404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Нечиста справа. Коротка історія київського водогону та каналізації

Сьогодні відключення води у будинку викликає купу проблем. Як приготувати їжу, сходити в душ чи скористатись унітазом? 150 років в Києві ці питання стояли не менш гостро, але з іншої причини. Ні водогону, ні каналізації тоді ще не існувало, тому жителі міста самостійно добували воду та позбувалися нечистот.

Розповідаємо, як кияни справлялися з цими завданнями і як змінилося життя, коли вода все ж таки потекла трубами.

У пошуках води

З часів Середньовіччя більшість киян користувалися водою з Дніпра, водойм, малих річок та струмків, які стікали з міських пагорбів. Там, де можливо, копали колодязі. Також кияни могли безкоштовно брати воду з міських фонтанів. Один з перших — «Самсон» (перша назва «Феліціал») відкрили в 1749 році на Контрактовій площі. Раніше на цьому місці знаходився резервуар, звідки жителі Подолу брали воду, що стікала з Андріївської гори. В середині XVIII століття за проєктом Івана Григоровича-Барського тут збудували круглу ротонду на чотирьох опорах, під якою встановили фонтан – фігуру ангела з чашею в руці, з якої текла вода, що самопливом постачалася по дерев’яних трубах з навколишніх пагорбів та підземних джерел.

Фонтан «Самсон» розібрали в 1934 році за наказом радянського керівництва, але в 1982 році відновили напередодні святкування 1500-ліття Києва

У середині ХІХ століття на Хрещатику відкрили ще три фонтани, які містяни прозвали «Іваном» (на честь губернатора Івана Фундуклея), «Уродом» (на честь однорукого генерал-губернатора Дмитра Бібікова з іміджем деспота) та «Моряком» (отримав таке прізвисько завдяки «слідам корабельних аварій» — ганчіркам та іншому сміттю, які постійно плавали в його басейні).

У 1850-х роках в Києві побудували перші два «сучасні» водогони, які за допомогою парових машин постачали воду з Дніпра до майстерень заводу «Арсенал», а з річки Либідь — до Київського кадетського корпусу.

Однак потужностей локальних водогонів, фонтанів, колодязів та невеликих водойм не вистачало для задоволення потреб містян. Тому бльшість киян продовжували черпати воду з Дніпра. Або самотужки, або користуючись послугами водовозів. Бочка води коштувала 30-50 копійок. Загалом у середині ХІХ століття щоденно з Дніпра по місту розвозили більше 5 тис. бочок.

Проте навіть тоді дніпровська вода була малопридатною для пиття. Причина — тотальна антисанітарія, яка панувала в місті. Протягом ХІХ століття населення Києва зросло більше, ніж в 20 разів — приблизно з 20 тис. в 1797 році до 247 тис. в 1897 році. З кожним роком кияни «продукували» все більше нечистот, а система їхньої утилізації залишалася майже без змін.

Помиї та брудні стоки після дощу виливали просто надвір. Екскременти мали зберігати у бочках чи вигрібних ямах, звідки їх вивозили золотарі (офіційною мовою «асенізаційні обози»), звісно, за окрему плату. Проте не всі кияни бажали витрачатись на це, тому в кінці вулиць часто «красувались» купи гною.

В 1832 році київський генерал-губернатор Василь Левашов бідкався, що ями на дорогах засипають гноєм. Це робить їх смердючими та незручними для їзди, а снігова та дощова вода не має стоку, всотується в землю, через що екіпажі тонуть на вулицях.

В результаті нечистоти просочувалися у ґрунтові води, стікали у невеликі річки та струмки та з ними потрапляли до Дніпра. Також взимку недобросовісні кияни, як доповідав один з міських чиновників генерал-губернатору, взяли за практику вивозити на береговий лід органічні відходи та гній, які з початком потепління просочувалися скрізь кригу у дніпровську воду, роблячи її «абсолютно мутною та непридатною для вживання».

Не набагато кращою вода була і в колодязях. Газета «Киевлянин» в 1864 році писала, що на пагористому Печерську, одному з найкращих на той час за благоустроєм районів Києва, криниці за середньої глибини 12–18 сажнів дають воду гидкого смаку.

За відсутності альтернативи кияни й далі пили неочищену дніпровську воду — з відповідними трагічними наслідками. У місті регулярно спалахували черевний тиф, дизентерія та холера, які забирали сотні життів. За таких умов протягом ХІХ століття смертність в столиці щороку перевищувала народжуваність.

Заради справедливості, необхідно відзначити, що подібна ситуація спостерігалася у більшості міст Російської імперії. Зміни почалися лише в останній третині ХІХ століття, на старті «водогінного» та «каналізаційного» буму.

Народження водогону

В 1858 році київський генерал-губернатор Іларіон Васильчиков першим запропонував збудувати в місті водогін. На той час відповідні системи вже існували в Москві (1804 рік) та Одесі (1853 рік). Проєкт оцінили в 250 тис. рублів, але міська Дума вирішила, що ці кошти краще направити на інші цілі. Справа зрушила з місця лише в 1869 році, коли інженер Аманд Струве запропонував створити власну акціонерну компанію, яка б взяла на себе усі видатки із будівництва водогону. Такий варіант міські урядовці погодили і наступного року уклали з інженером контракт. Відповідно до умов договору, водогін на 50 років передавали Струве у концесію (тимчасове володіння).

При цьому через 25 років місто отримувало право викупити водогінне підприємство за суму, яка б дорівнювала його річному прибутку у десятикратному розмірі. Офіційно день народження київського централізованого водогону припадає на 22 травня 1871 року. Тоді в Міському саду урочисто освятили першу водонапірну башту.

Одна з перших водонапірних башт знаходилася на Володимирській гірці. Її розібрали в 1930-х роках

Наступного року завершили будівництво першої черги водогону довжиною 24 км. 1 березня вода потекла по трубах, правда, спочатку доступ до неї отримали лише жителі центральних вулиць — Хрещатика, Олександрівської (сучасна Петра Сагайдачного), Великої Васильківської, а також Бібіковського бульвару (зараз бульвар Тараса Шевченка).

На початках система водопостачання Києва складалася з двох насосних станцій і трьох водонапірних башт. З них збереглася лише одна, у якій зараз знаходиться Музей води. Водозабір здійснювався неподалік від пам’ятника магдебурзькому праву. За допомогою «сосунів» (парових насосів) вода закачувалася до насосних станцій, проходила через піщані фільтри і потім подавалася до водонапірних башт та резервуарів і розподілялася по місту.

Кияни спочатку переважно користувалися водозабірними кранами, які стояли на вулицях. Воду в них дозволялося набирати бочками за доволі приємними цінами — у перерахунку на меншу тару одне відро коштувало чверть копійки, порівняно з 2 копійками в минулі часи. Правда, треба було вистояти у довжелезній черзі. Тому воду тут переважно набирали водовози, які потім перепродавали її вже за вищими цінами.

Вода у будинку обходилася значно дорожче. Спочатку треба було заплатити 240 рублів за підключення до водогону, а потім, крім спожитої води, окремо сплачувати за кожен квадратний сажень  житлового приміщення (35-40 коп.), ванну кімнату (5,4 руб.) та ватерклозет (5 руб.). Також додаткова плата стягувалася за наявність коней та екіпажів у садибі, за пожежний кран і поливання саду.

Через таку дорожнечу, а також побоюючись підвищення вологості у будинках, господарі не поспішали прокладати до себе водогін. У 1874 році до системи приєднали лише 147 будинків. При цьому 1304 домогосподарства користувалися колодязями, 78 — навколишніми водоймами та річками, а інші 3845 взагалі не мали прямого доступну до води.

Проте бажання цивілізаційних благ брало гору. Щороку кількість підведених до водогону будинків зростала. У 1890 році загальна довжина мереж становила понад 60,5 км, а число підєднаних до них садиб перевищило 2 тис.

Разом з тим в процесі розбудови водогону виникали і проблеми. Спочатку виявилося, що труби прокладали на замалій глибині, через що вони взимку часто замерзали. Професор Київського університету Олександр Кістяківський в своєму щоденнику занотував, що в 1876 році три місяці через цю проблему просидів без води.

У 1880-х рр. почалися суперечки між міським самоврядуванням і акціонерним товариством. Місто звинувачувало власників водогону в недостатній кількості та поганій якості води. Санітарна комісія з’ясувала, що водоочисні фільтри міняли лише двічі на рік, хоча мали замінювати кожні два місяці. В результаті очищена вода майже не відрізнялася за якістю від звичайної дніпровської. Концесіонери, в свою чергу, нарікали на невиконання абонентами правил користування міським водогоном та самовільні підключення до водопровідних мереж.

Врешті-решт Струве в 1885 році передав своє право на концесію новому Київському товариству водопостачання, яке змогло залучити додаткові кошти для розширення водопровідної мережі. А в 1887 році відкрили нову фільтрувальну станцію. Вона працювала краще, проте і вода в Дніпрі з кожним роком гіршала — давалися взнаки збільшення кількості населення міста, скиди відходів з промислових підприємств. Та — запуск в 1894 році каналізації.

Темний бік каналізації

Хотіли зробити як краще, а вийшло як завжди. Типова історія для України усіх часів. Із спорудженням каналізації вийшло так само. Спочатку міська влада намагалася боротися з нечистотами, видаючи різноманітні розпорядження, які мали унормувати роботу золотарів, облаштування вигрібних ям та вимагали від містян слідкувати за благоустроєм. Але такі адміністративні заходи не могли вирішити проблему.

Врешті-решт міська влада дійшла до думки про спорудження каналізації, але справа тут йшла так само туго, як і з будівництвом водогону. В 1879 році спеціальна комісія міської Думи визнала спорудження каналізації доцільною, але передчасною і дорогою справою. Тільки в 1889 році розробку проєкту каналізаційної мережі міське правління доручило московському купцеві Карлу Балкіну. В 1891 році для його реалізації створили Київське акціонерне товариство каналізації, яке і взяло на себе усі витрати. Необхідну суму в 1,6 млн руб. назбирали завдяки продажу акцій київським домовласникам, а також пожертвам меценатів.

Будівництво насосної станції на полях зрошення

Каналізація почала функціонувати в 1894 році. Київ у Російській імперії випередили лише Одеса, Ялта та Варшава. Спочатку до мережі підключили лише центральні райони міста, тому валки асенізаторів продовжували їздити околицями. Досить часто траплялися поломки труб та їхнє засмічення, що призводило до виливання стічних вод на поверхню вулиць. Але головна проблема полягала в іншому.

Усі нечистоти самосплавом або за допомогою ежекторів накопичувалися спочатку в головному збірному резервуарі під Царською площею (тепер Європейська), а з нього по чавунному і цегельному колекторах через Поділ і Куренівку прямували на поля зрошення, які знаходилися на території сучасного Мінського масиву.

З розширенням каналізаційної мережі наплив нечистот не вміщався на полях і став просочуватися у Дніпро. А нижче по течії якраз знаходилися «сосуни» київського водогону.

Дніпро 100 років тому як і сьогодні виглядав пречудово, але воду вже тоді з нього пити було небезпечно

В 1907 році в Києві спалахнула епідемія холери, жертвами якої стали близько 400 людей. Перевірка з’ясувала, що заражена холерними вібріонами дніпровська вода потрапила до водогону, який і розніс хворобу містом.

Дума постановила негайно перейти на артезіанську воду як безпечнішу. Перші свердловини почали бурити ще наприкінці 1880-х років і в 1908 році Київ остаточно відмовився від використання дніпровської води. Місто повернулося до змішаної системи водопостачання (артезіанської і дніпровської) лише в 1939 році. Сам же водогін Дума викупила у свою власність в 1914 році.

Одночасно почалася модернізація каналізації, яку також в 1909 році викупили в акціонерів. Роботи тривали кілька років і коштували близько 2 млн рублів. Куренівські поля зрошення закрили, а замість них поблизу гирла річки Либідь влаштували скидання стоків просто до Дніпра. Перед цим нечистоти очищали у спеціальних відстійниках, проте результат виходив так собі.

Київська преса так описувала цей немиловидний процес: «Широке кам’яне жерло викидає з пекла огидну лавину. У смердючій водяній гущавині нуртують різні відходи: кістки, пляшкові корки, шматки хліба та м’яса, друзки пляшкового скла, кірки лимонів, нерозмочені людські екскременти». Проблему скидання нечистот у Дніпро вирішили лише в 1964 році, коли запрацювала Бортницька станція аерації.

Та попри всі негаразди і постійну загрозу «водного голоду» напередодні Першої світової Київ все одно за рівнем та доступністю комунальних сервісів залишався одним із найкращих міст Російської імперії.