24 вересня 1852 року в Парижі піднявся в повітря перший дирижабль, а вже через 60 років німецькі дирижаблі бомбили столицю Франції. Свого часу ці величезні повітряні кораблі розглядали як зброю майбутнього, що може вирішально вплинути на хід війни.
Chas News розповідає військову історію дирижаблів та те, як вони програли війну в небі літакам.
У 1908 році світ побачив роман Герберта Веллса «Війна у повітрі». Письменник розповідав про світовий конфлікт, найстрашнішою зброєю якого стали велетенські німецькі дирижаблі. «Просуваючись вперед, повітряні кораблі трощили місто з тією ж легкістю, з якою дитина розсипає карткові будиночки», — так описував фантаст німецьку атаку на Нью-Йорк. Твір багато в чому виявився пророчим. За шість років дійсно спалахнула світова війна і вперше вона велася не тільки на землі, але й у повітрі. Хоч і не в такому масштабі, як у романі.
Першими бойові можливості повітряних засобів на практиці перевірили італійці під час війни з Османською імперією. 1 листопада 1911 року пілот Джуліо Гаввоті зі свого аероплана жбурнув кілька ручних гранат на позиції турків у лівійській пустелі. Згодом у ролі бомбардувальників випробували і дирижаблі. За кілька місяців три повітряні кораблі скинули 330 бомб. А вже за кілька років кількість скинутих бомб обраховувалася тисячами, і більшість з них були німецькими.
Напередодні Першої світової дирижаблі успішно конкурували з літаками. Вони лише трохи поступалися аеропланам у швидкості, проте довше перебували в повітрі, піднімалися вище, брали на борт більше вантажу та мали солідний запас міцності. У нічному небі вони рухалися майже безшумно, а набір висоти дозволяв втекти з-під зенітного обстрілу. Вибухонебезпечний водень, що заповнював балони, робив екіпажі дирижаблів потенційними смертниками, однак стандартними кулями та шрапнеллю його важко було підпалити. Тому якщо літаки використовували переважно для розвідки, то дирижаблі можна було залучити до перевезення вантажів, супроводження морських конвоїв та завдання авіаударів.
Найбільше в їхні можливості вірили німці, які займали на той час лідерські позиції в повітроплаванні. Завдяки зусиллям графа Фердинанда фон Цеппеліна, який з 1898 року зайнявся розробкою повітряних кораблів, на озброєнні Німеччини в 1914 році знаходилося сім цепелінів. І з кожним роком їх кількість, так само як і технічні можливості, зростала.
Вже на шостий день Першої світової німецький цепелін бомбив бельгійський Льєж, за три тижні — нідерландський Антверпен, у березні 1915 року — Париж. Однак невдовзі бойові вильоти на цьому напрямку звели до мінімуму — щоб дістатися намічених цілей, кораблі мали подолати великі відстані над територію супротивника та потужну лінію ПВО уздовж фронту. Тоді військове командування знайшло для них нове завдання.
В ніч з 19 на 20 січня 1915 року два цепеліни дісталися берегів Британії та скинули на центр прибережного містечка Ярмут 12 п'ятдесятикілограмових фугасних і 18 запалювальних бомб. Загинули 4 особи, ще 16 отримали поранення. З військової точки зору наліт провалився — ціллю дирижаблів були військові заводи, але через високу хмарність вони промазали. Проте психологічний ефект перевершив усі очікування. Британія була в паніці — вперше за кілька століть англійці перестали відчувати себе в безпеці на ізольованому острові. В Німеччині, навпаки, раділи. «Пихата Англія тремтить, з жахом чекаючи нових ударів. Найдосконаліша зброя, створена генієм німецьких інженерів, — дирижабль — здатна вражати нашого ворога в саме серце», — писала газета Kölnische Zeitung.
Після цього нальоти стали регулярними, а цепеліни все загрозливіше наближалися до Лондона. 8 вересня 1915 року дирижабль L 13 під командуванням досвідченого пілота Генріха Маті скинув на центр британської столиці 2 тонни фугасних та запалювальних снарядів, у тому числі велетенську 300-кілограмову бомбу. За 12 хвилин корабель вбив та поранив 109 англійців, завдав збитків на пів мільйона фунтів і зник у нічному небі. «Одинокий дирижабль змусив ціле місто стиснутися в жаху, як кролик перед удавом», — писав очевидець тих подій американський репортер Вільям Шепард.
Усього за 1915 рік 37 німецьких цепелінів здійснили 20 нальотів на Британію, скинули 37 тонн бомб, вбивши 208 осіб. Лише кожен десятий снаряд потрапляв у ціль, проте і цього було достатньо. Вночі в британських містах почали вимикати освітлення, у небо направляли масивні прожектори. У Лондоні висушили озеро в парку Сент-Джеймс, щоб його нічне сяяння не направило дирижаблі на Букінгемський палац. Для захисту острова з фронту забрали засоби ПВО та кілька ескадрилій літаків. Щоправда, спочатку цепелінам здебільшого вдавалося тікати, а у крайньому випадку їхні кулемети відганяли чи навіть збивали аероплани.
Однак технічний прогрес не стояв на місці. В 1916 року для боротьби з цепелінами розробили розривні і запалювальні кулі, які, на відміну від стандартних, чудово пробивали та підпалювали водневі балони дирижаблів. 2 жовтня 1916 року під час 13-го рейду на острови загинув Генріх Маті — його корабель збили три британські аероплани. Проте ще більше повітряні гіганти потерпали від негоди. Через сильний вітер вони часто збивалися з курсу, потрапляли в аварії чи вимушено збавляли висоту і ставали здобиччю зенітної артилерії.
Німецькі інженери теж не сиділи склавши руки. Вони розробляли нові серії дирижаблів, проте постійні втрати та дороговартісне виробництво змусили німецьке командування скоротити їх випуск. Ресурси направили на виготовлення літаків.
5 вересня п'ять дирижаблів вирушили в останній рейд на Лондон. Очолив групу найсучасніший німецький корабель — L-70. У довжину він сягав 211 метрів, міг розвивати швидкість до 131 км/год та підніматися на 7000 метрів. Цепелін ніс 3,6 тонн бомб, кілька кулеметів та дві 20-міліметрові гармати, а на його борту летів Петр Штрассер, який з початку війни керував повітряними атаками на Британію. Неподалік від берега гігантський корабель помітили три англійські літаки. Бій на висоті 6 тис. метрів тривав майже годину і в результаті палаючий цепелін впав у море.
Німецькі дирижаблі діяли і на східному фронті, хоч і не з такою інтенсивністю, як над Британією. Один цепелін навіть підбили в 1915 році біля Рівного. Також німецькі кораблі використовували в розвідувальних цілях, а в 1917 році цепелін з вантажем відправили в Німецьку Східну Африку. Однак, коли він долетів до Хартума (місто на території Судану), йому наказали повернутися.
Усього в Німеччині на озброєнні за роки війни перебували 113 цепелінів. 46 з них були розтрощені під час бойових операцій, ще 25 — в аваріях. 21 розібрали на деталі, 6 просто щезли, 7 спалили власні екіпажі після капітуляції Німеччини.
Перша світова війна призвела до повної переоцінки можливостей дирижаблів. Якщо на початку вони були дійсно грізною зброєю, то вже під кінець не могли конкурувати з літаками. Проте на цьому їхня військова служба не завершилася.
У міжвоєнний період дирижаблями зацікавилися американці. Однак повітряні апарати готували не для бомбардування міст, а для патрулювання морського узбережжя. У США навіть збудували два величезних повітряних авіаносця Akron та Macon довжиною 239 метрів, які могли брати на борт по 5 літаків. В цілях безпеки їхні балони замість водню заповнювали негорючим гелієм, однак це не вберегло від аварій. Перший потрапив у шторм та розбився в 1933 році в Атлантичному океані, другий в 1935 році спіткала так ж доля біля берегів Каліфорнії. Після цього в США відмовилися від будівництва великих дирижаблів, проте невеликі патрульні кораблі залишили на службі.
На початку Другої світової повітряний флот Сполучених Штатів нараховував 10 дирижаблів, під кінець — вже майже 130. Головним їх завданням став захист морських конвоїв від підводних човнів. На відміну від літаків, могли рухатися на невеликій швидкості і влучно скидати глибинні бомби. За роки війни дирижаблі успішно провели майже 89 тис. суден. Крім того, їх залучали до рятувальних операцій в Атлантиці та Середземномор'ї та для пошуку мінних полів.
Після війни дирижаблі перебували на озброєнні в американському флоті ще 17 років. Однак з розвитком патрульної авіації й появою вертольотів необхідність в них остаточно відпала. 31 вересня 1962 року в небо востаннє піднявся дирижабль морського флоту США. На цьому і завершилася їхня 50-річна військова історія.
