Різний Михайло Грушевський: зірка політики, «Бог-Отець» і жертва репресій

23 червня 1917 року Центральна Рада видала свій Перший універсал, у якому рішуче заявила: «Однині самі будемо творити наше життя».

Щоправда, тоді ще йшлося про широку автономію у складі росії, однак саме цей документ дав початок відновленню української державності після 250-літньої перерви.

Одним із його авторів та ідеологів документа був голова Центральної Ради Михайло Грушевський — видатний історик, який став політиком та державотворцем.

Chas News розповідає про різні сторони життя, наукової та політичної кар'єри Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський — батько української історії

Наукові регалії Михайла Грушевського можна перераховувати довго. Ось основні:

• багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913),
• завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914),
• академік Всеукраїнської академії наук (1923) та Академії наук СРСР СРСР (1929).

За весь цей час він написав понад 2000 наукових праць, а повне зібрання його творів — не тільки історичних, але й суспільно-політичних, спогади та рецензії — нараховує 50 томів.

Видатні українські історики звісно були і до Грушевського. Проте саме він першим науково обґрунтував і показав, що український народ має власну давню, самобутню і безперервну історію від Русі — до України. Саме тому його головна праця так і називається «Історія України-Руси».

Вже лише цим він завдав рішучого удару по панівній тоді у Російській імперії схемі «загальноросійської історії», відповідно до якої українці не визнавалися окремим народом, а були частиною російського з регіональними особливостями.

Проте Грушевський пішов ще далі і доводив, що росія взагалі не може претендувати на спадок давньої Русі. «Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської. Вона виросла на своїм корені, і відносини до неї можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її галльських провінцій», — писав він у 1904 році.

Наукові праці Грушевського мали великий резонанс, відіграли велику роль для посилення українського національного руху на межі століть та зробили їхнього автора одним із найавторитетніших тогочасних українців.

Михайло Грушевський — політична зірка

На початку революції Михайло Грушевський, у першу чергу завдяки своїй науковій праці, мав безсумнівний авторитет серед української суспільно-політичної еліти. Тож не дивно, що 20 березня саме його заочно і одноголосно обрали головою Центральної Ради — тоді професор ще перебував у Москві на засланні.

«Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство», — згадував потім історик Дмитро Дорошенко.

До Києва Грушевський повернувся 26 березня і одразу почав активну роботу. Фактично завдяки йому Центральна Рада перетворилася на український революційний парламент.

Перші місяці революції Грушевський залишався головною зіркою на українській політичній арені. 1 квітня під час Свята свободи і 100-тисячної української маніфестації у Києві натовп на руках заніс його на балкон Міської думи, щоб люди на вулиці краще могли почути промову свого лідера. А коли у серпні Грушевський , «посилаючись на свої літа та на втому від напруженої праці», захотів піти у відставку, його промовами, подяками та оваціями переконали залишитись на посаді.

Однак вже восени 1917 року авторитет Центральної Ради і її голови почав стрімко падати. Нерішучість у відносинах з Петербургом, затягування із проведенням реформ, нездатність налагодити ефективну роботу державного апарату і врешті організувати армію для відсічі більшовикам призвели до трагічних наслідки. У січні 1918 року більшовики вперше захопили Київ.

За кілька місяців Центральна Рада повернулася до столиці — за допомогою військ Німеччини та Австро-Угорщини, з якими уклала мирний договорів. Однак відновити свій авторитет вона вже не змогла. Наслідком цього став майже безкровний військовий переворот у ніч на 30 квітня 1918 року, у результаті якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

Грушевський на кілька місяців відійшов від політичної діяльності. Але, коли у грудні 1918-го внаслідок повстання влада гетьмана впала, спробував відновити свої позиції. Він закликав до відновлення Центральної Ради, як верховного органу влади. Однак Директорія, яка очолювала повстання, мала інші плани.

У результаті Грушевський зміг лише обратися рядовим депутатом Трудового конгресу — нового українського парламенту. Але й той пропрацював кілька днів і фактично саморозпустився під тиском нового наступу більшовиків. Грушевський переїхав до Кам'янця-Подільського, де редагував газету «Життя Поділля», а потім емігрував за кордон.

Михайло Грушевський — державник, автономіст, соціаліст та трохи комуніст

Внесок Михайла Грушевського в розвиток українського національного руху та відродженні української державності важко недооцінити, а його патріотизм поставити під сумнів. Однак у своїх поглядах він не відрізнявся радикалізмом, як загалом і більшість тогочасних українських політиків.

У 1908 році Грушевський увійшов до складу таємної організації Товариства українських поступовців (ТУП) — надпартійної платформи, яка мала координувати національних рух і протидіяти наступу російського націоналізму. Проте її метою була лише демократична автономія України у складі федеративної держави рівноправних народів. Тобто про створення незалежної держави тоді не йшлося.

Згодом саме з ініціативи ТУП було утворено Центральну Раду. Цих же поглядів дотримувався і Грушевський, що й стало наслідком нерішучості тогочасних українських очільників. У Першому універсалі було проголошено автономію України, проте вже у Другому, після переговорів з російським Тимчасовим урядом, Центральна Рада погодилася на її суттєве обмеження.

Грушевський та інші політики змінили свої погляди лише під тиском обставин — переворотом більшовиків у Петербурзі, а потім їхнім вторгнення до України. У результаті 20 листопада 1917-го Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, але також у складі федеративної росії. І лише 22 січня 1918 року пішла на проголошення незалежності, що було однією з умов укладання мирного договору з Німеччиною.

Не вирізнявся Грушевський від загалу і за політичною ідеологію — тоді у моді був соціалізм. В 1917 році Грушевський став неформальним лідером Української партії соціалістів-революціонерів, а в еміграції очолив її закордонну частину. У 1920 році він остаточно розійшовся зі своїми колишніми колегами, які підтримували Директорію, розпочав переговори з радянським урядом про співпрацю, а потім і про своє повернення до окупованої більшовиками України. Зокрема, у зверненнях писав, що поділяє завдання Комінтерну, підтримує гасла трудової диктатури та виступає проти контрреволюції під націоналістичними гаслами.

Зрештою у 1924 році Грушевському дозволили повернутися до радянської України, проте політикою він більше не займався і зосередився суто на науковій роботі.

Михайло Грушевський — жертва політичних репресій

Вперше Михайло Грушевський зіткнувся з прямими репресіями російського уряду у 1914 році. Тоді майже одразу після повернення до Києва його заарештували за звинуваченнями в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Спочатку його планували відправити на заслання до Сибіру, але зрештою відіслали до Симбірська (сучасний Ульяновськ в рф). У 1916 році йому дозволили переїхати до Казані, а потім до Москви. Але відвідувати Україну суворо заборонили.

За 15 років Грушевський зазнав переслідувань вже з боку радянської влади. За умовами повернення до УСРР комуністичний уряд зобов'язався не висуваючи жодних звинувачень за його попередню політичну діяльність. Однак ДПУ одразу поставило академіка на «облік неблагонадійних» і пильно стежило за кожним кроком.

Наприкінці 1920-х років в СРСР почали «затягувати гайки», що зрештою призвело до Голодомору-геноциду та масових репресій. У 1931 році Грушевського заарештували у справі «Українського національного центру» — вигаданої «контрреволюційної організації», яка нібито готувала повстання проти радянської влади.

Під тиском і погрозами арештів близьких академік зізнався в участі у «змові». Однак, коли його доправили до Москви, професор відмовився від усіх свідчень. Тоді з Грушевського, стан здоров'я якого значно погіршився, зняли звинувачення, але додому повернутися заборонили.

У 1934 році Грушевський поїхав з родиною на відпочинок до Кисловодська, але там сильно захворів. Операція з видалення карбункула результатів не дала, і 24 листопада Михайло Грушевський помер у місцевій лікарні.

Грушевський — герой карикатур

Сто років тому карикатури були одним із головних знарядь політичної пропаганди. За їхньої допомоги вихваляли, критикували і закликали до дій. Тогочасні карикатуристи не могли оминути у свої роботах Михайла Грушевского — одного з найвідоміших та найавторитетніших тогочасних українців.

Перші шаржі на Грушевскього з'явилися, коли він ще переважно займався науковою роботою. Так, Яків Струхманчук, відомий тогочасний графік та карикатурист, у 1910 році з нагоди 25-ї річниці літературно-наукової діяльності зобразив Грушевського в образі Бога-Отця, який виводить у книзі рядки «Спочатку було слово».

Під час Української революції Грушевський щонайменше 12 разів потрапляв у кадри фотооб’єктивів, а одного разу його зафіксувала навіть рідкісна на той час кінокамера. Тоді ж у роботах графіків він з'явився мінімум 18 разів — тепер вже у ролі політика та державотворця. У карикатурах голову Центральної Ради як вихваляли, так разом з іншими політиками і критикували за нерішучість.