«Нам необхідний такий суд, який забезпечував би виконання Конституції, як вона написана, без спроб «підправити» її, довільно застосовуючи судові повноваження і вважаючи своє слово за вищий авторитет. Незалежність суду не означає, що йому дозволено заперечувати загальновизнані факти». Ці слова могли б належати Володимиру Зеленському. Проте промовив їх 83 роки тому у радіозверненні до нації американський президент Франклін Рузвельт.
В 1937 році він оголосив війну Верховному суду, який перед цим визнав неконституційними кілька важливих законів. Однак спроба масштабного перезавантаження головної суддівської інстанції зазнала поразки. І це враховуючи шалену популярність Рузвельта та наявність переконливої більшості в обох палатах Конгресу.
Суд проти
Рузвельт очолив Сполучені Штати в 1933 році. На той момент країна, як і весь світ, переживала масштабну економічну кризу — «Велику депресію». Зайнявши Білий дім, новий президент почав активно втілювати свою передвиборчу програму «Новий курс». Протягом перших ста днів президентства Конгрес ухвалив 13 законів, які суттєво розширили повноваження федерального уряду, запустили структурні реформи в основних галузях економіки та започаткували програми по боротьбі з бідністю та безробіттям. Справжній турборежим.
Не всі ухвалені закони були ідеальними, однак більшість американців їх підтримували. В 1934 році на парламентських виборах демократи, яких представляв Рузвельт, не лише отримали більшість у Палаті представників, але й покращили свій попередній результат.
Проте навіть за умови контролю над обома палатами парламенту президент зіштовхнувся із серйозними труднощами, реалізуючи «Новий курс». Ще на початку своєї каденції він передбачив, що Верховний суд може забракувати його ініціативи.
Установа складалася з дев’яти суддів, яких призначили попередники Рузвельта. Ба більше, він став першим президентом у ХХ столітті, який за час своєї першої каденції не призначив жодного нового судді. Четверо членів Верховного суду (так звані «четверо вершників») були консерваторами і палкими противниками втручання держави в економіку, чим і займався Рузвельт. Ще троє («три мушкетери») представляли ліберальне крило. За таким умов доля суддівських рішень фактично залежала лише від двох осіб — голови Верховного суду Чарльза Г’юза та судді Оуена Робертса.
Спочатку суддівська інстанція не створювала Рузвельту проблем. Перші рішення навіть виносилися на користь уряду. Проте в 1935 році Робертс переметнувся на бік «чотирьох вершників»… і понеслося.
27 травня суд скасував звільнення президентом голови Федеральної торгової комісії Вільяма Хамфрі та визнав антиконституційними два закони. Зокрема, закон про відновлення промисловості (NIRA) — один із ключових актів «Нового курсу». 6 січня 1936 року забракував ще один надважливий закон — про регулювання сільського господарства, а 1 червня — закон штату Нью-Йорк про запровадження мінімальної зарплати. І це не повний перелік — за два роки Верховний суд визнав антиконституційними близько 15 урядових та законодавчих актів. У більшості випадків він аргументував свої рішення перебільшенням органами законодавчої та виконавчої влади повноважень, наданих Основним законом.
Наведемо лише один приклад. До Верховного суду звернулися брати Шехтери з Нью-Йорка, яких раніше окружний суд визнав винним у порушенні кодексу птахівничої промисловості. Подібні кодекси «доброчесної конкуренції» з’явилися в США після ухвалення закону NIRA — їх розробляли галузеві асоціації та затверджував президент. Уряд звинуватив братів у порушенні одразу 18 його пунктів — зокрема, у продажі хворих курей за заниженими цінами (через що процес у пресі отримав назву «справи про хвору курку») та нехтування правилом «прямого забою»
Верховний суд не лише виправдав Шехтерів, але й взагалі скасував NIRA. Судді одноголосно вирішили, що Конгрес двічі порушив Конституцію. По-перше, надав президенту законодавчі функції (затвердження кодексів з силою законів), по-друге, перевищив власні повноваження (Основний закон дозволяє парламенту регулювати торгівлю з іншими державами та між різними штатами, але не в їх середині).
Подальша реалізація «Нового курсу» виявилася під великим питанням, а наявність у його прихильників більшості в обох палатах майже нічого не значила. За таких умов Рузвельт задумав реформу Верховного суду.
Додати «нової крові»
Питання треба було вирішувати оперативно, тому Білий дім відмовився від внесення поправок до Конституції. Натомість генпрокурор Гомер Каммінгс запропонував надати президенту право призначати додаткових суддів під приводом омолодження Верховного суду.
Справа в тім, що в американській Конституції прописано лише, що члени Верховного суду призначаються пожиттєво, а визначення їх чисельності віддається на розсуд президента та парламенту. Спочатку в Штатах налічувалось шість таких суддів, потім сім, а з 1869 року — після ухвалення відповідного закону Конгресом — дев’ять. Зазвичай омолодження суду відбувалося шляхом добровільного виходу його членів на пенсію після досягнення 70-річного віку. В такому випадку судді до кінця життя продовжували отримувати колишню зарплату в повному обсязі. Однак в березні 1933 року Конгрес ухвалив закон про економіку, яким ці виплати скорочувалися вдвічі, після чого судді передумали йти на заслужений відпочинок. Як наслідок, у 1937 році середній вік суддів становив рекордний для США 71 рік, а шестеро з дев’яти членів Верховного суду вже перетнули позначку в 70 років.
Білий дім вирішив скористатися цією ситуацію та запропонував дозволити президенту призначати по одному додатковому судді (але не більше шести) у Верховний суд для кожного його члена старше 70 років.
Відповідний законопроєкт готували у таємниці. Про нього не знали ні самі судді, ні більшість конгресменів. В атаку Рузвельт вирішив піти після успішного переобрання на другий термін — в листопаді 1936 року він отримав найбільший з 1820 року відсоток голосів виборців (60,8%) та виборщиків (98,5%).
5 лютого 1937 році в зверненні до Конгресу президент заявив про свої плани провести суддівську реформу. Її необхідність він пояснював в першу чергу турботою про громадян. Мовляв, старі судді не справляються з великим навантаженням, через що розгляд справ затягується та зростає кількість відмов на розгляд апеляційних скарг. Рузвельт переконував, що вирішити цю проблему можна лише шляхом постійного додавання «нової крові».
Запропоноване Рузвельтом перезавантаження Верховного суду, якщо порівнювати зі схожою пропозицією Зеленського, не передбачало порушення Конституції, однак все ж викликало в країні гостру полеміку. Традиції державного управління в Америці понад усе.
Поразка
Протягом наступних 168 днів суддівській реформі присвячували перші шпальти газет, радіопередачі та кінохроніки. По всій країні проводили людні мітинги. Конгресмени отримували тисячі листів, які фізично не встигали продивлятися. Соцопитування показували, що майже половина американців не підтримують президентський законопроєкт. «За» виступали близько 40%. Навіть газети, які прихильно ставилися до «Нового курсу», вбачали в пропозиції Рузвельта наступ на незалежність суддівської системи. А радикальні критики взагалі звинувачували його в бажанні побудувати тоталітарну державу, уподібнюючись Сталіну, Гітлеру чи Муссоліні.
9 березня президент особисто звернувся по радіо до американців. Цього разу він уже прямо говорив, що без перезавантаження Верховного суду уряд не зможе проводити подальші реформи. «Коли Конгрес намагався стабілізувати сільське господарство, покращити умови праці, захистити бізнес від нездорової конкуренції і ще багатьма іншими шляхами послужити вирішенню проблем, що мають загальнонаціональний характер, Верховний суд привласнив собі право судити про доцільність дій Конгресу — схвалювати чи не схвалювати державну політику, яка відображена в ухвалених законах», — стверджував Рузвельт.
Однак виявилося, що його пропозицію не поділяє навіть значна частина однопартійців. Голова юридичного комітету Палати представників, щоби заблокувати розгляд законопроєкту, пішов у відпустку. Тоді слухання перенесли до Сенату. Однак і тут процес забуксував. Навіть коли Рузвельт пішов на поступки та запропонував зменшити кількість додаткових суддів до двох, сенатори відмовлялися підтримувати законопроєкт.
Тим часом проблема почала вирішуватися сама собою. 29 березня Верховний суд більшістю в п’ять голосів підтримав закон штату Вашингтон про мінімальну зарплату і це притому, що минулого року він виніс зі схожого питання діаметрально протилежне рішення. «Найвеличніше конституційне сальто в історії», як назвала голосування преса, стало можливим через зміну позиції судді Оуена Робертса.
18 травня один з «чотирьох вершників» Вілліс Ван Девантер добровільно пішов на пенсію (на той момент Конгрес вже поновив відставним суддям виплати в повному обсязі), після чого Рузвельт вперше зміг призначити свого суддю. В результаті у Верховному суді сформувалася «ліберальна» більшість і ухвалені Конгресом закони більше не блокувалися.
За таких умов підтримка суддівської реформи почала стрімко падати. 14 червня суддівський комітет Сенату випустив доповідь, у якому схему Рузвельта назвав «мірою, яку слід так рішуче відкинути, щоб її аналог ніколи більше не був представлений вільним представникам вільних людей». А через місяць сенатори майже одностайно (70 проти 20) відхилили президентський законопроєкт.
Епопея з Верховним судом стала найбільшою поразкою Рузвельта за його чотири президентських терміни. Своїм прагненням зазіхнути на незалежність суддівської гілки влади він лише підірвав підтримку «Нового курсу» в суспільстві — після виборів 1938 року в Конгресі сформувалася коаліція з республіканців та консервативно налаштованих демократів, які почали блокувати президентські ініціативи. Проте врешті-решт президент все одно отримав контроль над Верховним судом — банально пережив більшість його членів. Як потім писав Вільям Ренквіст (голова Верховного суду з 1986 по 2005 роки), «президент Рузвельт програв битву, але виграв війну за контроль над Верховним судом, але не за допомогою нового закону, а завдяки тому, що займав цю посаду більше дванадцяти років і призначив вісьмох з дев’яти суддів».
