції радника та 1818 року зробився головою Єлисаветградської міської думи. І зумів стати в пригоді Михаїлу Воронцову.

«Особливі доручення» включали вельми широке й строкате коло обов’язків: від проведення різноманітних ревізій та інспекцій до виконання приватних прохань начальника. Фундуклей-молодший зумів відзначитися на посаді. 1836-го він вимусив губернське казначейство Херсона сплатити німецьким колоністам повну суму допомоги, викривши ницу оборудку: чиновники виплачували «підйомні» далеко не зразу, дочікуючись, поки злидні й холоди вб’ють частину переселенців, а решту клали собі в кишені. За рік він розкрив ще одну аферу — «розпилювання» коштів, що їх виділяли на боротьбу з сараною — і повернув до бюджету 720 тис. рублів сріблом.

У липні наступного року перспективний чиновник був пожалуваний дворянством, підвищений до колезького радника — і згодом, призначений віце-губернатором Волинської губернії, прибув до Житомира. Тут він отримав звістку про батькову смерть.

Старий грек міг спочити спокійно, його виховання спрацювало якнайкраще. Іван ще за його життя навчився розумно вкладати гроші. Так, придбавши 1835 року у Воронцова маєток в Гурзуфі (той самий будинок Ришельє, де Пушкін за півтора десятка років до того провів «найщасливіші миті»), він енергійно взявся його перебудовувати й удосконалювати. Висадив «придатні для даної місцевості кращі сорти винограду», збудував потужний винний льох на десять тисяч відер вина: його продукція вважалася найкращою на Південному березі, «і гурзуфські вина сміливо суперничали з іноземними». До самої смерті Фундуклей ретельно дбав про маєток (коли Олександр III забажав його придбати на весільний подарунок доньці, запропонував у дар — але цар на таких умовах відмовився) і продовжував прикрашати довкілля. Дохід від продажу вина переважно йшов на благодійність.

До батькових підприємств хазяйновитий Іван-молодший додав нові. Чималі суми витратив, придбавши скляний завод, парові млини і великий цукровий завод у селах Мельники та Медведівці Чигиринського повіту Київської області. Тож капітал не проїдався і не лежав у шухляді, а примножувався.

І багатий, і сумлінний, і працьовитий — саме такого підлеглого потребував генерал-губернатор Київський, Подільський і Волинський (із 1832 року підвладна йому територія складалася з трьох губерній Правобережної України). Дмитрій Бібіков оперативно виклопотав для Фундуклея у Києві місце цивільного губернатора. Сподівався вочевидь, що така людина не шкодуватиме власних коштів на благо ввірених йому земель. І не прорахувався.

Наскільки ефективно працювала впроваджена Фундуклеєм система «заплати чиновникові — і він не продаватиме своїх рішень», підрахувати точно, звісно, неможливо. Однак схожа за принципом модель поліпшення міського благоустрою давала конкретні плоди. Цивільний губернатор пообіцяв членам купецьких гільдій, що висуватиме благодійників на державні нагороди (отже, вони в перспективі отримають змогу реалізувати мрію всякого купця про дворянство). У результаті в місті оперативно замостили чотири площі і третину всіх вулиць. Андріївський узвіз, що до того мав ґрунтове покриття, отримав свою першу бруківку власне за кошти самого губернатора.

Також на його гроші 1843 року на Царській площі (нинішня Європейська) за проєктом архітектора Олександра Шіле був споруджений фонтан у формі гранітної вази — потім заміненої на чашу. На честь замовника фонтан назвали Фундуклеївським — а ще більш фамільярно-любовно прозвали просто «Іваном». Служив він не лише для краси: тоді мешканцям Хрещатика відчутно бракувало води, а водопроводу не було.

Через два роки сталося одне зі стихійних лих, які «щедро» діставалися низинному Подолу. Навесні 1845-го рівень води в Дніпрі піднявся на вісім метрів — зруйнувало 77 помешкань, затопило понад півтисячі будинків на Подолі та ще кілька сотень на слобідках. Після «страшного розливу», як його назвав Микола Закревський, чимало людей опинилося на вулиці. Цивільний губернатор налагодив систему допомоги постраждалим. Тим, хто потребував, надавали тимчасовий притулок у Контрактовому будинку та вигідні позики для відбудови помешкань, а#nbspбагатодітні сім'ї Фундуклей кілька місяців утримував за власні гроші. Після того лиха велика частина подолян почала переселятися вище — зокрема на Лук'янівку.

За часи губернаторства Фундуклея місто отримало ще немало гарних будівель та важливих поліпшень. У тридцяті-сорокові йшла стрімка розбудова військового шпиталю, його новозведений лікувальний корпус — один із найкращих в імперії. 1834 року засноване «училище для бідних дівчат, круглих сиріт всіх станів». Йому віддали два будинки в районі Кловського урочища — а коли там розпочалося активне будівництво, Фундуклей ухвалив приміщення училища викупити в казну, а заклад перевести до нової будівлі на Велику Володимирську. За п'ять років при університеті закладений ботанічний сад. 1842-го добудована власна будівля університету Святого Володимира, наступного — інституту благородних дівиць (та, що потім стала «Жовтневим палацом»), ще за два роки з'явилася обсерваторія. 1848-го почалося зведення Миколаївського ланцюгового моста 776 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки — срібну модель цього красеня було виставлено у Лондоні на Всесвітній виставці 1851 року, а за два роки він був відкритий для руху (на жаль, міст не зберігся, був зруйнований 1920-го). За наказами цивільного губернатора регулярно проводили роботи з укріплення київських схилів. Була налагоджена служба збору мита, поліпшувалися умови утримання в'язнів.

У середині XIX століття набули надзвичайної популярності розвідки старовини. Україна не лишилася осторонь романтичної уваги до історії, «архівного прориву» і становлення археологічної науки. За спогадами викладача університету Святого Володимира Олександра Романовича-Славатинського, «історія з археологією насправді були модними науками: ними захоплювалось і київське чиновництво, і київський бомонд, ними невільно захоплювалося польське дворянство. Всі наввипередки пустилися на пошуки в краї пам’яток старовини». Цивільний губернатор також не пройшов повз цю пристрасть. І знов-таки збагатив науку і в буквальному сенсі, і в переносному. Музею мистецтв і старожитностей він, приміром, подарував власну колекцію, яка складалася з 537 археологічних знахідок із Київської губернії.

8 грудня 1843 року відбулося перше засідання Київської археографічної комісії, серед одинадцяти почесних членів якої був і Іван Фундуклей. До роботи комісії був залучений молодий художник Тарас Шевченко, якого надзвичайно надихали експедиції, розкопки, замальовки; у щоденнику та «Археологічних замітках» він намагається «для користі науки записувати все, що стосується археології». Із 1846-го активним співробітником комісії стає яскравий історик Микола Костомаров, чиї лекції захоплювали університетських студентів.

Але закінчити підготовку до публікації «Літопису Самійла Величка» він не встиг. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту. Романтична діяльність Кирило-Мефодіївського братства коштувала Костомарову заслання до Саратова, а Шевченко був покараний з усіх членів товариства найтяжче: його віддано у солдати Окремого Оренбурзького корпусу на десять років без права писати і малювати.

Роль Фундуклея в цій історії викликає суперечки. Мемуаристи твердять, що він був у добрих стосунках і з Шевченком, і з Костомаровим. Для приятеля і біографа поета Олександра Кониського «хазяїн губернії» — «людина освічена, щедра і сам письменник», у якого «збиралися письменники й інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шановали…» Редактор «Кобзаря» і друг Костомарова Григорій Вашкевич згадував, що історик у цивільного губернатора «користувався безмежною симпатією, викликаною не лише його талантом і знаннями з історії, а й відкритістю, що відчувалася у кожному його слові», і той бував в його домі бажаним гостем.

Однак ніде правди діти: Фундуклей взяв пряму участь в арешті. Як пише сам Костомаров: «нахлинули до мене губернатор, попечитель, жандармський полковник і поліцеймейстер» (а Бібіков тоді був у від'їзді). Перший допит відбувся у будинку Фундуклея, відтак Костомаров замість рушити під вінець із коханою відправлений до Петропавлівської фортеці.

Лєсков змальовує київського цивільного губернатора водночас із симпатією та трохи зверхньою жалістю: виведений ним «лагідний багатій» водночас «був одинокий, доволі нудний чоловік, огрядної будови і страждав невиліковними й огидними лишаями». Не виключено, саме хвороба (схожа на дерматит) була причиною того, що Фундуклей не мав сім'ї й дозвілля проводив на самоті. Можливо, і схожий на правду лєсковський опис губернаторських прогулянок, коли за порадами медиків той «вдягав на себе довге ватне пальто, пошите „англійським сюртуком“, брав парасольку й ішов гуляти з улюбленою строкатою левреткою… А що… Фундуклей був сором’язливий і скромний, то він робив свою гігієнічну прогулянку за годину по обіді, ввечері, коли — міркувалося йому — його не всякий пізнає, для чого він іще затулявся парасолькою». І не один сучасник згадує, що й на прогулянках (містяни його, звісно, пізнавали) він не полишав благодійної діяльності, міг дати прохачеві чи прохачці чималу суму, але не афішував того, на відміну від Бібікова, котрий «навіть три копійки вручав із ефектом».

Не виставляв Фундуклей і своїх захоплень та умінь. Переповідали, що він непогано грає на фортепіано, бо регулярно отримує ноти й із його вікон долинає гарна музика. Що він знає кілька мов, але спілкується іноземними лише власне з іноземцями. Що він має художній смак і колекціонує живопис. Що він має таку фізичну силу, що одного разу голими руками витяг екіпаж, що застряг у багнюці. Але все то теж лишається анекдотами, викликаними чи то надмірною скромністю губернатора-самітника, чи то бажанням сучасників прикрасити його образ, чи то обома чинниками одночасно.

11 квітня 1852 року завершився київський період служби Фундуклея. Імператор призначив його до Варшавського департаменту сенату, просуваючи його в таємні радники. Із 1855-го він обіймає посаду генерального контролера Царства Польського та головує у Вищій рахунковій палаті. Про цю частину кар'єри екс-губернатора історики згадують уже більш побіжно — але його «київська сторінка», можна сказати, ще не закрита.

1858 року Фундуклей розглядав прохання допомогти влаштувати жіноче училище в Одесі. Подумував для цього продати два власних будинки в Києві. Дізнавшись про це, тодішній київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков почав переконувати його в тому, що більше користі вийде, якщо будівлі не продавати задля закладу в Одесі, а натомість відкрити саме такий власне в уже наявних приміщеннях. Фундуклей погодився: «Вбачаючи, що для відкриття в Києві жіночої гімназії потрібен значний капітал, збирання якого за незаможності київських купців доволі сумнівне ба навіть неможливе, я віддаю на вічний час мій будинок із флігелем, що знаходиться на Кадетській вулиці, й зобов’язуюся ще, допоки жіноча гімназія в Києві існуватиме, вносити щорічно по 1200 рублів сріблом; якщо ж із певних причин гімназія буде ліквідована, будинок має надатися під інший якийсь благодійний заклад».

І от 7 січня 1860-го перша в Києві жіноча гімназія була урочисто відкрита для сорока дівчат, серед яких була й донька Васильчикова (як приклад для наслідування). Далі кількість учениць невпинно зростала — і 1910 року, у п’ятдесятирічний ювілей, підрахували, що Фундуклеївська гімназія вже дала освіту 33 тисячам випускниць.

Дівчатам шість років викладали Закон Божий, російську словесність, історію, географію, природознавство, арифметику, іноземні мови (переважно французьку й німецьку), малювання, рукоділля, музику, спів і танці. Навчання було недешеве, але для здібних бідних учениць була можливість вчитися коштом опікунів, серед яких були відомі меценати Микола Терещенко, Лазар Бродський, Лев Гінзбург.

Умови життя і правила для гімназисток були тоді суворі: вони не лише не мали права дорогою додому зупинитися і з кимось побалакати чи зайти до парку, їм заборонялося навіть відвідувати громадські та приватні бібліотеки. Як співачки прославилися Ксенія Держинська та Марія Климентова-Муромцева, Марія Донець-Тессеєр та Надія Забела-Врубель (дружина і муза великого художника). Наталя Меньшова стала знаменитою історикинею Полонською-Василенко, Софія Русова — засновницею жіночого руху в Україні, а Катерина Десницька — майбуньою дружиною наслідника престолу з екзотичного Сіаму.

Удячність за свою діяльність «ласкавий губернатор» отримав іще за життя: 1869 року Кадетську вулицю перейменували на Фундуклеївську, а в жовтні 1873-го міська Дума обрала його почесним громадянином Києва. Наступного року тодішній член Державної Ради Російської імперії (орган, що схвалював чи відхиляв закони, прийняті Державною Думою) був удостоєний ордена Андрія Первозванного, а ще за два роки його ім'я отримав ще один топонім — залізнична станція Фундукліївка, збудована на його землях у селі Олександрівка Єлисаветградського повіту. Того ж року сам Іван Іванович за станом здоров’я залишив державну службу і перебрався до Москви, де тихо й самотньо мешкав на Тверському бульварі, помер у 1880 році та був похований у Донському монастирі. А що не мав прямих спадкоємців, то майно його дісталося внучатим племінницям, княжнам Голіциним.

Попри задуми та проєкти, пам’ятника Іванові Фундуклею встановлено не було. Ніби напророкував історик і краєзнавець Микола Сементовський, автор популярних книжок про Київ, ще за життя губернатора-благодійника в піднесеному тоні заявивши, що той, подібно до Горація та Пушкіна, exegi monumentum сам собі: «Фундуклей, що заснував на свій капітал у Києві жіноче училище, не потребує жодного собі пам’ятника. Фундуклей сам збудував для себе пам’ятник, тільки нам, киянам, цей храм науки належить пильнувати, аби він був гідний імені свого засновника. Усі громадські жертви на створення пам’ятника Фундуклеєві будуть бліді перед тими жертвами, що він зробив і зробить для свого рідного дітища — гімназії».