Буремний 2021 рік закінчується. Розпочинається період корпоративів. А ті, кому на заваді стали коронавірусні обмеження, можуть влаштувати Zoom-пиятику.
Chas News розповідає про старі часи, коли ніяких карантинних обмежень ще не вводили. Словом, про те, як в ХІХ столітті у Києві та інших українських містах городяни проводили дозвілля за келихом вина... чи відром горілки.
На початку ХІХ століття головною подією світського життя Києва залишався контрактовий ярмарок чи просто «контракти». Кожного року в січні життя міста сяяло новими барвами. Крім проведення масштабних фінансових операцій, на Подолі торгували: продавали казанське мило, тульські самовари, італійські картини, ліонський шовк, албанський тютюн, фарби для сивини та ще багато чого.
Відвідувачів розважали як тільки могли. На «контрактах» можна було поласувати устрицями та анчоусами; зустріти циркачів з мавпами, мопсами та навіть білим ведмедем чи горобцем, який «вмів» рахувати. А ввечері — відвідати бали, маскаради, численні бенкети.
Веселі компанії, як писав київський професор Володимир Іконников, полюбляли ресторан вихідця з Бердичева на прізвище Белло. Там під спів вірменок тривали справжні «вакханалії, на яких вино лилося ріками та програвалися у карти цілі маєтки». Місцеві торговці алкоголем за кожен день ярмарку заробляли до 10 тис. рублів. Лише пива продавалось щодня більше тисячі пляшок і до трьох тисяч відер на вивіз.
Теплу пору роки кияни проводили на пікніках, заміських гуляннях та на пароплавах. Також у місті діяли два клуби — дворянський (з 1838 року) та купецький (з 1843 року), де регулярно давали бали та маскаради. Але членство в них було не для всіх.
Наприклад, вступний внесок до більш демократичного купецького клубу складав 15 рублів сріблом. У приміщенні зібрання дозволялося за чаркою горілки чи бокалом вина грати в більярд, карти та інші офіційно визначені ігри, але за них у кожному випадку брали платню. Для порушників правил діяла жорстка система штрафів. За перше порушення — півтора рублі, а далі сума зростала в арифметичній прогресії за кожен новий випадок.
Схожі клуби з часом відкривають у більшості великих міст. Головною забавою тут були гра в карти чи лото. Згодом перелік розваг розширюється — концерти відомих співаків та оркестрів, театральні вистави, бібліотеки тощо. При клубах починають розбивати власні парки. Однак членство у них все одно залишалось непростим — для багатьох таких закладів характерною була корпоративна закритість та й до того ж висока вартість членства.
Поважна публіка проводила час також у фешенебельних ресторанах, які почали з’являтися в Україні в другій половині ХІХ століття.
Часто вони розміщувалися при готелях — так, у Києві подібні заклади діяли в готелях «Європейський», «Континенталь», «Росія», «Англійський». В останньому, наприклад, курча коштувало 60 коп., яловичина-філе — 2 рублі, морозиво з фруктами — 3 рублі. З часом багато ресторанів відкрилося і на Хрещатику. У них можна було не лише добре попоїсти, але й гарно випити. Багато закладів своїм клієнтам пропонували закриті «кабінети» для приватних вечірок.
Не дивлячись на те, що відвідувачі належали до високоповажного панства, нерідко траплялися дебоші, інколи — з трагічними наслідками. Одну таку історію преса детально обговорювала в 1912 році — під час застілля в «кабінеті» кафешантану «Апполо» полковник Олександр Лільє смертельно поранив піаніста Янкеля Шрайберга. Свідки говорили, що за відмову грати військовий марш офіцер вдарив шашкою музику у шию.
Сам же військовий списував усе на нещасний випадок — мовляв, спробував диригувати хором за допомогою шашки і випадково зачепив нею Шрайберга. Врешті-решт суд пристав на цю версію та відправив Лільє до в’язниці усього на 4 місяці.
Важливою подією в еволюції дозвілля киян відіграло відкриття в 1863 році парку розваг Шато де Флер, на місці якого зараз знаходиться стадіон «Динамо». За помірну плату (від 20 до 40 коп. у залежності від дня тижня) сюди могли потрапити усі охочі.
Розваг не бракувало — від простих прогулянок по паркових алеях до відвідування концертів у кафешантані та споглядання феєрверків, часто «під градусом». Так, київський літературознавець Михайло Чалий обурювався тим, що завсідники Шато де Флер «відкрито, при газовому освітленні п’ють коньяк і шампанське і танцюють канкан».
«Ви, панове, танцюйте, займайтеся картярством, залицяйтеся до чужих дружин, відвідуйте повій, бийте повій, але політикою не займайтеся, інакше вижену з університету», — такі етичні настанови генерал-губернатор Дмитро Бібіков давав студентам-медикам Київського університету св. Володимира. І більшість з них рекомендації керівництва сумлінно виконували.
Як писав Володимир Іконников, в середині ХІХ століття «загальний рівень розумового розвитку студентів був невисоким». Любов до науки радше була винятком і більшість навчалась лише на тому рівні, щоб скласти екзамени. А у вільний час студенти з головою поринали у богемне життя.
Офіційно азартні ігри, відвідування будинків розпусти і шинків суворо заборонялися. Однак студенти не дуже зважали на офіційні приписи. Тим паче, що керівництво на такі порушення часто закривало очі.
Набагато більше уваги воно надавало дотриманню зовнішніх атрибутів дисципліни. Студента могли на кілька діб посадити у карцер на хліб та воду, відсторонити від занять чи взагалі виключити з університету за не застебнутий на усі ґудзики мундир або не віддану вчасно честь керівництву.
За таких обставин студенти регулярно влаштовували застілля, які стали ще одним із проявів протесту проти суворих правил. Популярними були обмивання мундиру, святкування іменин та випускні вечірки.
Часто пили і без приводу — від кількох келихів вина до горілки відрами. Пиятики влаштовували в гуртожитках, на орендованих квартирах та за містом. У 1856 році один відставний капітан пожалівся керівництву, що студенти, яким він здавав будинок, під час «контрактів» влаштували гулянку на 100 чоловік, що тривала з сьомої вечора до третьої ранку.
А польський письменник Зігмунд Мілковський, випускник Київського університету, згадував про гучну вечірку на 300 осіб в орендованому за містом будинку.
Частими гостями студенти були у трактирах та пивницях. Також час від часу вони здійснювали «хрестові походи» до київського району публічних будинків, який мав назву Хрести, чи влаштовували «розпусні» вечірки. Київський губернатор Петро Селецький пригадував, що під час навчання в університеті вистави аматорського театру інколи супроводжувалися «маленькими оргіями».
Відпочинок студентів часто завершувався бійками з перехожими, дебошами у шинках, борделях та театрах. Не дивно, що за «вченою молоддю» в очах сучасників закріпився імідж «людини розгулу, гульні, ворога поліції та вуличних ліхтарів».
З 1850-х років ситуація поступово змінюється. Все більше студентів з головою поринають у науку, долучаються до культурно-просвітницької діяльності та політики. І лише незначна частина молоді продовжує вести богемний спосіб життя. Однак пити студенти набагато менше не стали.
Наприклад, у стінах Київської духовної академії аж до 1890-х щороку з мовчазного дозволу керівництва влаштовували генеральні випивки — своєрідний ритуал посвячення у студенти. І це виш, у якому готували майбутніх священників.
Загалом же алкоголь вживали більше половини студентів. В 1914 році, відповідно до результатів анкетування студентів Харківського університету, 58,3% з них регулярно споживали спиртні напої. Схоже опитування в київській політехніці показало, що 68% студентів мали досвід боротьби з «зеленим змієм».
Наприкінці ХІХ століття в українських містах, особливо в губернських центрах, містянам пропонували великий перелік розваг — у ресторанах, кондитерських, парках, цирках, театрах та перших кінотеатрах.
Однак дозволити собі їхнє відвідування могли не усі прошарки населення. На фоні промислової революції в містах стрімко зростає кількість жителів — переважно за рахунок колишніх селян, які працювали на фабриках чи винаймалися на чорні роботи.
На відміну від висококваліфікованих робітників, вони отримували невелику зарплатню, однак душа вимагала свята. За таких умов головним розважальним закладом для них ставали дешеві шинки, а алкоголь — невід’ємним атрибутом дозвілля.
Подібні заклади утримувались надзвичайно неохайно, продукти були несвіжими, білизна та одяг персоналу – брудними. Однак дрескод та фейсконтроль не передбачався, а тому відвідувачів не бракувало. А раз є попит, то буде і пропозиція. Наприклад, у Харкові в 1904 році один шинок припадав на 1664 жителя.
Особливо загрозливих масштабів пияцтво досягло в робітничих поселеннях.
Сатирик Аркадій Аверченко, який в молодості працював на шахтах Донбасу, так описував розваги шахтарів: «Усі пили, як чоботарі, і я пив не гірше інших. Усе життя мало такий вигляд, що народжувалися вони заради горілки, працювали і губили своє здоров’я непосильною роботою — заради горілки і відправлялися на той світ за допомогою тієї ж горілки».
Бувало, що після видачі зарплати підприємства на кілька діб припиняли роботу — все через те, що працівники масово ішли в запій. Пиятики часто закінчувались бійками та поножовщиною. В Бердянську міське керівництво навіть просило направляти наряди солдатів на чергування біля шинків.
Наприкінці ХІХ століття в Російській імперії посилився антиалкогольний рух.
На чолі цієї боротьби стали церква, громадські організації та органи опіки за народну тверезість. За їхньої ініціативи починають масово створювати чайні та читальні, влаштовувати безалкогольні народні гуляння. Усе, щоб запропонувати народу «розумні розваги». Також регулярно проводили бесіди про шкоду алкоголізму, друкувалися листівки та брошури відповідного змісту. Наприклад, у Херсоні проповідник тверезості Кривошеїн читав лекції на тему «Життя і алкоголь» за програмою: згубний вплив алкоголю на ріст; згубний вплив алкоголю на жаб та курей; згубний вплив алкоголю на цуценят; згубний вплив алкоголю на мускульну силу й здібності до ручної праці; згубний вплив алкоголю на інтелектуальні здібності.
В 1894 році в імперії ввели монополію на торгівлю міцними алкогольними напоями. Їх дозволялося продавати за фіксованою ціною лише у казенних винних лавках та у приватних магазинах з відповідною ліцензію. Згідно з урядовою постановою в них мали дотримуватися чистоти, розвішувати ікони та картини. Горілку та спирт відпускали лише в закритій тарі, яку заборонялося відкривати на місці. Таким чином пропагували розвиток домашнього і більш врівноваженого споживання алкоголю.
Проте всі ці заходи великого ефекту не дали. Приміром, лише в червні 1913 року в 49 казенних лавках Харкова продали 27 601 відро горілки на суму 201 тис. рублів. Тому в 1914 році з початком Першої світової війни запровадили «сухий закон» — вперше в історії України.
