404

Сторінку не знайдено

З магістратом та хабарями. Як Київ позбавили магдебурзького права

20 вересня голова партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко заявив, що протягом найближчого місяця Верховна Рада може ухвалити закон «Про столицю». Якщо прогноз політика справдиться, в Києві з’явиться виконавчий орган міської ради під назвою магістрат. Відповідна установа вже керувала містом за часів магдебурзького права.

350 років київської магдебурії

Спочатку стисле пояснення. Магдебурзьке право — найпоширеніша у часи Середньовіччя в Центральній та Східній Європі форма міського самоврядування, відповідно до якої економічна діяльність, майнові права, суспільно-політичне життя та судочинство у містах регулювалися власною системою юридичних норм.

На теренах України магдебурзьке право першим отримало галицьке місто Сянок в 1339 році. До Києва черга дійшла в 1490-х роках. Наступні 350 років влада в нинішній українській столиці належала виборним органам — війту (аналог сучасного мера) та раді, які разом із своїм апаратом складали магістрат. Час від часу вони конфліктували з представниками центральної влади, проте відстоювати свої інтереси здебільшого вдавалося.

Розквіт магдебурзького права в Києві припав на 1648-1686 роки, коли ні гетьмани, ні царські воєводи майже не втручалися у питання міського життя. В наступні десятиліття царська влада поступово обмежує міське самоврядування, яке, до того ж, поширювалося не на увесь Київ, а лише на Поділ.

В 1764 році Катерина ІІ підпорядкувала магістрат київському генерал-губернатору. Магдебурію фактично скасували, проте в 1796 році новий імператор Павло І підтвердив місту давні привілеї. В українській столиці почалася остання епоха магдебурзького права, яка розтягнулася на 40 років.

Остання грамота на врядування за магдебурзьким правом, надана Києву імператором Олександром I в 1801 році

Найкращі часи міського самоврядування на той час вже минули. Магістрат залишався виборним, проте владу реально ділили кілька впливових родин, які почергово займали ключові посади та контролювали фінансові потоки.

За таких умов спалахнув масштабний корупційний скандал, який врешті-решт і дав імперській владі підстави для остаточного скасування магдебурзького права.

Перший антикорупціонер

8 січня 1821 року в Києві пройшли вибори міських урядовців. Перемогу, як водиться, отримали «потрібні» кандидати, проте цього разу знайшовся один невдоволений. Купець Василь Кравченко, котрий спеціалізувався на продажі м’яса, пожалівся губернатору на порушення процедури. А саме — на відкрите голосування замість таємного (спеціальними білими та чорними кулями, які виборці мали класти в урни «за» чи, навпаки, «проти» того чи іншого кандидата).

Результати виборів скасували, призначивши нові, але процедуру голосування не змінили. Війт Михайло Григоренко та бургомістр (голова судової палати) Пилип Лакерда стверджували, що норми про використання куль в жодному законі немає. Кравченко намагався протестувати, проте цього разу магістрат вирішив питання радикально. Підбурювача виключили з міщанського співтовариства, таким чином позбавивши права голосу. Як показали наступні події, це була фатальна помилка.

Купець вирішив будь-що добитися справедливості. У наступні роки він бомбардував заявами усі можливі інстанції — від канцелярії губернатора до міністра внутрішніх справ. Завдяки старанням скаржника стали відомі численні корупційні схеми, а влада розпочало слідство, яке розтягнулося на 20 років.

Перша відкрита справа стосувалася махінацій із збором подушного податку. Кравченко стверджував, що протягом 1813-1821 років магістрат «забував» вписувати до офіційної звітності третину платників податку, а зібрані з них кошти клав до власної кишені.

В 1802 році в місті звели Колону Магдебурзького права. Ниці це найстаріший з існуючих пам’ятників столиці

Спочатку перевірка йшла мляво. Слідчі не виявляли ініціативи і обмежилися допитом чиновників, які самі були причетні до схеми і давали однотипні пояснення. Магістрат також робив усе можливе для затягування справи та відмовлявся надавати запитувані документи, пояснюючи, що «ніяких книг, рахунків та паперів з цього питання немає, а чи були колись вони — відомостей мати не можна».

На третій рік тяганини міська влада визнала, що список платників податків дійсно не збігається з даними казначейства. Але в магістраті стверджували, що ніякої корупції в цьому немає. Мовляв, із списку виключили померлих, засланих до Сибіру, жебраків та калік. Таких нарахували аж 2100 із 6000 осіб, які мали сплачувати податки. Проте і з цим пояснення виявилося, що десь пропали 40 853 руб. та 55 коп. зібраних податків. На запит слідчих, куди поділися кошти, війт надав звіт (ймовірно, підроблений) про витрату цієї суми на громадські потреби — у ньому все сходилося копійка до копійки.

Слідча комісія вдовольнилася такими поясненнями та збиралася в 1824 році закрити справу. Кравченко став на заваді і надав чергову партію викривальних доказів. Розслідування продовжили, але без особливих результатів. У 1827 році на справі знову намагалися поставити хрест. Цього разу проти виступив міністр внутрішніх справ (до якого достукався купець-антикорупціонер). Після отримання вказівки згори слідчих замінили і розслідування зрушило з місця. Тоді магістрат обрав нову тактику — чиновники-дурисвіти усю вину вирішили звалити на колишнього війта Григоренка та бургомістра Лакерду, які на той час вже померли. Але такий маневр не спрацював.

Врешті-решт 1832 року слідство оцінило збитки від дій чиновників у 68 557 руб. Більше 40 урядовців потрапили під штрафи на суми від 8 тис. руб. до 120 руб., а до затвердження вироку на майно винних наклали арешт.

Кравченко на цьому не зупинився та одну за одною оприлюднював інші корупційні схеми. Виявилося, що за десятилітнє керівництво «приватно-громадською комісією» (банківська установа при магістраті) Лакерда привласнив кілька сотень тисяч рублів вкладників. Кравченко підозрював, що подібними махінаціями грішили і колишні керівники установи, але через втрату документів у масштабній пожежі 1811 року довести це не вдалося. Родина Лакерди також монополізувала право утримувати міські корчми, чим нанесла місту збитки на більше ніж 100 тис. руб.

В 1811 році масштабна пожежа на Подолі знищила міську Ратушу, а разом з нею і велику частину фінансової звітності.

Спливали і менш масштабні оборудки. Члени магістрату наживалися на усьому — міському будівництві, торгівлі контрабандними товарами та навіть на зборі коштів для організації візиту імператора Миколи І до Києва. При цьому, поки йшло слідство, фігуранти справи не стидалися витрачати «брудні кошти». Так, Антон Лакерда, син колишнього бургомістра, купив доньці на придане за 10 тис. рублів хутір з цегляним заводом.

Корупційний фінал 

Корупційні скандали підірвали довіру до міського самоврядування. Цим не забарилася скористатися імперська влада. В 1831 році магдебурзьке право скасували в усіх українських містах, які ще продовжували ним користуватися. Винятком залишався Київ.

В 1811 році згоріла не лише ратуша, але й будинок Пилипа Лакерди на Контрактовій площі. Взамін магістрат видав йому новий будинок на початку Андріївського узвозу. Фото початку ХХ століття.

У листопаді 1834 року війт та почесні громадяни міста подали київському генерал-губернатору прохання про залишення місту давніх прав та привілеїв. Але відповідь отримали кардинально протилежну. 23 грудня імператор Микола І видав указ про скасування магдебурзького права в Києві. Однією з підстав такого рішення в документі зазначалося, що старовинні права міста «обернулися на шкоду і обтяження всьому складу міської громади» — недвозначний натяк на останні корупційні скандали. Владу в місті відповідно до загальноросійських порядків передали міській думі, а магістрат перетворили на судову установу. Також міщани позбулися давніх економічних привілеїв і до того ж повинні були нести обтяжливу рекрутську повинність.

Тим часом суди проти колишніх чиновників-корупціонерів тривали, хоча більшість обвинувачуваних вже перебували в кращому світі. В 1842 році за пропозицією київського губернатора справу про зловживання з податками закрили. Проте до вироку дійшла справа про махінації з коштами вкладників до «приватно-громадської комісії» та торгівлею спиртними напоями. В 1846 років фігурантів справи зобов’язали повернути 363 тис. руб. У в’язницю ніхто з них так і не сів. Слідство вирішило, що члени магістрату заслуговували «суворого стягнення», але відповідно до царських маніфестів 1826 та 1841 років їх амністували. Інші справи або розвалилися, або ж самі обвинувачені, не очікуючи вироків, спромоглися повернути в казну вкрадені кошти. Загалом, за підрахунками історика Івана Каманіна, за останні 30 років дії магдебурзького права в Києві чиновники магістрату розікрали 1,4 млн руб. — колосальну за мірками того часу суму.

Цікаво, яка доля чекатиме ймовірний магістрат у 2020 році. І чи обмежиться це сумою у 1,4 млн?