Третього листопада в США обиратимуть президента. За даними соцопитувань, за день до виборів лідерські позиції займає Джо Байден. Але, з огляду на виборчу систему у США, все може змінитись. Нагадаємо, у 2016 році кандидат від Демократичної партії Хілларі Клінтон програла вибори, хоч за неї й проголосували майже на 3 млн людей більше. Тож інтрига складається ще та.
100 років тому американці також обирали президента. Розповідаємо, як це було.
Бурхливий 1920 рік
Останні два роки, які передували президентським виборам 1920-го, стали жахливим поєднанням війни, епідемії, тероризму та економічних негараздів. Нещодавно завершилася Перша світова війна, на фронтах якої загинули 110 тис. американців; три хвилі пандемії іспанки забрали в США 650 тис. життів; економічний підйом доби військового часу змінився різким спадом; зросло безробіття. Американське суспільство знову опинилося на роздоріжжі між ізоляціонізмом та глобалізмом — Сенат заблокував вступ Сполучених Штатів до Ліги Націй, попередника ООН, створеного за ініціативи чинного на той момент президента Вудро Вільсона.
До цього можна додати расові заворушення, активізацію Ку-клукс-клану, масові страйки робітників та хвилю терактів анархістів, найбільший з яких — вибух на Волл-стріт —забрав 38 життів. Навіть природа давала про себе знати: весною 1920 року на західне узбережжя США обрушились 40 торнадо, жертвами яких стали більше 380 осіб.
На цьому буремному фоні почалась виборча кампанія. Пошук кандидатів у президенти від двох ключових партій виявився ще однією проблемою. Експрезидент Теодор Рузвельт (1901-1909 рр.), якого вважали найбільш ймовірним претендентом від Республіканської партії, несподівано захворів та помер 4 січня 1919 року. Від демократів планував балотуватися на третій термін чинний голова Білого дому Вудро Вільсон. Проте його підтримка в суспільстві в останні роки сильно впала. Проти нього відкрито виступали численні ірландська та німецька діаспори. Перша — через відмову підтримати незалежність Ірландії, друга — через утиски доби воєнного стану.
Багато американців також вважали Вільсона головним винуватцем останніх економічних негараздів або ж не могли пробачити йому вступ США у Першу світову. Адже у 1916 році він якраз переміг з обіцянкою невтручання у конфлікт, а вже через пів року оголосив війну Німеччині. Остаточно хрест на планах взяти участь у виборчих перегонах поставив інсульт в жовтні 1919 року: унаслідок хвороби у Вільсона паралізувало ліву частину тіла.
Ліга розбрату
В 1920 році головні партії обирали своїх кандидатів на національних конференціях. Справа виявилась не з легких. Республіканці визначилися із своїм представником в десятому турі голосування, демократи — взагалі в 44-му. При цьому обидва переможці спочатку не належали до числа фаворитів.
Кандидатом від республіканців став 54-річний сенатор від штату Огайо Воррен Гардінг. Під час роботи в парламенті він запам'ятався в першу чергу тим, що намагався займати нейтральну позицію з усіх болючих питань та виступав миротворцем між різними фракціями республіканців. Головним гаслом своєї виборчої кампанії він проголосив «повернення до нормальності», обіцяючи американцям настання «старих добрих часів». Сучасні американські оглядачі та експерти вже проводять паралелі між риторикою Гардінга та нинішнього кандидата від демократів Джо Байдена, який обіцяє у разі перемоги покласти край «епосі темряви» Дональда Трампа й повернутися до звичного руху життя.
Головним суперником Гардінга на виборах став 63-річний губернатор штату Огайо Джеймс Кокс. Він також був компромісним кандидатом для різних груп в Демократичній партії, проте, на відміну від Гардінга, не зміг об'єднати свою політичну силу. На початку виборчої кампанії Кокс виступав стриманим прихильником Ліги Націй, підтримуючи приєднання до неї США з застереженнями, особливо стосовно статті, яка вимагала участь американців у будь-якій війні, оголошеної організацією. Проте після зустрічі в липні 1920 року з напівпаралізованим Вільсоном Кокс пообіцяв йому мільйонну підтримку ідеї Ліги Націй, а її супротивників назвав зрадниками «хлопців, які загинули у Франції». В результаті кілька впливових демократів-ізоляціоністів відмовилися агітувати за кандидата від партії.
Гардінг у цьому питанні зайняв іншу позицію. Говорив багато, але без конкретики. З одного боку, республіканець обіцяв «абсолютний контроль американців над США» та виступав проти вільсонівського варіанту Ліги, а з іншого — пропонував усім країнам дружбу та вряди-годи говорив про можливість створення якоїсь «міжнародної асоціації».
Парадний ганок проти потягу
Виборчі стратегії Гардінга та Кокса також суттєво відрізнялися. Республіканець вирішив проводити кампанію «з парадного ґанку». Майже увесь час передвиборчих перегонів він перебував у своєму маєтку в місті Маріон, виступаючи зі сходинок перед привезеними на зустрічі виборцями. Щоденно проводив брифінги та записував аудіозвернення. Тут можна побачити ще одну паралель з Байденом, який також майже не покидає домівки, періодично записуючи звернення до виборців чи з'являючись в етері телеканалів. Правда, якщо Байден пояснює таку поведінку необхідністю дотримання коронавірусної профілактики, то у випадку з Гардінгом мало місце свідоме політтехнологічне рішення (епідемія іспанки тоді вже вщухла). В штабі вирішили, що у разі подорожей по Америці кандидат наговорить зайвого, а в домашніх умовах готувати промови набагато легше.
Натомість республіканська пропагандистська машина працювала на всю потужність. Піар-кампанією Гардінга керував Альберт Ласкер, один з фундаторів сучасної реклами. За його ініціативи проводили паради в містах, друкували численні рекламні плакати та розміщували агітаційні публікації в пресі, записували виступи для фонографа (попередник магнітофона) та знімали кінохроніку. Ласкер формував Гардінгові імідж мудрого та чесного жителя Середнього Заходу — політика, який «ніколи не розхитуватиме човна».
До того ж, по всій країні діяли тисячі добре навчених агітаторів, включаючи впливових конгресменів, які доносили до кожної з груп виборців, те, що вони хотіли почути. Сам Гардінг під час виборчої кампанії намагався не робити гострих випадів у бік опонентів. Кокса взагалі майже не згадував у виступах, зосередившись на критиці Вільсона. Проте і стосовно нього не вдавався до різких висловів. Агітатори ж себе не стримували. Так, екссенатор Чопсі Депью у промовах зображав Вільсона як впертого, пихатого та недоумкуватого президента і одночасно як наївну жертву іноземних політиків.
Загалом на передвиборчу кампанію Гардінга витратили $8,1 млн доларів (близько $110 млн у сучасному еквіваленті) — майже у чотири рази більше, ніж у конкурента.
Кокс обрав протилежну стратегію. За кілька місяців він проїхав залізницею 35 тис. км, відвідав 36 штатів та провів 394 зустрічі з виборцями (особистий рекорд — 26 виступів за добу). Під кінець такої бурхливої агітації кандидат-демократ зірвав голос, страждав від постійної втоми та депресії.
У виступах він говорив про «сенатську олігархію», яка хоче купити президентський пост для Гардінга, звинувачував свого опонента в некомпетентності, усіляко захищав Вільсона, тавруючи його ворогів. У переддень виборів Кокс навіть заявив, що «кожен зрадник завтра проголосує за Гардінга». Проте така агресивна агітація мала скоріш зворотній ефект. Непопулярність Вільсона досягла піку і його негативний імідж перекинувся на Кокса. Чинний президент також не залишився осторонь та оголосив, що вибори стануть «урочистим референдумом» стосовно Ліги Націй, щиро вірячи, що більшість американців підтримують його творіння. Як виявилося — марно.
Гіркий післясмак перемоги
2 листопада 1920 року, саме у день народження Гардінга, відбулися вибори. До речі, вперше на них голосували жінки (в серпні набула чинності 19-та поправка до Конституції США).
На дільниці прийшли менше половини виборців, проте вони забезпечили історичну перемогу Гардінга. Той отримав 60,3% голосів, в той час як Кокс лише 34,1%. Востаннє такий розрив між переможцем і переможеним мав місце в 1820 році, коли вибори були фактично безальтернативними.
Проте сьогодні Байден, якого активно порівнюють з Гардінгом, навряд чи може розраховувати на подібний результат. Схожість між ними фактично обмежується закликами повернення до «нормального життя». Проте навіть в цьому не все схоже. Адміністрації Вільсона й Трампа проводили кардинально протилежну політику, ставлення до якої серед американців відчутно відрізняється.
Так само мало спільного між Байденом та Гардінгом — не лише належність до різних партій, але й попередній політичний бекграунд. Нинішній кандидат від демократів — досвідчений гравець у великій політиці з досвідом роботи в Білому домі. В той час як 100 років тому сенатор-республіканець до останнього моменту вважався «темною конячкою».
У Білому домі Гардінг просидів трохи більше двох років. 2 серпня 1923 року під час турне по Америці він помер від серцевого нападу. Нація щиро переживала смерть президента — уздовж залізниці, якою везли його тіло з Сан-Франциско до Вашингтону, вишикувались 9 млн американців. Проте вже невдовзі ставлення до 29-го голови Білого дому кардинально змінилося. Після його смерті один за одним спалахнули корупційні скандали за участі представників президентської адміністрації.
Альберта Фолла, міністра внутрішніх справ та давнього друга Гардінга, викрили у змові з нафтовиками — за хабар він дозволив добувати «чорне золото» на федеральних землях. В 1924 році він став першим в історії США високопосадовцем такого рівня, відправленим за ґрати. Ще один товариш президента Чарльз Форбс, голова Бюро ветеранів, потрапив до в'язниці за розкрадання коштів для будівництва лікарень та продаж медикаментів, призначених для учасників війни. В корупції також звинувачували генпрокурора Гаррі Догерті, одного із керівників передвиборчої кампанії Гардінга, проте слідство так і лишилось ні з чим.
У жодному з випадків причетність самого голови Білого дому до корупції не довели, проте усім стало зрозуміло, що добирати кадри він не вмів.
Вже після смерті на поверхню вийшли пікантні подробиці особистого життя президента, які остаточно зруйнували його імідж як чесного та порядного політика. Виявилось, що одружений Гардінг мав кількох коханок. Остання з них, Нен Бріттон, в 1927 році видала книгу про подробиці своїх стосунків з головою Білого дому. Вона розповіла, що в 1919 році народила Гардінгу доньку та підтримувала інтимний зв'язок з ним протягом усього президентства. Один з уривків навіть присвячений тому, як вони займалися сексом в Білому домі під прикриттям секретної служби. Обурена дружина Гардінга усе заперечувала. Проте в 2015 році ДНК-експертиза довела, що її суперниця Бріттон дійсно народила доньку від президента.
Після смерті Гардінга США очолив віцепрезидент Кальвін Кулідж. Він одразу позвільняв корупціонерів, відновив довіру до президентської адміністрації та в 1924 році був переобраний на другий термін. Кокс в президенти більше не балотувався. Натомість його партнер по виборчій кампанії Франклін Делано Рузвельт, який в 1920 році претендував на посаду віцепрезидента, переміг на виборах в 1933 році і потім ще тричі ставав президентом США.
