15 травня 1930 року на борт літака компанії Boeing Air Transit піднялася медсестра Еллен Черч. Втім, вона летіла не пасажиркою. Міс Черч стала першою стюардесою у світі. Тоді на борт літаків брали не більше 20 пасажирів, крісла для яких прикручували до підлоги прямо перед стартом, а перельоти тривали як мінімум втричі довше, чим зараз. І, на думку керівництва Boeing Air Transit, присутність на борту молодої дівчини повинна була підбадьорювати пасажирів, які боялися літати.
З того часу авіація докорінна змінилася, а з нею і вимоги до бортпровідників та їхні умови праці. Сhas News розповідає, як за 90 років стюардеси пройшли шлях від медсестер до «ікон стилю» та боролися проти дискримінації.
Перші бортпровідники
Рік тому, напередодні коронакризи, лише в США працювало більше 120 тис. бортпровідників, з яких майже 80% становили жінки. Подібна гендерна статистка і в інших країнах. Проте так було не завжди. Першим бортпровідником у світі став німець Генріх Кубіс, який обслуговував пасажирів німецьких дирижаблів. Він пропрацював стюардом 30 років та пережив кілька авіаційних аварій, у тому числі і загибель найбільшого у світі дирижабля «Гінденбург» в 1937 році: Кубіс не лише сам залишився неушкодженим, але й врятував кількох пасажирів.
Спочатку авіакомпанії брали на роботу бортпровідниками виключно чоловіків. Втім, ця професія не користувалася великим попитом. Враховуючи малі розміри салонів літаків та дирижаблів і відповідно невелику кількість пасажирів, функції стюардів зазвичай виконували другі пілоти. Революцію у цій сфері започаткувала Еллен Черч.
В дитинстві вона споглядала за виступами пілотів-каскадерів і загорілася мрією літати. Дівчина навіть навчилася керувати літаком, проте жодна з авіакомпаній не хотіла брати її на роботу. Тоді вона вирішила зайти з іншого боку. Черч переконала віцепрезидента Boeing Air Transport у тому, що на борту під час польоту мають перебувати медсестри. Вона запевняла, що вони не лише зможуть у разі необхідності надати медичну допомогу, але й самим своїм виглядом будуть заспокоювати пасажирів. «Як чоловік скаже, що боїться літати, коли на літаку працює жінка?», — переповідала вона свій головний аргумент в інтерв'ю газеті The Times.
Авіакомпанія погодилася провести тримісячний експеримент та доручила Черч підготувати команду медсестер-бортпровідниць. 15 травня 1930 року сім дівчат на чолі з Еллен вийшли на роботу. Протягом 20-годинного перельоту з 13 посадками з Сан-Франциско до Чикаго вони обслуговували 14 пасажирів літака. Експеримент удався. Через три місяці «небесним дівчатам», як їх називали в Boeing Air Transport, продовжили контракт, а інші авіакомпанії і самі почали набирати стюардес.
До бортпровідниць одразу почали висувати жорсткі вимоги. Це мали бути вродливі неодружені дівчата з медичною освітою, віком від 21 до 25 років, вагою не більше 54 кг та зростом до 164 см. Вони мали піднімати валізи на борт, чистити салон та кабіну, прикручувати сидіння та навіть допомагати заправляти літаки. Проте головним їхнім обов'язком було створення комфортних умов для пасажирів під час довготривалих перельотів. «Вона — провідник, друг, медсестра, розпорядник їжі та напоїв. Вона розносить подушки, розважає, роздає книги та журнали і в екстрених випадках готова надати першу допомогу», — так описувала в 1936 році функції стюардеси The New York Times у статті, присвяченій Неллі Грейнджер. Ця працівниця навіть врятувала кілька пасажирів з палаючого літака, а потім попри тяжкі травми пробігла кілька кілометрів, щоб покликати на допомогу.
Перші стюардеси отримували $100 – 120 на місяць — доволі непогані гроші на той час. Капітанам повітряних суден тоді в середньому платили по $650, а другим пілотам — $190 — 350. Крім того, ця робота дозволяла подорожувати по країні та мати фінансову незалежність у часи, коли жінкам було складно знайти хоч якусь роботу. Тож конкуренція на ринку праці виявилась великою. Наприклад, авіакомпанія Trans World Airlines в грудні 1935 року обирала 43 стюардес серед 2 тис. претенденток.
Усього ж в 1937 році в США працювало 300 бортпровідниць. Проте Еллен Черч серед них вже не було. Через 18 місяців після виходу на перший рейс вона потрапила в автомобільну аварію і мусила зав'язати з авіаперевезеннями. В Європі ж перша стюардеса з'явилася в 1934 році, а в СРСР — в 1939 році.
Нові вимоги та нова форма
Після Другої світової війни розпочався золотий вік авіації. Аеропорти з'явилися в більшості великих міст, а перенесення технологій, випробуваних у військовій сфері, на цивільну авіацію дозволило створити перші далекомагістральні авіалайнери. Втім, перельоти у той час ще коштували дуже дорого. Наприклад, в 1958 році за авіаподорож з Нью-Йорку до Лос-Анджелесу треба було заплатити $200, а до Парижу — $300, в той час як середня зарплата в США становила лише $250. Тож квиток могли придбати лише найзаможніші пасажири. Зате в літаку вони відпочивали в повноцінних ліжках і обідали не замороженими продуктами, як в довоєнний період, а стравами кращих кухарів.
Зміни в авіації призвели і до трансформації іміджу стюардес. Вони мали не лише забезпечувати комфорт пасажирів, але й усім своїм виглядом підкреслювати гламур та престиж авіаперельотів.
У зв'язку з цим додалися і нові, дискримінаційні, вимоги до бортпровідниць. Більшість з них звільняли при досягненні 32-річного чи максимум 35-річного віку. Звільнення загрожувало і одразу після одруження. Так, з цієї причини Рут Тейлор, перша темношкіра стюардеса в США, втратила роботу через пів року після працевлаштування. Ще більша дискримінація торкнулася чоловіків — їх просто перестали брати на роботу.
В 1960-х роках з розповсюдженням реактивної авіації перельоти стали майже удвічі швидшими, ціни на них нижчими. Пасажирів, відповідно, побільшало. Авіакомпанії почали активно змагатися за клієнтів і зробили у цьому ставку на бортпровідниць, в першу чергу на їх зовнішній вигляд. Топові перевізники почали співпрацювати з відомими модельєрами. Наприклад, Крістобаль Баленсьяга розробив уніформу для Air France, відомий голлівудський дизайнер костюмів, лауреат премії «Оскар» Жан Луї — для United Airlines, П'єр Карден — для Pakistan International Airlines, а Еміліо Пуччі — одразу п'ять комплектів для Braniff International Airways, які включали психоделічні комбінезони та шоломи-бульбашки для захисту стюардес від дощу та вітру.
Інші ж авіаперевізники пішли шляхом надмірного підкреслення сексуальності своїх працівниць. Так, техаська компанія Southwest Airlines вдягала стюардес у короткі шорти та високі шкіряні чоботи, а своїм девізом зробила слова «Секс продає місця». Багато перевізників встановлювали додаткові вимоги до зовнішності. Стюардес могли звільнити, якщо вони відпускали довге волосся чи, навпаки, його коротко підстригали. Могли втратити роботу й ті, хто не встиг поголити ноги. Або ж якщо на контрольному зважуванні перед вильотом виявлялося, що дівчата набрали пару зайвих кілограмів.
Як результат бортпровідниці почали частіше стикатися з сексуальними домаганнями на борту, а при збільшенні кількості рейсів їхні умови роботи ставали все тяжчими. На цьому фоні в 1970-х роках посилюється рух за права жінок в авіації. Стюардеси по усьому світу об'єднувалися в громадські організації та профспілки, подавали в суди з вимогою скасувати дискримінаційні норми та час від часу вдавалися до страйків чи демонстрацій. Поступово, з боями, їм вдалося добитися скасування вікових обмежень на роботу в авіації і дискримінації заміжніх жінок, а ще — менш строгих вимог стосовно зросту та ваги. Їх форма стала більш утилітарною, а короткі спідниці та шорти залишились у минулому. Одночасно і чоловіки в 1970-х роках добилися права на роботу бортпровідниками нарівні з жінками.
І сьогодні стюардеси часто стикаються з сексизмом і жорсткими правилами, які ускладнюють їх роботу. Проте у будь-якому разі за останні 90 років умови їх праці докорінно змінилися на краще.
