За останні 100 років в Україні діяли кілька церков, що іменували себе автокефальними. Остання з них в 2018 році влилася до складу Православної церкви України. Першу 90 років тому більшовики довели до самогубства — змусили визнати саму себе «контрреволюційною організацією» та саморозпуститися.
Суїцидальне рішення прийняв 29 січня 1930 року у стінах Святої Софії в Києві «надзвичайний» собор Української автокефальної православної церкви. Chas News розповідає, як більшовики провели цю антирелігійну спецоперацію.
Шлях до автокефалії
Одним із результатів революції 1917 року в Україні стало зародження та стрімкий розвиток руху за утворення власної автокефальної церкви, незалежної від Москви. Питання «як далі жити» мав вирішити перший за 300 років Всеукраїнський православний церковний собор, скликаний на січень 1918 року. Однак постійні бойові дії та часта зміна влади в Києві значно продовжили термін його роботи. Собор протягом року провів три сесії, в перервах між якими в контрнаступ пішли прихильники єдності з Російською православною церквою. В результаті, коли 14 листопада на голосування все ж таки поставили питання про автокефалію, його успішно провалили — «за» проголосували лише три делегати.
Чергова зміна влади в Києві знову внесла корективи. 1 січня 1919 року Директорія проголосила утворення Української православної автокефальної синодальної церкви, повністю незалежної від РПЦ, та відправила делегацію до вселенського патріарха з проханням підтвердити цей статус. Однак довести справу до логічного завершення вона не встигла, програвши війну більшовикам.
Разом з тим автокефальний рух продовжував ширитися і знаходити підтримку серед простих священників та мирян. Остаточне організаційне оформлення він отримав вже після встановлення радянської влади на більшій частині України. В 1921 році в Софії Київській відбувся скликаний автокефалістами Всеукраїнський церковний собор. Жоден з єпископів на нього не приїхав, тому учасники зібрання самі висвятили на митрополита київського священника Василя Липківського та проголосили створення Української автокефальної православної церкви.
В наступні роки УАПЦ стрімко розвивалася — з 1921 до 1926 року кількість її громад зросла зі 130 до майже тисячі. Більшовики спочатку великих перепон церкві не чинили. Хоча вони і прагнули побудови атеїстичного суспільства, тоді головним їхнім ворогом була «тихонівська» РПЦ, а альтернативні церковні структури — ситуативними союзниками. Так званій «обновленській» Живій церкві, яка відкололася від Московського патріархату, влада взагалі надавала субсидії.
УАПЦ більшовики гроші не платили, однак і не заважали при приєднані до неї парафій РПЦ. З іншого боку, влада підтримувала конфлікти всередині української церкви, періодично конфісковувала церковне майно, обкладала релігійні громади податками та довго відмовлялася зареєструвати її статут.
Така ситуація зберігалася до середини 1920-х років. В 1925 році помер патріарх Тихон, а з його наступником митрополитом Сергієм (повноцінного патріарха Сталін дозволив обрати лише через 20 років) радянська влада домовилася. Відтак відпала зацікавленість в існуванні альтернативних православних церков. Одночасно більшовики розпочинають наступ на усі, навіть потенційні, прояви інакомислення. УАПЦ як національну церкву, серед священників та активістів якої багато хто працював в урядових структурах чи служив в армії УНР, автоматично зарахували до ворогів «робітничо-селянської влади». Дарма, що її керівництво регулярно заявляло про свою аполітичність та лояльність до більшовицького режиму.
В 1926 році розпочинаються арешти священнослужителів. На кілька місяців за ґрати кинули і митрополита Василя Липківського. На вимогу Державного політичного управління (ДПУ — орган держбезпеки в СРСР, попередник НКВС) в УАПЦ повністю змінили склад Всеукраїнської православної церковної ради (керівний орган УАПЦ), а другий Всеукраїнський церковний собор звільнив першого очільника церкви від «тягаря мирського служіння» і призначив новим митрополитом Київським Миколу Борецького. Проте ця чистка не вберегла УАПЦ від подальших репресій.
«СВУ» та «надзвичайний» собор УАПЦ
Долю церкви більшовики вирішили в 1929 році, сфальшувавши першу масштабну справу проти української інтелігенції. В ДПУ придумали легенду про «Спілку визволення України», яка начебто готувала антирадянське повстання на літо 1930 року. Одним із головних обвинувачених став Володимир Чехівський. За часів Директорії він півтора місяця очолював уряд УНР, а за більшовиків працював в Академії наук. Політикою колишній міністр більше не займався, однак проявив себе на церковній ниві. Чехівський був одним із ініціаторів утворення УАПЦ, брав участь в першому та другому соборах та й взагалі користувався авторитетом серед автокефалістів. А його брат Микола встиг послужити у Збройних силах Центральної Ради, Гетьманату та Директорії і в 1921 році став священником.
Саме через братів у ГПУ зв’язали міфічну «СВУ» з реальною УАПЦ. В обвинувальному висновку церкві приділили окремий розділ. Слідчі стверджували, що УАПЦ з самого початку стала прихистком для різних «контрреволюційних елементів», першою чергою, колишніх вояків УНР; проводила антирадянську агітацію на селі, згодом злилася з «СВУ» і мала передати у її розпорядження керівників повстання і значні кадри повстанців. А керував цією роботою саме Володимир Чехівський.
В листопаді 1929 року радянська преса почала публікувати матеріали про розкриту «змову», які мали підготувати суспільство до гучного судового процесу. Тоді ж у керівництві УАПЦ зрозуміли, що над ними нависла смертельна небезпека, і вирішили відмежуватися від Чехівського та ще раз підтвердити свою лояльність до більшовиків. 20 грудня 1929 року Президія ВПЦР заявила, що «УАПЦ органічно не може поділяти мету, яку поставила собі контрреволюційна організація СВУ» і «може тільки обурюватись проти осіб, які мали намір повалити радвладу й тим самим повернути український нарід до поневолення, а УАПЦ до знищення». Стосовно Чехівського прийняли окрему ухвалу, в якій говорилося, що він ще у 1924—1925 роках почав втрачати свій авторитет і впливу на діяльність церкви не мав.
Останнім на засіданні виступав голова Президії ВЦПР Леонтій Юнаков. Він заявив, що «зв’язок між членами УАПЦ та «СВУ» ставить церкву в стан організації контрреволюційної. Необхідно вжити всіх заходів, аби церква могла звільнитись від такого стану, інакше вона як організація жити не зможе». З цією метою вирішили скликати «надзвичайний» собор, який мав ще раз відмежуватися від усіх звинувачень.
Однак ДПУ мало на церковні збори свої плани. Напередодні собору полковник держбезпеки Сергій Карін передав секретареві ВПЦР єпископу Марку Грушевському проєкт резолюції, який мали затвердити делегати.
28—29 січня в Софійському соборі в Києві зібралися на «надзвичайний» собор єпископи та близько 40 священників УАПЦ. Про його роботу збереглися дуже скупі відомості. Відомо, що головуючим обрали митрополита Миколу Борецького, потім голова ВПЦР виступив зі звітом про роботу Президії та стан справ УАПЦ, а далі делегати затвердили підготовлену в ДПУ постанову.
Ухвалений документ фактично являв собою колективне визнання провини. В ньому йшлося про те, що УАПЦ протягом десятирічного існування була «націоналістично-політичною контрреволюційною організацією» та й взагалі «синонімом контрреволюції в Україні», а з «церковного амвону проповідувалися антидержавні ідеї». Не забули в постанові згадати, що церква стала складовою «Спілки визволення України», та окремо засудити діяльність Липківського та Чехівського. Погодившись з усіма обвинуваченнями, собор «визнав дальше існування УАПЦ за недоцільне» та затвердив рішення про її самоліквідацію. Усі керівні церковні структури розпускалися, а єпископи набували статусу звичайних священників, які мали відправляти служби у своїх парафіях, не об’єднаних у яку-небудь структуру.
Розстріляна церква
Однак навіть після такого рішення репресії не припинилися. Митрополита Миколу Борецького заарештували в березні та згодом засудили до 8 років таборів. На засланні він тяжко захворів. Останні згадки про його безпорадний стан датуються 1935 роком. За ґрати кинули ще кількох єпископів, а частина архієреїв публічно зріклася сану. Серед останніх був і Марко Грушевський, хоча і його в 1938 році заарештують та розстріляють.
19 квітня завершився театральний судовий процес у справі «СВУ». Володимира Чехівського засудили до 10 років таборів, Миколу — до трьох. Із заслання вони теж не повернуться.
Проте попри церковний погром на кінець 1930 року в УСРР (Українській Соціалістичній Радянській республіці) діяли ще близько 300 парафій, які очолювали священники колишньої УАПЦ. Врешті-решт більшовики дозволили їм об’єднатися в нову церковну структуру. В грудні 1930 року в Києві відбувся «екстрений» собор. Його учасники ще раз засудили діяльність лідерів УАПЦ, а з назви церкви викреслили слово «автокефальна». Главою УПЦ обрали архієпископа Івана Павловського з титулом митрополита Харківського і всієї України. До Харкова перенесли і керівні органи церкви. Між тим, репресії не припинилися. У 1934—1935 роках було закрито практично всі кафедральні храми. У самого митрополита більшовики почергово відібрали дві церкви в Києві, де він відправляв служби після перенесення столиці з Харкова. Згодом йому взагалі заборонили церковне служіння та наказали покинути територію України. В 1936 році митрополита Івана заарештували в Білгородській області і в наступному році розстріляли. На той момент практично усі ще не ліквідовані владою автокефальні громади визнали над собою зверхність Російської православної церкви.
Останню ж крапку в історії УАПЦ більшовики поставили в жовтні 1937 року, коли заарештували її першого очільника 73-річного Василя Липківського. Не довго думаючи, його звинуватили в організації «націоналістичної фашистської організації українських церковників» та наступного місяця розстріляли. Так під тиском радянської влади зазнала остаточної поразки перша спроба заснування незалежної української церкви.
