«Я за. Я вважаю, що це буде одна з фундаментальних речей, що нам треба позбавитися кирилиці і перейти на латиницю». Ці двадцять слів, сказані Олексієм Даніловим, секретарем РНБО, у відповідь на питання про доцільність переходу на латинську абетку, викликали жваві дискусії.
Втім, озвучена держслужбовцем ідея не нова. Наприклад, усього два місяці тому Інститут мовознавства НАН України запитував своїх підписників про доцільність латинізації української мови. Пост набрав більше 700 коментарів, але великого хайпу не викликав. Одна справа, коли з такими думками виступають профільні спеціалісти, і зовсім інша — коли топчиновники.
Навряд баталії у соцмережах отримають хоч якесь продовження у практичній площині, проте в українській історії були три випадки, коли перехід на латинку обговорювали цілком предметно. І аргументи сторін з тих часів сильно не змінилися.
Абецадло Лозинського
У 1834 році галицький священник та мовознавець Йосип Лозинський опублікував статтю «O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego», у якій запропонував перевести українську мову на польський варіант латинської абетки — абецадло. Він відстоював принцип «у письмі бачити очима те, що в мові чуємо вухами», тобто максимальне наближення літературної мови до народної. Адже церковнослов'янська кирилична абетка, якою тоді користувалися в Галичині, для цього погано підходила. В ній було по декілька літер для позначення звуків «е», «є», «і», хоча у мові того часу старослов'янські відмінності у вимові звуків, які колись передавали ці літери, давно зникли.
Вихід із цієї ситуації Лозинський вбачав не у модифікації кирилиці, а в переході на польське абецадло. На думку діяча, латиниця краще передавала на письмі живу українську мову та сприяла б її популяризації в Європі. «Кирилиця є одежею мертвої мови, а латиниця — живих мов», — писав священник. А щоб довести слушність своїх пропозицій, в 1836 році він видав етнографічну працю «Руське весілля» (Ruskoje wesile), надруковану латинськими буквами.
.jpg "Слов'янські країни, які свого часу обрали латиницю, почуваються непогано")
Однак у Лозинського одразу з'явилося багато опонентів. Вони стверджували, що кирилиця не така вже й складна і краще підходить для передачі «руської» (української) мови на письмі. Крім того, перехід на латинку зробив би написані в Галичині твори незрозумілими для жителів Наддніпрянської України, пришвидшив би полонізацію та перервав стародавні літературні традиції, які тягнуться ще з часів Київської Русі. Щоправда, противники латинки розійшлися у своїх поглядах на майбутнє кирилиці. Так, історик Денис Зубрицький, представник консервативного напряму, відстоював використання на письмі церковнослов'янської мови, а Маркіян Шашкевич, один із засновників «Руської трійці», виступав за наближення книжної мови до розмовної.
«Їречківка»
Попри перемогу у першій «азбучній війні» прихильників кирилиці від використання латиниці повністю так і не відмовились. За підрахунками Івана Франка, до 1859 року вийшли 79 творів, надруковані латинськими літерами. Спроби їх використання були навіть в підросійській Україні. Так, 1844 року друг Тараса Шевченка ілюстратор Яків де Бальмен подарував поету рукописну версію «Кобзаря» у польській транскрипції.
Проте гучних дискусій ці прецеденти не викликали. Аж поки на початку 1859 року у Відні не вийшла написана німецькою мовою брошура чеського славіста і по сумісництву секретаря австрійського міністерства освіти Йосифа Їречка «Про пропозицію писати по-русинськи латинськими літерами». На відміну від Лозинського, він пропонував запровадити латинку не польського, а чеського зразка. Проте головний аргумент залишився той самий — церковнослов'янська кирилиця не годиться для передачі на письмі української мови.
За попередні 25 років цей аргумент не втратив актуальності. В 1830-х роках у Галичині сталося кілька спроб запровадити спрощену кирилицю, проте згодом у мовній справі взяла гору консервативна течія. Тому на початку 1850-х зародилося так зване «язичіє». Його апологети пропагували використання старої церковнослов'янської мови із вкрапленням російських слів та невеликої кількості українізмів і полонізмів. Така штучна мова населенню була мало зрозумілою, а її використання урядовими колами розцінювалося як прояв російських впливів у Галичині. Тож Їречек, агітуючи за перехід на латинку, зазначав, що доки «русини пишуть і друкують кирилицею, буде у них усе виявлятися нахил до церковнослов'янщини, а посередньо також до російщини, і само існування руської літератури буде попросту питанням».
Проте якщо Лозинський пояснював свою пропозицію суто благими намірами, то за пропозицією Їречека стояв намісник Галичини Агенор Голуховський, поляк за національністю. Він вже давно намагався представити українців русофілами й ворогами Австрійської імперії, виступав за розпуск кафедри руської словесності у Львівському університеті та заборону викладання української мови в початкових школах. Тому не дивно, що запропонований план переходу на латиницю в Галичині розцінили як чергову атаку поляків на українську мову і греко-католицьку церкву. В червні 1859 року урядова комісія, сформована як з чиновників, так і з місцевих культурних діячів, більшістю виступила проти переходу на латинку. Проти у тому числі проголосував і Йосип Лозинський.
Дехто з відомих українців користувався латиницею і далі. Наприклад, Михайло Драгоманов після вимушеної еміграції з Російської імперії видав у Женеві польською абеткою поему «Марія» Тараса Шевченка. Проте усі ці спроби не прижилися. Так само пішло у минуле і «язичіє». Його відірваність від простого люду наприкінці 1890-х років зрозуміли навіть галицькі москвофіли і перейшли на російську мову. А перемогли у мовному протистоянні прихильники фонетичного правопису української мови, який в 1895 році зробили обов'язковим для викладання у галицьких школах.
Радянські експерименти
У Наддніпрянській Україні найбільшого розголосу спроби перейти на латиницю набули в 1920-х роках. Після приходу до влади комуністи продовжували мріяти про світову пролетарську революцію, яка дощенту знесе кордони між державами. На цьому фоні зародилася ідея об'єднання усіх мов в одну, а першим кроком на цьому шляху вважали уніфікацію письма на основі латинської абетки як найпоширенішої у світі. Подібні думки поділяв і нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський, який запустив латинізацію мов національних меншин, в першу чергу тих, що використовували арабське письмо.
До України такі урядові ініціативи не дійшли, проте ідею підтримала частина вітчизняних письменників. У 1922 році вийшов друком перший і єдиний номер журналу футуристів «Semafor u majbutn'e» («Семафор у майбутнє»), у якому частину матеріалів надрукували латинкою. А в 1923 році письменник Сергій Пилипенко у журналі «Червоний шлях» опублікував «Odvertyj lyst do vsih, xto cikavyt’sja cijeju spravoju» («Відвертий лист до усіх, хто цікавиться цією справою»). Він писав, що уніфікація алфавітів — це справа найближчого майбутнього і буде вирішена під час великої соціалістичної перебудови. «Людство має однаково писати, щоб витрачати менше часу на ознайомлення з іншими мовами», — наголошував письменник, а тому радив не гаяти часу і якнайшвидше запустити перехід української мови на використання латинської абетки. Його ідеї підтримали письменники Майк Йогансен та Іван Ткачук, хоча кожен з них запропонував власний варіант латинки.
На офіційний рівень дискусії вийшли в 1925 році, коли Народний комісаріат освіти створив комісію для впорядкування українського правопису. В травні 1927 року в Харкові для обговорення розробленого нею проєкту скликали Всеукраїнську правописну конференцію, куди запросили делегатів і з Галичини. Другий день роботи присвятили питанню переходу на латинку, однак цей варіант врешті-решт відкинули. За одними даними, проти проголосувала переважна більшість учасників конференції, а за іншими — голоси майже розділилися. Прихильники кирилиці наголошували, що зміна абетки потягне великі фінансові витрати та ускладнить порозуміння з галичанами і росіянами.
В 1930-ті роки від запровадження латинки в СРСР остаточно відмовилися. Мови, які вже встигли латинізувати, перевели на кирилицю, а прихильників цієї ідеї в Україні — репресували.
