26 липня 2024 року у Парижі розпочнуться XXXIII літні Олімпійські ігри. Президент Франції Еммануель Макрон активно просуває ідею глобального перемир'я на час змагань. За його словами, період Олімпіади — «це також час дипломатії та миру».
Подібні ініціативи лунають вже багато десятиліть, щоправда здебільшого безрезультатно.
Сhas News розповідає, як за останні 128 років спортивні змагання так і не вдалося відділити від політики та чому «олімпійське перемир'є» залишилося нездійсненною мрією.
Війни проти спорту
«В «золотий вік» діяло олімпійське перемир'я і усі воєнні дії припинялися на період Ігор, а через дві тисячі років ми зупиняємо Ігри і продовжуємо наші війни».
Ці слова сказав Евері Брендедж, голова Міжнародного олімпійського комітету, напередодні змагань 1956 року в Мельбурні. Далі у своєму виступі він продовжував говорити про те, що олімпійський рух не володіє ані грошима, ані вояками, щоб зупиняти конфлікти, однак може подати гарний приклад політикам, щоби ті прийняли принципи чесної гри та перестали вирішувати суперечки зі зброєю в руках.
Схожими міркуваннями керувався і П'єр де Кубертен, «батько» сучасних Олімпійських ігор. Французький барон вважав, що міжнародні спортивні змагання зможуть об'єднати людей різних національностей та поглядів, сприятимуть гармонійному розвитку людства і з часом замінять собою війни.
Тим паче, що в історії існував приклад миротворчого впливу олімпійських змагань. У Стародавній Греції, в «золотий вік», про який згадував Брендедж, на період Ігор держави-поліси мали дотримуватися перемир'я та припиняти воєнні дії. Щоправда, ще в ті часи це правило неодноразово порушували. Не змінилася ситуація і в новітню добу.
В 1916 році Олімпіада мала пройти в Берліні. Однак в 1914-му спалахнула Перша світова війна і змагання скасували. Кубертен та його колега з Німеччини Карл Дієм, який відповідав за підготовку Ігор, записалися до протиборчих армій.
Олімпійський стадіон в Берліні, тільки-но відкритий в 1913 році, спочатку перетворили на військовий шпиталь, а потім зробили ареною для спортивних змагань німецьких солдатів. Одна з дисциплін передбачала біг з перешкодами на 60 м з легким кулеметом в руках.
Ситуація повторилася із початком Другої світової, через яку скасували літні та дві зимові Олімпіади, заплановані на 1940 та 1944 роки. Щоправда, і найкривавіша війна в історії людства не змогла здолати олімпійського руху.
1940 року в німецькому концтаборі поблизу Нюрнберга пройшли підпільні «Олімпійські ігри». Змагання для полонених солдатів з Бельгії, Франції, Польщі, Англії, Нідерландів та Югославії допоміг організувати німецький фельдшер.
Військовополонені змагалися у п'яти дисциплінах — наприклад, у стрибках у довжину через невеликий рів з водою.
Ще одні «Олімпійські ігри» для полонених пройшли в липні 1944 року в нацистському таборі біля Вольденберга (сучасне містечко Добегнєв у Польщі) — цього разу з дозволу адміністрації. Участь у змаганнях, які тривали 21 день, взяли 369 ув'язнених. Переможцям навіть видали дипломи та картонні медалі.
У січні 1945 року із наближенням радянської армії нацисти вирішили перегнати полонених в інший табір. Піший марш у зимову погоду пережили лише 300 з приблизно 6000 бранців.
По завершенню Другої світової через війни Олімпіади більше не скасовували, однак повністю забезпечити їхнє мирне проведення так і не вдалося.
27 серпня 1968 року в Мехіко за 10 днів до відкриття Олімпіади поліція та військові відкрили вогонь по студентській демонстрації. Загинули близько 200 осіб. Спочатку влада покладала провину на снайперів-провокаторів, які нібито спровокували сили безпеки, однак проведене через 30 років розслідування з'ясувало, що у ролі провокаторів насправді виступили бійці Олімпійської бригади — загону спецпризначенців, створеного для охорони порядку під час змагань.
На наступній літній Олімпіаді 1972 року в Мюнхені теж трапилася кривава трагедія. Тоді в результаті нападу палестинських терористів загинули 11 членів ізраїльської команди.
Бойкоти та заборони
Попри те, що Кубертен та його наступники усіляко підкреслювали аполітичний характер Олімпіад, відокремити спортивні змагання від політики так і не вдалося.
На літні Ігри 1920 року в Антверпені не допустили радянську Росію, а також країни, звинувачені в розв'язуванні Першої світової, — Німеччину, Австрію, Болгарію та Туреччину. З тих же причин пропустили Олімпіаду 1948 року в Лондоні Німеччина та Японія.
В 1964 році МОК ініціював ізоляцію збірної Південноафриканської республіки через несумісність політики апартеїду з олімпійським рухом, який забороняє будь-які форми дискримінації. Лише в 1992 році спортсменів з ПАР допустили до Ігор.
Одночасно деякі країни з політичних міркувань відмовлялися від участі у змаганнях. Перший масовий бойкот загрожував літній Олімпіаді 1936 року в Берліні. Після того як в 1933 році до влади в Німеччині прийшли нацисти, Американський атлетичний союз ініціював перенесення Ігор до іншого міста.
Згодом з аналогічними закликами виступили спортсмени та преса в інших країнах, які стверджували, що антисемітська та расистська ідеологія суперечать ідеалам олімпійського руху.
Нацисти у відповідь організували пропагандистські тури для Кубертена та Брендеджа (на той момент голови Національного олімпійського комітету США). В результаті перший у виступі по радіо відкрито вихваляв Гітлера, а другий назвав заклики до бойкоту «єврейсько-комуністичною змовою».
Врешті Ігри в Берліні пройшли з великим розмахом, що мав продемонструвати велич нацистського режиму.
Проте в післявоєнний період масовий бойкот увійшов у практику. В 1956 році на Олімпіаду в австралійському Мельбурні відмовилися їхати вісім країн. Єгипет, Ірак, Ліван та Камбоджа — на знак протесту проти франко-британсько-ізраїльского вторгнення до Єгипту. Нідерланди, Іспанія та Швейцарія — через придушення радянськими військами антикомуністичного повстання в Угорщині, Китай — через запрошення на ігри команди Тайваню.
У 1976 році Ігри в Монреалі проігнорували 28 африканських країн. Так вони висловили протест щодо участі у змаганнях збірної Нової Зеландії, команда з регбі якої всупереч оголошеному спортивному бойкоту їздила на змагання до ПАР.
Пік політизації Олімпійських ігор припав на змагання в Москві та Лос-Анджелесі. Спочатку в 1980 році до СРСР на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану відмовилися їхати 64 країни на чолі з США. Щоправда, 16 з них дозволили спортсменам поїхати на Ігри в індивідуальному порядку.
В 1984 році СРСР та 13 його союзників відповіли бойкотом змагань в США — під формальним приводом, що американська влада не надала гарантій безпеки їхнім спортсменам.
Олімпійське перемир'я
Із завершенням холодної війни масовий бойкот пішов у минуле. А в 1992 році МОК запропонував відновити традицію олімпійського перемир'я — припиняти усі воєнні дії з сьомого дня до початку і до сьомого дня після завершення Ігор.
В 1993 році цю ініціативу своєю резолюцією підтримала Генеральна асамблея ООН. І з тих пір приймає аналогічні документи що два роки — перед кожною літньою та зимовою Олімпіадами.
Проте підтримка резолюцій не означає, що їх будуть обов'язково виконувати.
Так, 8 серпня 2008 року, в перший день літньої Олімпіади в Пекіні, Грузія розпочала військову операцію із «відновлення конституційного порядку» в Південній Осетії. Тоді Росія використала наступ на сепаратистів як привід для військового вторгнення до Грузії. А в 2014 році російські «зелені чоловічки» почали операцію з окупації Криму на четвертий день після завершення зимових Ігор у Сочі — коли ще діяло олімпійське перемир'я.
Ситуація повторила за 10 років. Іноземні ЗМІ активно поширювали інсайди, що Китай нібито просив Росію не починати повномасштабну війну під час зимової Олімпіади у Пекіні. Чи дійсно звертався Путін із таких проханням до Сі Цзіньпіна, невідомо, однак його війська розпочали вторгнення на четвертий день після завершення змагань.
