10 травня 2022 року помер Леонід Кравчук — перший президент України, «батько» її Незалежності. Разом з тим він і перший глава держави, який достроково полишив свій пост та перебував на посаді найменший проміжок часу, — усього 32 місяці.
Кравчук має найдовшу політичну біографію в історії незалежної України. За останні 40 років він спробував себе у ролі ідеолога Компартії, руйнівника СРСР, глави держави, депутата, миротворця та просто «старійшини» української політики. Chas News згадує, яким був життєвий шлях Леоніда Макаровича.
У пошуках правильної дороги
У 1989 році Кравчук як завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ очолював кампанію з дискредитації ідеї створення Народного руху України, а коли ці спроби провалилися, прийшов на його установчий з'їзд та зайняв місце у президії. У своєму виступі він запевнив, що «парторганізації хотіли б бачити у Русі свого природного та активного союзника в справі оновлення суспільства» і одночасно закликав утриматися членів організації від проявів «антирадянщини та антисоціалізму» та просив однаково поважати два прапори — червоно-синій УРСР і синьо-жовтий, аби «не ділити людей».
Тоді ж з Кравчуком трапився випадок, який добре ілюструє його вміння уникати гострих кутів. До його піджака хтось причепив значок в кольорах національного прапору — для справжніх комуністів тоді вже не забороненого, проте ще небажаного символу. Однак Кравчук не протестував, натомість трохи посидів, а потім зняв піджак, ніби йому стало спекотно. Згодом він допомагатиме Руху організовувати «живий ланцюг» від Івано-Франківська до Києва, а в 1992 році взагалі запропонує йому, хоч і безрезультатно, стати партією влади.
.
Втім, найяскравіший приклад «ходіння між крапельками» — роль Кравчука у проголошенні Незалежності. На початку серпня 1991 року про неї мріяли лише найбільші відчайдухи. Країна знаходилась в очікуванні підписання нового союзного договору, який передбачав надання республікам СРСР більшої автономії. Комуністичне керівництво радянської України повністю задовольняв рівень свободи, заданий Декларацією про державний суверенітет. Недарма на честь її ухвалення 16 липня 1991 року святкували День Незалежності України.
Все змінилося 19 серпня, коли у Москві розпочався путч ДКНС на чолі з реакційною частиною союзної верхівки. Кравчук опинився перед вибором — підтримати змовників чи піти стопами Бориса Єльцина та дати бій путчистам. Однак він вирішив просто почекати. Голова Верховної Ради, а за відсутності посади президента фактично глава держави, відмовився оголошувати надзвичайний стан в Україні і одночасно з екранів телевізорів закликав усіх до спокою. Потім Леонід Макарович пояснював, що таким чином намагався уникнути кривавого протистояння на вулицях міст в умовах, коли збройні сили підпорядковувалися союзному керівництву. Коли ж ДКНС зазнав поразки, Кравчук запевняв, що жодної миті не визнавав його легітимності.
Проте в щирості цих заяв тоді багато хто сумнівався. 24 серпня, коли відкрилося історичне засідання Верховної Ради, багатотисячний натовп під її стінами скандував «Ганьба Кравчуку!».
Однак вже за кілька годин настрої кардинально змінилися. Голова Верховної Ради зачитав та поставив на голосування Акт проголошення незалежності, а 30 серпня колишній другий секретар ЦК КПУ поставив свій підпис під постановою про заборону компартії. Леонід Кравчук вмить перетворився у справжнього патріота.
Хоча тут необхідно додати уточнення. Ще зранку 24 серпня у своїй промові він жодним чином не згадував слово «незалежність» — це питання винесли на обговорення опозиційні депутати. Та й сам акт спочатку він не хотів особисто зачитувати і погодив фактично лише під тиском Дмитра Павличка, хоча і допомагав мобілізувати депутатів для результативного голосування.
Проте в подальшому Кравчук вже намагався і словом, і ділом доказувати відданість ідеї незалежної України. 7 грудня, вже цілком свідомо, він забив останній гвіздок у труну СРСР, коли на нараді у Біловезькій Пущі відмовився підписувати новий союзний договір та виступив ініціатором угоди про утворення Співдружності незалежних держав, в якій констатувалося, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітична реальність припинив існування». В одному з інтерв'ю про ті події він скаже: «Незалежність прийшла на Україну несподівано — прилетів Кравчук і привіз її на тарілочці з блакитною смужечкою».
Від виборів до виборів
Вже як президент Кравчук продовжував політику маневрування, однак відмова від радикальних рішень врешті-решт викликали «зливу», між краплями якої йому не вдалося прослизнути. У Криму посилювався сепаратистський рух, російські політики прямо заявляли претензії на Севастополь та увесь півострів.
Гостро стояла проблема розподілу Чорноморського флоту СРСР та ядерного роззброєння. Кравчук у публічних заявах активно критикував імперські зазіхання російського політикуму, проте у цілому намагався не сваритися з північним сусідом. Вже за 30 років Кравчук визнає, що його головною помилкою було те, що він вірив Росії. Наслідки цієї помилки ми відчуваємо і сьогодні.
До зовнішньополітичних проблем додалися внутрішня політична та економічна кризи. В Україні різко падав ВВП, а гіперінфляція в 1993 році сягнула рекордних 10,2 тисяч відсотків (зростання цін більше ніж у 100 разів). Звісно, не в усіх цих негараздах треба звинувачувати президента, проте відчутна частка відповідальності лежить і на ньому. В результаті в 1993 році країну сколихнули масштабні шахтарські протести, а за ними відбулися дострокові парламентські та президентські вибори. 10 липня 1994 року у другому турі Кравчук зазнав поразки і вимушено поступився кріслом колишньому прем'єру Леоніду Кучмі.
Але після цього перший президент не покинув велику політику. Він ще тричі обирався до Верховної Ради. В 2006 році Кравчук йшов на вибори під першим номером у списку блоку «Не так». Разом з Віктором Медведчуком, Нестором Шуфричем та Юрієм Бойком він агітував за формування Єдиного економічного простору з РФ, Білоруссю і Казахстаном та категорично виступав проти планів щодо вступу України до НАТО. Тоді вибори завершилися фіаско — блок набрав лише 1% голосів. Леонід Макарович більше до Ради не обирався, проте політику не полишив. Він і надалі продовжував шукати дорогу між крапельками.
«Старійшина» української політики
Кравчук свого часу називав Віктора Януковича успішним реформатором та очолював створену ним Конституційну комісію. Одночасно він критикував засудження Юлії Тимошенко, а в 2017 році взагалі розповідав, що українському народу має бути соромно, кого він обрав президентом в 2012 році. На початку Революції гідності Кравчук хвалив «хлопців з «Беркуту» за терпіння, при цьому засуджуючи їхні дії при розгоні студентів 30 листопада.
Потім він безуспішно пробував себе у ролі миротворця, організовуючи різноманітні круглі столи, на яких закликав сторони до діалогу, та засуджував спроби влади силою розігнати протестуючих.
В останні роки Леонід Кравчук підтримував Володимира Зеленського і за його запрошенням очолював українську делегацію на переговорах у Мінську. Там він пройшов шлях від спроб реалізувати черговий мирний план по припиненню війни на Донбасі до думки, що війна з росією може початися будь-якої миті. А в одному з останніх телеефірів у квітні 2021 року розповідав, що тримає зброю начищеною та готовий до останнього відстрілюватися, якщо на його подвір'ї з'являться російські парашутисти.
У червні 2021 року Кравчук переніс операцію на серці, а потім, за даними ЗМІ, опинився в реанімації. Згодом повідомили, що експрезиденту покращало і він перебуває на реабілітації. Проте на публіці він вже не з'являвся.
24 лютого справдилися найгірші очікування Леоніда Макаровича. Росія розпочала повномасштабне та відкрите вторгнення в Україну. На третій день війни Кравчук разом зі своїми наступниками на посаді голови держави, Леонідом Кучмою та Віктором Ющенком випустили звернення до українців. «Усі разом ми переможемо. Ми вистоїмо.
Росія заплатить за свої злочини», — запевнили президенти.
На жаль, перемоги у війні Леонід Макарович вже не застане. Однак, коли ми її святкуватимемо, ім'я першого президента неможливо буде не згадати. Адже саме його підпис стоїть під Актом проголошення незалежності України.
