404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Куля проти нот. Як чекіст застрелив автора «Щедрика»

5 жовтня 1922 року Український національний хор з великим успіхом виступив у престижному концертному залі Карнегі-хол в Нью-Йорку. Саме тоді американська публіка вперше почула «Щедрик» Миколи Леонтовича. А в 1936 році американський композитор українського походження Пітер Вільговський переписав англійською мовою текст твору. Так з’явилася пісня Carol of the Bells. Згодом українська щедрівка пережила ще сотні редакцій різними мовами і завоювала світову популярність.

Леонтович цілком міг застати світовий тріумф свого шедевру. Однак рано-вранці 23 січня 1921 року його життя обірвала куля, випущена з гвинтівки чекіста Афанасія Грищенка. Композитору тоді було лише 43 роки.

Сhas News поспілкувався з Ларисою Семенко, завідувачкою відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею та дослідницею життєвого шляху Миколи Леонтовича, і розповідає детективну історію загибелі видатного українського композитора.

Шлях до успіху

Микола Леонтович народився в 1877 році на Поділлі в родині сільського священника. Закінчивши духовну семінарію, він влаштувався на роботу сільським вчителем і самотужки вдосконалював музичну освіту.  В 1904 році Леонтович переїхав на Донбас, де викладав музику у залізничній школі міста Гришине (нині Покровськ), але невдовзі повернувся додому і працював викладачем співів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі.

В наступні десять років Леонтович заприятелював з композиторами Болеславом Яворським та Кирилом Стеценком, періодично відвідував Київ та Москву і створив багато хорових обробок, які швидко завоювали популярність. У тому числі і «Щедрик», який 29 грудня 1916 року вперше виконав на публіці студентський хор університету Св. Володимира в залі Київського купецького зібрання (нині — приміщення Національної філармонії України).

Найвідоміша робота Леонтовича — «Щедрик». Однак у його творчому доробку багато інших композицій, наприклад, пісня «Дударик»

Після революції Леонтович переїхав до Києва, де розпочав активну діяльність як диригент і композитор. Однак, коли 31 серпня 1919 року столицю захопили денікінці, композитор, рятуючись від переслідувань, повернувся на рідне Поділля. Спочатку — до Кам’янця-Подільського, де тоді фактично знаходилась столиця УНР, а згодом і до Тульчина.

В цей час творчість композитора вже стала добре знаною і за межами України. В березні 1919 року Директорія відправила у закордонне турне Українську республіканську капелу на чолі з диригентом Олександром Кошицем, в репертуарі якої чільне місце займали твори Леонтовича. Симон Петлюра вважав, що ознайомлення з українською культурою європейців посилить позиції України на мирних переговорах в Парижі. Протягом року капела з великим успіхом виступала в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії та в інших країнах.

Приїзд хору є найбільшою подією в нашому співацькому світі за багато років. Він показав нам, що маємо орієнтуватися не тільки на Захід, але й на Схід. Українці перемогли нас несподіваною красою співу і багато чому нас навчили

Влітку 1920 року через фінансові складнощі капела розпалася. Частина музикантів сформувала Український хор ім. Леонтовича, який з успіхом виступав в Німеччині та Іспанії, а згодом у Тунісі та Алжирі. Зокрема, на концерті в Мадриді в листопаді 1921 року українські пісні слухали іспанська королева Вікторія Євгенія, кілька баварських принців та принцес. А Український національний хор, який очолював Кошиць, у вересні 1922 року відправився на турне до Америки.

Сам композитор в цей час опікувався в Тульчині невеликим хором. 13 січня 1921 року Микола Леонтович вирушив провідати свого батька, який жив в селі Марківка. І в Тульчин Микола Дмитрович вже не повернувся.

Микола Леонтович серед учасників Першого Українського хору в м. Києві / Вінницький обласний краєзнавчий музей

Про смерть відомого композитора в архівах майже не збереглося матеріалів. Однак деталі вбивства можна реконструювати завдяки спогадам очевидців. Багато з них по гарячих слідах записав Гнат Яструбецький, товариш Леонтовича, який в лютому 1921 року у Марківці намагався з’ясувати обставини трагедії та зібрати творчу спадщину композитора. Результати бесід з його батьком, міліціонерами та іншими очевидцями він детально занотував у щоденнику. Частково ним користувались і радянські дослідники у роботах присвячених Леонтовичу, однак багато важливої інформації вони опускали. Особливо стосовно особистості вбивці. За часів СРСР його зазвичай зображували звичайним грабіжником або петлюрівцем.

Лише після проголошення незалежності дослідники знайшли в архівах інформацію, що Грищенко насправді був агентом ЧК. А на початку 2000-х Лариса Семенко відшукала оригінал щоденника Яструбецького, який зберігався у його онука. Після цього і вдалося реконструювати деталі вбивства Миколи Леонтовича.

Незвані гості 

Композитор вирушив з Тульчина 13 січня. Дорогою до батька він кілька днів гостював в селі Стражгород в родині своєї учениці Надії Танашевич і лише 22 січня прибув до Марківки. Там в цей час знаходились його 33-річна сестра Вікторія і 17-річна донька Галина.

Того ж дня, приблизно о шостій вечора, на подвір’я заїхала підвода. До хати постукали двоє чоловіків, попросившись заночувати. Один з них, як пише Яструбецький, молодий блондин, представився інформатором Гайсинської ЧК Афанасієм Грищенком. Він розповів, що займається боротьбою з бандитами (фактично повсталими проти більшовиків селянами), та наполегливо просив перевірити документи з великою кількістю печаток. У селі чекіст боявся ночувати, а в будинку священника міг знайти прихисток. Другим чоловіком виявився візник Федір Грабчак з сусіднього села.

Дмитро Феофанович, батько композитора, гостям не відмовив та накрив стіл. Як розповідає дослідниця, Грищенко поводився дуже емоційно та збуджено, а його розмова з господарями швидко переросла в суперечку з політичних питань.

Микола Леонтович з дружиною Клавдією та донькою Галиною / Вінницький обласний краєзнавчий музей

Коли отець Дмитро пожалівся, що через відсутність тяглової сили ніяк засіяти поля, чекіст порадив провести контрибуцію коней у тих, хто їх має. У відповідь Микола Леонтович слушно заявив, що реквізиції можуть викликати невдоволення населення та призвести до повстання. Крім того, він стверджував, що бандитизм, з яким має боротися Грищенко, якраз і викликаний діями влади, та дорікав, що у містах багато фабрик та заводів зупинилися. Чекісту такі розмови не подобалися. Він, навпаки, стояв на позиціях більшовиків та закликав знищувати «бандитів», які виступають проти радянської влади.

«Микола Леонтович, як пише Яструбецький, клав свого співрозмовника на лопатки. Коли отець Дмитро вийшов на вулицю під час цієї розмови, з ним вийшов і Федір Грабчак. І він теж зауважив, що цей пан «ріже комуніста», — розповідає Семенко.

Цікаво, що зміст цієї розмови в радянські часи передавали зовсім по-іншому. Так, у книзі Василя Дяченка про Леонтовича, вперше виданій в 1942 році, Грищенко хвалився, що служив у Петлюри та Денікіна. А Іван Головченко, міністр внутрішніх справ УРСР в 1962—1982 роках, у своїй статті про загибель композитора, посилаючись нібито на його доньку, стверджував, що «Леонтович захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, які тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення». Про те, що Грищенко насправді працював у ЧК, звісно, ніхто не писав.

Як розповідає Семенко, поступово господарі зрозуміли, що Грищенко багато бреше. Так, він називав себе селянином, хоча був зовсім некомпетентним у питаннях селянського побуту. А говорив він російською мовою з дуже сильним українським акцентом.

Розмова за столом тривала до опівночі. Після чого і гості, і господарі полягали спати: отець Дмитро з донькою та онукою в одній кімнаті, в другій — Грищенко та Микола Леонтович, а візник Грабчак — в іншій.

Вбивство 

О 7:30 усі в хаті прокинулися від пострілу. Забігши до сусідньої кімнати, Дмитро Феофанович побачив пораненого у живіт сина та Грищенка, який стояв у самій спідній білизні та перезаряджав рушницю. Чекіст заматюкався, схопив батька за шию та вивів з кімнати. Грабчаку він наказав зв’язати руки господаря, його доньки та онуки.

«Грищенко облаяв Грабчака, що той погано в’яже руки, а сам повернувся до Миколи Леонтовича. Уривками родина чула «За що ти мене вбиваєш? За це, за це!», — розповідає Семенко.

Будинок у Марківці, де загинув Микола Леонтович / Вінницький обласний краєзнавчий музей

Грищенко забрав 5 тисяч карбованців різною валютою, в основному ще царських часів, і лише 128 радянських. Безуспішно шукав золото, перевіряв, чи є на руках каблучки. Забрав він навіть частину одягу, в тому числі й шубу священника, якою господарі дали вкритися вночі. Після цього чекіст сів на підводу та наказав Грабчукові їхати геть.

Поранення композитора виявилось смертельним. Батько почав кликати на допомогу. Першим прибіг вчитель Арсен Сирочинський, згодом інші селяни. Вони кинулися навздогін вбивці. Підводу Грабчака, який їхав дуже повільно, наздогнали. Але Грищенка там уже не було. Він залишив мішок з награбованим одягом і втік. Селяни хотіли вчинити самосуд над візником, але їх стримав Сирочинський.

Того ж дня до села приїхали міліціонери з Теплика та Кіблича (найближчі до Марківки адміністративні центри). Розпочалося слідство. За кілька днів до міліції звернувся голова єврейської общини Теплика, який повідомив, що в його будинку переховується злочинець. Туди вирушив наряд на чолі з начальником місцевої міліції Костянтином Волковим. Однак Грищенко відмовився здаватися і відкрив вогонь.

«Грищенко двері не відчиняв, а почав стріляти. Одна куля пробила одяг Волкову, а другою було важко поранено міліціонера Твердохліба», — розповідає Семенко.

Відомості про цю перестрілку стали єдиним документом про вбивство Леонтовича, які збереглися в архівах. В рапорті міліції Гайсинського повіту повідомлялося, що «в ніч на 23 січня агент повітової ЧК Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священника с. Марківка Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м. Теплик, при переслідуванні його чинами міліції пострілом з гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба».

Рапорт міліції Гайсинського повіту, в якому згадується про вбивство композитора

Тоді Грищенку вдалося втекти. Згодом Волков розповість Яструбецькому, що чекіст вчинив ще кілька грабежів в околицях і начебто його зарубав лопатою хтось з обікрадених селян. Однак, як розповідає Семенко, ці дані дуже сумнівні, оскільки є відомості, що багато років потому Грищенко знову бачили в Теплику.

В історії про вбивство Леонтовича ще багато білих плям. Не викликає сумнівів, що вбивця служив у ЧК. Вже після проголошення незалежності дослідники знайшли в Державному архіві Вінницької області документи, згідно з якими Грищенко на початку грудня 1920 року прийняли на роботу в Гайсинську ЧК як районного інформатора, за тиждень його відправили у відрядження та видали на секретні видатки 5 тисяч карбованців, а вже 21 січня він повернув ці кошти. З урахуванням великих проблем з тогочасним діловодством, можливо, в документі була помилка з датою і чекіст повернув саме ті гроші, які вкрав у будинку Леонтовичів.

Сьогодні більшість дослідників вважають, що Грищенко застрелив композитора з політичних мотивів. Можливо, вбивство стало наслідком напруженої розмови напередодні чи чекіст заздалегідь отримав відповідне завдання свого керівництва. Тим паче, що протягом 1918 — початку 1920-х років сталося ще кілька загадкових вбивств діячів української культури, які влада приписувала звичайним грабіжникам. На користь версії політичного замовлення говорять і спогади Надії Танашевич. За її словами, на одному з останніх концертів у казармі Леонтович забув портфель з документами, а коли згадав про нього, виявилось, що в ньому хтось нишпорив. В портфелі начебто були квитки для виїзду за кордон, а більшовики цього, цілком ймовірно, не хотіли допустити.

Так само дуже дивною виглядає і поведінка Грищенка. Як розповідає Семенко, чекіст знав, що Леонтович час від часу навідується до батька. Грищенка і раніше бачили в Марківці, однак він ніколи не просився ночувати у хаті священника. А 22 січня візник мав відвезти Грищенка з Кіблича до Теплика, проте той наказав завернути до Марківки, яка була не по дорозі. Тому, цілком можливо, активні дії міліції після вбивства композитора сплутали чекісту руки.