В 1912 році американський лікар Джозеф Парк у своїй книзі «Людська сексуальність» присвятив окремий розділ прадавнім секс-іграшкам. Почав його такими словами: «Стосовно штучного пеніса, то йому майже стільки років, як і натуральному». Протягом наступного століття вчені лише підтверджували це твердження.

2005 року в печері Хосе-Фельс на півдні Німеччини археологи відкопали 14 уламків алевроліту і, склавши їх докупи, отримали кам’яний фалос завдовжки 20 см та товщиною 3 см. Вік знахідки складає близько 28 тис. років і на сьогодні це найстаріша штучна копія чоловічого статевого органу. Щодо призначення девайсу вчені сперечаються. Одні вважають, що його використовували для заточування інших кам’яних знарядь (на фалосі багато дрібних подряпин), інші переконують, що він мав ритуальне призначення. Однак є й ті, хто вважають знахідку в Хосе-Фельс першою секс-іграшкою.

Протягом наступних тисячоліть штучні пеніси та схожі на них предмети почали виготовляти на всіх заселених людьми континентах і не тільки з каменю. Фалоси робили з міді та бронзи, дерева, слонової кістки і шкіри. Грецький професор Александр Ойкономідес стверджує, що давні греки навіть випікали їх з тіста. Щоправда, аргументи на користь цієї теорії не дуже переконливі: одна згадка в стародавній літературі слова «олісбосколлікс» («олісбос» — давньогрецька назва фалоімітатора, «коллікс» — ячмінна булка) та кілька зображень жінок з кошиками, наповненими фалосами (вчений впевнений, що в кошиках носили саме хлібні вироби). «Класичні» ж олісбоси давні елліни робили зі шкіри, яку змащували оливковим маслом та набивали вовною.

Саме грекам належить перша писемна згадка про використання секс-іграшок. Драматург Арістофан у комедії «Лісістрата», датованій 411 роком до н. е., розповідає про жінок міста Мілет, які оголосили бойкот чоловікам з вимогою припинити війну. Проте одна з протестувальниць занепокоїлась тим, що коханців вони не переконають, та ще й при цьому залишаться без сексу. Тоді головна героїня порадила товаришці замінити чоловіка олісбосом. Згадуються фалоімітатори і в Камасутрі. Індійський посібник з кохання радив використовувати їх чоловікам у разі проблем з потенцією.

В добу Середньовіччя секс-іграшки опинились у глибокому підпіллі — християнська церква категорично засуджувала усі нетрадиційні способи задоволення. Але з початком доби Відродження почали повертати втрачені позиції. В 1593 році англійський письменник Томас Неш написав еротичний вірш «Вибір валентинок» про хлопця, який вирішив навідатись до своєї подруги в борделі. Задовольнити її він не зміг і тоді жінка сама довела себе до блаженства, скориставшись еротичним девайсом. При цьому вона вихваляла «маленький ділдо», який справляється зі своїм завданням краще за чоловіків, оскільки «стоїть так жорстко, наче зроблений зі сталі» та й завагітніти від нього не можна. До речі, Оксфордський словник саме Нешу приписує перше використання в англійській мові слова «ділдо».

Влада намагалася боротися з поширенням непристойних іграшок, однак вони все одно користувалися популярністю, особливо серед заможних верств суспільства. В 1670 році в Англії на митниці конфіскували та спалили партію контрабандних італійських фалоімітаторів. У відповідь поет Джон Вілмот, граф Ротчестер, написав сатиричний вірш «Сеньйор Ділдо» про те, що через недолугість англійських чоловіків їхні дружини вимушені користуватися контрабандними італійськими іграшками. Як і «Вибір валентинок» Томаса Неша, цей твір ще пару століть поширювався підпільно у рукописній формі.

Однак заборони діяли не для всіх. Наприклад, європейські моряки, які вирушали у багатотижневі плавання, винайшли перших секс-ляльок. Французькою вони називалися dame de voyage, іспанською — dama de viaje, тобто «леді для подорожей». Фактично це були набиті соломою мішки, яким намагалися надати вигляду жінок, натягнувши на палицях та вдягнувши у плаття. Такі ляльки не мали естетичного вигляду та ще й часто «розносили» венеричні хвороби, однак моряки за відсутності альтернативи все одно вдавались до користування ними. Згодом голландські моряки познайомили зі своїми «подругами» японців, які вдосконалили ляльки і ще довго називали їх «голландськими дружинами».

Загалом на фоні консервативної Європи в сексуальному відношення тогочасна Японія здавалася територією розпусти. Зокрема, в країні великою популярністю користувалися еротичні гравюри — сюнга (хоча наприкінці ХVIII століття вони також пішли в підпілля після офіційної заборони уряду). На цих малюнках можна побачити не лише фалоімітатори, але й інші інтимні девайси — наприклад, вагінальні кульки Бен-ва чи кільця на пеніс.

Новий етап в розвитку секс-іграшок припав на другу половину ХІХ ст. Промислова революція прискорила появу нових технологій та матеріалів, а поширення ліберальних ідей дозволили їх використати в інтимній сфері. За таких умов і з'явилися вібратори. Найпопулярніші секс-іграшки сучасності ведуть свій початок від механічних масажерів. Спочатку це були ручні прилади, або навіть девайси, під'єднані до невеличкої парової машини, аж поки в 1880 році британський лікар Джозеф Мортімер Гренвіл не додумався їх електрифікувати.

У ті часи вібратори-масажери використовували для лікування майже усіх хвороб — від радикуліту чи закрепу до туберкульозу та глухоти. Зокрема, Гренвіл вважав, що усі нервові закінчення в тілі мають здоровий рівень вібрації, при порушенні якого з'являються хвороби. Звідси і висновок, що приведення вібрацій тіла за допомогою спеціального приладу до нормального рівня дозволить подолати недугу, головне — вибрати правильне місце для масажу.

У 1990-х роках американська вчена Рейчел Мейнс висунула гіпотезу, що лікарі наприкінці ХІХ століття при лікуванні «жіночої істерії» за допомогою вібраторів робили масаж геніталій, який мав закінчуватися «істеричними конвульсіями» (тобто оргазмом) і покращувати стан пацієнтки. Ця теорія швидко завоювала популярність в інтернеті, на телебаченні та серед дослідників історії сексу. Однак кілька років тому її вщент розкритикувала дослідниця Хеллі Ліберман з Технологічного інституту Джорджії. На її думку, Мейнс дещо підтасувала факти: в жодній літературі, на яку вона посилається, не згадується масаж геніталій чи опис оргазму.

Натомість Ліберман вважає, що перші вібратори перетворилися на секс-іграшку на початку 1900-х років, коли лікарі розчарувалися в їх цілющих властивостях і виробники почали пропонувати свій товар пересічним громадянам. Реклама вібраторів заполонила найпопулярніші газети того часу, її друкували навіть в New York Times. Прилади представляли як засіб для підтримання краси та здоров’я, який дозволить позбутися як зморшок, так і головного болю. Часто у комплекті йшли змінні насадки, в тому числі і фалічної форми. Щоправда, офіційно вони призначалися для лікування геморою чи імпотенції.

Загалом, прямі свідчення того, що вже тоді вібратори використовувалися для мастурбації, відсутні, однак Ліберман переконана, що всі і так розуміли їх сексуальну функцію. Адже на неї постійно натякала реклама, «наповнена грудастими жінками в сукнях з глибоким вирізом і текстами, в яких говорилося про пульсуюче почуття радості, яке пробігає по венах після їх використання». Натяки закінчилися в 1920-х роках. Тоді вібратори з’явилися в порнофільмах, а їх реклама зникла зі сторінок газет, які не хотіли псувати свою репутацію через непристойні прилади.

Не лише вібратори починали свій шлях як медичні прилади. Наприклад, з 1890-х до 1940-х років в США продавалися «ідеальні ректальні розширювачі доктора Янга» — попередники сучасної анальної пробки. Їх рекомендували як ефективний засіб проти закрепу, діареї, геморою, а також — безсоння, анорексії, тривожності, неприємного запаху з рота та ще купи чого. Реклама навіть переконувала, що чорний гумовий розширювач (на вибір пропонувалося аж чотири розміри) зможе вилікувати чоловіків від потягу до мастурбації, яка тоді вважалася хворобою. Одним словом, універсальний лікарський засіб.

А от секс-ляльки одразу отримали своє сучасне призначення. Перша згадка про них в науковій літературі датована 1908 роком. Тоді німецький сексолог Іван Блох у книзі «Статеве життя нашого часу» розповів, що в Парижі продаються «розпусні ляльки» з «гуми та інших пластмасових матеріалів» з «представленими на природний манер статевими органами».

На жаль, їхні зображення не збереглися, проте ми можемо побачити ляльку, яку замовив австрійський художник Оскар Кокошка. Після розриву зі своєю коханою — піаністкою Альмою Малер він замовив її точну копію у дрезденського декоратора Герміни Моос. Результат вийшов, м'яко кажучи, так собі. Лялька більше нагадувала пухнасту тварину із понівеченими жіночим обличчям, проте епатажний художник не зневірився. Він намалював кілька портретів «коханої», катався з нею по місту в кареті та навіть навідався до опери. Аж поки на одній з вечірок не відтяв чудернацькому витворові голову.

Також існує легенда, що до розвитку секс-індустрії долучився Адольф Гітлер. Начебто в 1940 році він наказав розробити гумові ляльки для солдат, щоб вони не кохалися з неарійськими дівчатами. Випробування серед німецького гарнізону на окупованому острові Джерсі пройшли успішно, однак вояки відмовилися носити надувні ляльки в рюкзаках, а фабрику згодом розбомбили союзники. Хоча на сьогодні більшість дослідників вважають цю історію оригінальною містифікацією — проєкт, якщо і був, то залишився лише на папері.

Протягом першої половини ХХ століття секс-іграшки продовжували вдосконалювати, однак все одно їх вважали за дещо непристойне. Аж поки в 1960-х роках не розпочалася сексуальна революція. В 1962 році в німецькому Фленсбурзі відкрився перший секс-шоп. Згодом аналогічні магазини з'явилися і в інших країнах.

В 1968 році японська компанія Hitachi представила вібромасажер Magic Wand. Виробник і зараз презентує його виключно як засіб для розслаблення м'язів, однак в історію він увійшов як культова секс-іграшка. А в 1983 році світ побачив інший знаменитий девайс — японський вібратор Rabbit Pearl, який складався з фалоімітатора та «відростка» у вигляді кролика для стимуляції клітора. Завдяки такому незвичному вигляду виробник обходив заборону на виготовлення в Японії непристойних товарів. Ці секс-іграшки швидко завоювали популярність, яка ще більше зросла, коли про їх використання розповіли головні героїні серіалу «Секс і місто».

Збагачувався не тільки вібраторний ряд. В 1970-х американець Госнелл Данкан, паралізований нижче пояса після аварії, запропонував робити фалоімітатори з силікону та оснастив їх спеціальним кріпленням, щоб їх могли використовувати люди з інвалідністю. За його пропозицією також з’явилися перші ділдо яскравих кольорів та абстрактної форми, не схожі на пеніси. Вдосконалювалися і секс-ляльки, однак більш-менш людського вигляду вони набули лише наприкінці 1980-х років, коли їх почали робити з латексу. А в 2010 році в США представили перших секс-роботів. Тож технологічний секс-прогрес не стоїть на місці.