404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
В річку — пірнати, в повітря — стріляти. Традиції святкування Водохреща 100 років тому

Водохреще — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу. Сьогодні його головні традиції — освячення води та купання в ополонці. З приводу останнього вже не один рік ведуться суперечки. Православна церква України попереджує: обмивання в ополонці ніяким чином не призводить до духовного очищення і не «звільняє» від гріхів. У соцмережах чимало дописів про те, що цей звичай в Україні запозичений з Росії в 1990-х роках і ще сотню років тому його ніхто не практикував. Як докази зазвичай наводять роботи українських етнографів середини ХХ століття, де відсутні згадки про хрещенські купання.

Однак доказів протилежного також чимало. Купання в ополонках фіксувалися в різних куточках України і в ХІХ, і на початку ХХ століття, хоч вони і не були такими масовими, як зараз. Chas News розповідає, як українці святкували Водохреще 100 років тому і які з давніх традицій дійшли до нашого часу.

Бій з нечистою силою

19 січня православна церква відзначає два великих свята — Богоявлення та Хрещення Господнє, які в народній традиції отримали назву Водохреща або Йордан. Більшість дослідників вважають, що свято не має чіткого язичницького бекграунду, на відміну від Івана Купала чи навіть Різдва, і з’явилося в народній обрядовості після прийняття християнства. Хоча згодом свято і наповнилося різними «магічними» традиціями та ритуалами, проти яких виступає церква.

«На різдвяні свята активізується нечиста сила, ходить між людьми та заходить в хати. Тому основна народна ідея Водохреща — закінчення свят і вигнання всього того, що могло поприходити в хати у попередній період», — розповідає Наталія Громова, доцент кафедри етнології та краєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка.

Проганяли нечисту силу зазвичай гучними діями — наприклад, пострілами з рушниці вгору. Про таку традицію на Запорізькій Січі розповідав історику Дмитру Яворницькому козак Микита Корж: «Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».

Зберігався такий звичай і сто років потому. Поет та етнограф Павло Чубинський занотував, що у селі Шандарівка на Київщині селяни після освячення води стріляли кілька разів у повітря. А в Києві після урочистої церковної служби на берегу Дніпра взагалі відбувався артилерійський салют.

Купання в Києві у Дніпрі на Водохреще, 1910 рік / Газета «Киевская мысль»

Існував і більш мирний варіант вигнання нечистої сили, коли діти стукали палицями по кутках хати.

Також після Водохреща вважалося, що вода у річках стає вся святою і з неї вистрибує нечиста сила. «Тому два тижні не прали, щоб не осквернити її — як тільки почнеш прати, чорти назад поналазять у річку. Що цікаво, у річках вже не перуть, але табу не прати два тижні після Водохреща намагаються дотримуватися (принаймні, на Бойківщині)», — говорить Громова.

У воді — сила 

Найголовніше на Водохреща — вода. Як розповідає Громова, воду святять двічі — ввечері 18 січня в церкві і зранку 19 січня — на річціСам обряд освячення води на Водохреще з ХІХ століття майже не змінився. На річці із льоду вирубали хрест, який поливали буряковим чи калиновим соком. Біля хреста також з льоду будували престол. Все це оздоблювали аркою з ялинкових або соснових гілок, які нагадували «царські врата». Таким чином на річці імітували церкву. Після короткої служби священник освячував воду опусканням хреста.

В деяких регіонах як і раніше, так і зараз, поширена специфічна фольклорна творчість. Наприклад, на Бойківщині та на Поділлі щедрують перед Водохрещем. Подекуди виконують твори, у яких події з Нового заповіту переосмислені відповідно до народних звичаїв. За словами Громової, популярною була пісня про те, як Ісусові Христові давали ім’я. Народна творчість приписувала, що спершу пропонувалося назвати його Святим Петром, Святим Павлом чи навіть Святим Різдвом, і лише з третьої спроби обирався правильний варіант.

Святкування Водохреща в селі Криворівня на Гуцульщині  

Освячена вода в народній уяві наділялася чудодійними властивостями. В першу чергу, вона розглядалася як універсальний лікарський засіб, особливо у разі підозри на «відьомське походження» хвороби. Свячену воду рекомендували випити, щоб не боліла голова, її давали напитися породіллі для полегшення пологів.

Також по всій Україні практикувалося освячення хати водою, що принесена 18 січня. «Господар сам собі кропив будинок, обійстя, садок, поле, виганяючи таким чином нечисту силу і одночасно освячуючи. На Бойківщині це роблять і досі масово. Потім вже після Водохреща це робить священник як більш потужний представник небесних сил», — говорить Громова. Також на Водохреща на хатах ставилися хрестики. Їх робили або з тіста, замішеного на святій воді, або малювали крейдою.

Із чудодійними властивостями води пов’язаний і звичай купатися в ополонці на Водохреще, згадки про який залишили багато перших українських етнографів з різних куточків України. Мотивація для цього була різна — щоб набратися здоров’я на наступний рік, змити гріхи. Чи просто сприймалося як забава та демонстрація мужності.

Освячення води в річці на Водохреще у Володимирі-Волинському, 1917 рік / Австрійська національна бібліотека

Польський етнограф Оскар Кольберг наприкінці ХІХ століття занотував, що на Перемишльщині освяченою водою умивалися з лікувальною метою, а молодь жартома штовхала одне одного у воду. А так описував святкування Водохреща бойками священник Михайло Зубрицький: «Коли рано освятиться на річці вода, миються люди і друляють одні других в воду; хто більше у воді скупається, тим здоровший буде».

Так само, за даними Павла Чубинського, на Київщині деякі молоді селяни купалися в ополонці для здоров’я. А поблизу Єлисаветграду (зараз Кропивницький), як записав фольклорист Володимир Ястребов, побутував звичай тричі занурюватися в ополонку для лікування хвороб. Купання на Водохреще у водоймах на Гуцульщині навіть описав австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох. У його новелі «Опришок» (1882 рік) один з героїв розповідає, що «свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священник кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, а найпобожніші та найхоробріші стрибають, незважаючи на люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь».

Рекомендувалося також вмиватися свяченою водою, рідше —купатися, особам, які на попередні свята переодягалися в міфічних персонажів. Як пояснює Громова, вважалося, що таким чином вони «змивали» з себе гріхи, оскільки раніше перевтілювались у «диявольські створіння».

Проте, хоч згадки про звичай купатися на Водохреща фіксували в багатьох регіонах, таким масовим, як сьогодні, він ще не був. Етнограф Олекса Воропай, який видав в еміграції двотомний нарис «Звичаї нашого народу» (перший том — у 1958, другий — у 1966 році), залишив детальний опис святкування Водохреща. Він писав, що по обіді дівчата бігали до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця», однак про звичай пірнати в ополонки мовчить.

Мер Києва Віталій Кличко купається в Дніпрі на Водохреща в 2019 році / УНІАН

Масового поширення звичай пірнати у водойми набув вже у другій половині 1990-х — на початку 2000-х років. Доклали до цього руку і українські політики, які полюбляють при зануренні у воду позувати на камеру.

Позиція церкви

При цьому церква, як і сьогодні, так і 100 років тому, не схвалювала звичай купатися на Водохреще. Сергій Булгаков, російський богослов та викладач Харківської духовної семінарії, в «Настільній книзі священнослужителя» (1913 рік) називав забобонами віру в те, що в річці можна змити з себе гріхи. Відкидав він і аргумент любителів хрещенських купань, що таким чином вони наслідують занурення у воду Ісуса Христа чи палестинських прочан, які регулярно пірнають в річку Йордан. Булгаков пояснював, що на Близькому Сході немає сильних морозів і там зимові купання безпечні. А в наших умовах «купатися взимку значить вимагати від Бога чуда або ж зовсім нехтувати своїм життям і здоров’ям».

Так само і зараз у православній церкві попереджають, що занурення в ополонку ніколи не замінить Таїнства Сповіді та Причастя: «вода не змиває гріхи, бо гріх — це не зовнішня проблема, а внутрішня хвороба душі. І щоб зцілитися від неї, потрібно її спочатку виявити, від щирого серця покаятися та змінитися за допомогою Божою».

І наостанок важлива порада ПЦУ: «Церква не забороняє пірнати у зимову воду, це право і вибір для кожного. Хто робить такий вибір — має чинити це усвідомлено та відповідально, ретельно зважуючи всі «за» і «проти»: стан здоров’я, причини для такого вчинку, можливі наслідки, зокрема, в умовах пандемії».