— Випадково. У Києві моя квартира розташована біля будівлі МВС. Коли в 2013 році почалася Революція гідності, у мене під вікнами з'явилися протестувальники і спецназ. З історії ми знаємо, що страшна не революція, а безлад, що неминуче настає потім. Я подумав: треба мати зброю, щоби захистити сім'ю, якщо прийдуть мародери.

Я давно займаюся бізнесом. Починав у корпорації «Денді» — разом з батьком.

Побачивши у збройовому магазині ціну патронів, задумався: якщо патрони такі дорогі, значить, хтось заробляє, а я «не в темі».

Пізніше згадав, що вдома з 1995 року лежить газовий пістолет «Шмайсер». Прочитав в інтернеті, що на заводі можуть замінити силуміновий затвор на металевий. Списався з начальником збуту, приїхав на завод. Керівник підрозділу взяв у мене пістолет, пішов з ним до директора, а повернувшись, сказав: «Вона з тобою хоче познайомитися». Так ми вперше зустрілися з директором «Шмайсера» Антоніною Капелян. До того моменту вона 13 років очолювала підприємство і володіла 60% акцій. Потім у нас було ще кілька зустрічей. Врешті-решт вона запропонувала мені стати партнером.

— Взяв час подумати. Пізніше в юридичній конторі батька познайомився з одним з клієнтів (батька) — радником міністра оборони (Степана Полторака) Юрієм Коржем. Дізнався, що в Міноборони шукають підприємство, готове виробляти патрони. Тут всі пазли й склалися.

— Лише травматичні гумостріли і набої з гумовою кулею. На більше грошей не вистачало. Але на заводі існувала лінія збірки, розрахована на випуск 2 тис. штук патронів на хвилину. Її цілком можна переробити на збірку інших калібрів.

— Не тільки я. У мене було 10% акцій. Ще 40% отримав колишній заступник голови столичної податкової Валерій Павлюк, якого Юрій Корж нам прислав замість себе. Мовляв, я на держслужбі — не можу. А ця людина представлятиме мої інтереси і не втручатиметься у бізнес-процеси. Ми з директором підприємства погодилися.

— Так, проєкт називався «Огiрок» і його засекретили. Ми уклали з Міноборони п'ять «спільників» (договір про спільну розробку та подальше провадження — прим. ред.), в яких йшлося про БМ 21 «Град», стрілецьке озброєння, кулеметну стрічку, суміші для теплових пасток в авіації, п'ять видів пороху. А також виробництво куль: бронебійних, трасуючих, експансивних, підвищеної пробивної здатності, навіть до реактивних, — для спецназу. В першу чергу нас попросили запустити виробництво холостих патронів калібру 5,45×39 мм.

— Вони надали заводу безпроцентну позику на 1 млн грн. Але розраховували, що ми почнемо випускати холості патрони вже через три місяці. Втім історія затягнулася на два роки. Ми стикнулись з тим, що в Україні немає документів на жоден вид озброєння. Залишались всі державні стандарти («ГОСТи») ще п'ятдесятих років.

Держава не в змозі видати технічне завдання на виробництво товару, який хоче замовити. У державному інституті озброєнь (вочевидь, йдеться про Державний науково-дослідний інститут випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки — прим. ред.) нам сказали: робіть самі, а ми вам підпишемо. Мені довелося дістати гроші з кишені на підготовку документів і зразків. Крім того, я фінансував підприємство. Платив зарплати, оренду, вкладав кошти у виробництво. В цілому за чотири роки витратив близько $ 350 тис.

— Чекати і інвестувати в завод. Спочатку йшлося про те, що вони нададуть підприємству безвідсоткову позику в розмірі 11 млн грн. Але ця сума так і не надійшла. Замість цього вони принесли нам з Капелян новий статут, в якому ми з директором ставали «почесними керівниками». Ми не підписали цей контракт. І знайшли нового інвестора, покликали їх (Коржа та Павлюка — прим. ред.) і запропонували відступити йому 30% акцій. Самі судіть: Корж і Павлюк мали 40% у статутному капіталі, 50% прибутку, але нічого для заводу не робили. Тоді як у мене було 10% і я вкладав у підприємство власні кошти.

— Звичайно! Тоді я дістав свої $ 60 тис. (йдеться про кінець 2014 року, — прим. ред.). І офіційно, через банк, повернув їм позику. Але вони не заспокоїлися. Подали позов, начебто ми підробили документи по їхніх відсотках і почалися судові тяжби. Думаю, нашу ситуацію ускладнило те, що на нас «тримав зуб» Петро Порошенко.

— Порошенко на чолі офіційної делегації літав до Туреччини дивитися місцевий оборонпром. Була в складі цієї делегації і Капелян. За її словами, в неофіційній атмосфері Порошенко сказав Ердогану, що було б добре, якби турецький оборонпром почав працювати з українськими військовими заводами. Голова місцевого оборонпрому несподівано втрутився і заявив, що готовий співпрацювати тільки з нами, оскільки Туреччина вже багато років продає «Шмайсеру» гільзи для патронів і задоволена співпрацею. Через два дні у нас забрали ліцензії. Втім, не виключаю і втручання в наші справи ексглави комітету ВР України з питань оборони Сергія Пашинського.

— Пашинський, ймовірно, нас помітив, коли ми почали співпрацювати з Міноборони. Один із заступників міністра — його людина і все йому доповідав. Пашинський «крутився» тоді на заводі «Маяк» зі своїм сином. Ми на той час завершили випробування холостого патрона 5,45×39 мм, закінчували випробування кулеметної стрічки і затвердили документацію на 60 різновидів патронів у всіх калібрах НАТО і колишнього СРСР. Не виключено, що Пашинський порахував, який прибуток можливо отримати на патронах, та вирішив, що конкуренти не потрібні. Виробництво однієї ланки кулеметної стрічки коштує $ 0,11, а продають її за $ 1,11. Стрічка складається з 250 ланок. А Міноборони за 5 років планували закупити 250 млн стрічок…

— Не докази, але це ще не все. Якраз тоді я зателефонував знайомому до В'єтнаму щодо виробництва кулеметної стрічки. Мій телефон, ймовірно, прослуховували, адже незабаром в'єтнамці отримали лист від якоїсь французької компанії, яка хотіла купити у них стрічку. На ньому стояв підпис ексглави «Укрспецекспорту» Дмитра Перегудова (йдеться про підставну компанію, назву котрої Герман не пам'ятає, яка закупила стрічку у в'єтнамських постачальників і перепродала її в Україну, — прим. ред). В'єтнамці цій (французькій) компанії стрічку продали і контейнер на сорок футів приїхав в Одесу. Але випробування (в Україні) в'єтнамська стрічка не пройшла.

А потім нам подзвонив директор фірми, що купила в'єтнамську стрічку і запропонував придбати нашу компанію, яка перебувала у стадії ліквідації, щоб під наші документи пропхати свою стрічку. Адже наш завод провів усі державні випробування стрічки. І її включили в реєстр закупівель Міноборони.

— Заступник міністра внутрішніх справ Олексій Тахтай. Коли прийшла поліція, керівництво заводу знаходилось на полігоні, там відстрілювали патрони перед здачею на держкомісію. Поліція написала, що ми її не допустили на територію заводу для позачергової перевірки. Це і стало підставою забрати у нас ліцензії. Насправді правоохоронці зайшли на завод. Про це свідчать перепустки, які їм виписали.

Після цього ми чотири роки судилися. Нещодавно Верховний Суд повернув нам всі ліцензії та вирішив, що дії МВС неправомірні. Тепер я хочу подати на МВС в суд, щоб вони компенсували збитки, недоотриманий прибуток і моральну шкоду.

— Ні. Ті, хто заважав нам працювати, думали, що ми закриємося. А я всупереч їхнім планам продовжував фінансувати підприємство. Мене більше цікавив не сам завод, а конструкторське бюро. Виробництво — справа наживна. А ось конструктори з винаходами і патентами, — інша справа. Цього ніде не знайдеш. Зараз у нас 86 патентів. У стрілецькій справі це дуже багато, адже за останні 50 років ніхто нічого нового особливо не вигадав.

Чому я витратив стільки коштів на технічну документацію? Коли у тебе є техзавдання, техумови, виробничі картки і креслення для робітників, ти можеш випускати продукцію в будь-якій частині земної кулі. На мене почали тиснути. Порушили проти мене кримінальну справу.

— За зберігання зброї. У мене вдома лежали дев’ять зареєстрованих стволів. І сім незареєстрованих з заводу. Я їх забрав додому тому, що СБУ вже приходило на підприємство і без будь-яких пояснень зламувало сейф під грифом Міноборони «цілком таємно».

А мені потрібно проводити випробування патронів, які я виробляв для Міноборони. Відстрілювати до 18 тис. штук кожного калібру і виду. Але Міноборони надавало зброю тільки для випробувань на своєму полігоні. А на заводських випробуваннях необхідно було стріляти з заводської зброї. Та СБУ такі «дрібниці» не цікавили.

В Україні немає закону про зброю і приватні збройові підприємства. Відповідно, питання зберігання зброї на подібних нашому заводах ніяк не регулюється. Проти мене порушили кримінальну справу, в якій фігурувало двоє з семи стволів. Решту п’ять силовики вкрали.

— На початку 2000-х Пивоварник займався «сірою» конвертацією грошей, ми з ним тоді познайомилися. У той час його тісно пов'язували з СБУ — у нього був фонд ветеранів СБУ. Втім, подробиць не знаю. Чув тільки, що якийсь банк кинув його на $ 800 тис. Тому Пивоварник виїхав з України. І раптом, через багато років, він зателефонував мені і попросив забрати і передати гроші. Я забрав, передав. Нескладно ж.

— Причому тут ці «$ 40 тис. Бабченка» — випадковість, яка не має жодного значення. Його просто використали, щоби «вибити мене з сідла» і вбити завод.

— Так. Але коли побачив, кому передаю гроші, задумався. Всі ці люди були настільки різношерстими… Та ще й з усієї України. Якийсь журналіст молодий, службовець з Кабміну, директор заводу з регіону, бандит з Боярки, кілер з Луганська…

Я Пивоварника запитав: що це за «капуста» ?! А він каже: я працюю на Кремль і повинен заткнути журналістів, які «гавкають» проти Путіна. Чи не міг би я йому допомогти?

— Спочатку розгубився. Запитав його: а що буде, коли я відмовлюся? Він відповів, що у нього багато людей, готових організувати розправу над журналістами. Я згадав імена всіх цих хлопців, яким передавав гроші.

Зрозумів, що Пивоварник не обманює. У нього дійсно є люди, готові це зробити. Я вирішив, що треба погодитися. Відмовлюся — він знайде тих, хто виконає завдання. А я скажу йому «так», але повідомлю про все в СБУ.

— Це не омана. Пивоварник сказав мені, що треба спочатку показати свої можливості і «прибрати» Аркадія Бабченка. А потім я отримаю список усіх диверсій. За словами Пивоварника, в цьому списку, крім вбивства журналістів, йшлося про підрив шкіл, заправок, зупинок, автобусів. Як у такій ситуації можна було залишитися осторонь?

— Я подзвонив до Дмитра Пономаренка (позивний — Дітріх), людини, яка колись організувала мені зустріч з першим заступником контррозвідки СБУ. Дітріх колись заводом «Прогрес» завідував (державне дочірнє підприємство «Укрспецекспорту», — прим. ред). Дітріх за часів Леоніда Кучми продавав у Мексиці зброї на сотні мільйонів доларів. Крім того, він був близьким другом на той час першого заступника голови РНБО Олега Свинарчука (Гладковського). У Дітріха була фірма, яка займалася критичним імпортом.

Свинарчук і ексглава РНБО Турчинов надали йому дозвіл привозити запчастини з Москви. Вони привезли на Житомирський бронетанковий завод 200 модернізованих прицілів. Контрабандою!

— Дітріх привів до мене якогось чоловіка зі служби зовнішньої розвідки. Я не знаю його імені. Він мені сказав: ми зробимо імітацію, щоб її по всіх каналах показали. А після цього, коли Пивоварник передасть весь список, офіційно оголосимо — це імітація.

— СБУшники — люди служиві. Їм що сказали робити, те вони і роблять. Вони не могли мені з заводом допомогти. Я з ними це питання навіть не обговорював.

— Я не хотів цього робити. Пивоварник мені сказав, що хтось із заступників голови (СБУ) «стукає» у Москву. Якби ми подібні документи склали і підписали, він точно про це би дізнався, оскільки в СБУ загальна електронна база документів. Значить, операція провалилася б.

— Співробітник розвідки запитав, чи немає у мене людини, яку можна буде назвати кілером. Я кажу, ну, є один — Цимбалюк (Олексій Цимбалюк — колишній священик, радикал та виконавець інсценованого замаху на Бабченка — прим. ред.). Він ніколи нікого не вбивав, тому що священник. А, значить, і зараз нікого не вб'є. Про те, що це інсценування, я Цимбалюку не говорив. Коли він прийшов до СБУ, співробітники спецслужби його самі інструктували.

— Так. Але вони чомусь цю історію затягнули на два місяці. Чому — не знаю. Я написав Пивоварнику, мовляв, хлопці, може, ну його на фіг? Все це дуже складно… Він каже: так, ми не будемо більше цим займатися. Ось тобі список, дивись, хто в ньому. Я по Whatsapp відразу Дітріху цей список надіслав. А куди він його передав і чи передав взагалі, вже не знаю. Це у нього треба питати.

— Та нікому цей Бабченко «не вперся». Просто він виявився першим за алфавітом. І до того ж проста жертва. Жив у Києві, працював у татар на АТR, гуляв з донькою. Якби це справді була операція ФСБ, Бабченка відразу б «прибрали». Ніхто не став би чекати два місяці…

— Так, у мене був шок. Я щиро думав, що працюю разом з СБУ. Допомагаю їм. А як інакше?

— Після того як я опинився за ґратами, дізнався, що Пивоварник не просто так виїхав з країни. Нібито СБУ заслала його у ФСБ як агента. І напередодні всієї цієї історії він за завданням української влади займався створенням липової мережі російської агентури в Україні. Простіше кажучи, прикидався російським шпигуном, виявляв в Україні людей, що співчували РФ, фінансував їх, а потім планував «упакувати», щоби СБУ могло оголосити про виявлення ворожої агентури. Коли він мені подзвонив, у нього в кожному великому місті вже існували осередки цієї штучно створеної організації.

— Тому що Порошенку перед виборами потрібна була чергова гучна справа з російським слідом. Тут, мабуть, хтось згадав про мене. І вирішив, що це не тільки прекрасна можливість «розкрити» гучну справу, але і відібрати нарешті у мене завод.

— Думаю, ні. Але їм теж вигідно мене «закрити», щоб отримати чергові зірочки на погони. Моя справа — єдина, яка у них випадково вийшла. І вони її засекретили повністю. Згадайте, потім вони взяли Надію Савченко та Володимира Рубана. Чим це закінчилося? Нічим. Пшиком! А мене тодішній глава СБУ Василь Грицак публічно звинуватив, ще до суду, і на цьому пропіарилися всі, кому не ліньки. Порошенко, Луценко, Грицак і міністр закордонних справ полетіли на Захід доповідати про феноменальний успіх у справі викриття агресії Росії.

А потім слідчий прийшов до мене і каже: ми ж не можемо виставити дурнями главу СБУ, президента і генпрокурора. Тому у тебе є два варіанти. Або ти підписуєш те, що ми тобі даємо, і отримуєш «п'ятірку» без конфіскації, або п'ятнадцять з конфіскацією. А потім ми «приберемо» і тебе, і сім'ю, щоб «не гавкали». Все це сказали у присутності мого батька і адвокатів.

— Так. Дітріх, коли мене закрили, прийшов до мого батька і сказав: ми можемо дати тобі «корочку» про те, що твій син — співробітник СБУ, але це коштуватиме півтора «ляма». Зрозуміло, що левову частку цих грошей вони повинні були наверх занести. Але батько відмовився.

— Я взагалі не повинен був сидіти. У мене діабет і я приймаю 85 одиниць інсуліну на добу. Згідно із законом, якщо людині потрібно на добу більше 60 одиниць інсуліну, засудженого взагалі не поміщають у місця позбавлення волі. Там людину неможливо забезпечити лікуванням і це ризик для життя.

— Так, у СІЗО СБУ. Медики бачили, що мені там не місце. Але не могли мене звільнити. СІЗО не підпорядковані пенітенціарній системі. А тільки вона має право провести медичні дослідження і підготувати документи про звільнення, з якими потрібно звертатися в суд. Через півроку мене відправили до Бучанської виправної колонії. Вже там готували документи для апеляційного суду.

— Два дні провів удома. Потім подзвонили друзі і сказали: завтра ранком ти летиш. І я полетів. Друзі розуміли, що залишатися в Україні мені не варто. До того ж я опинився без засобів до існування. Батько помер. Мені і зараз на життя і на ліки друзі грошима допомагають.

— Я єврей і маю право на громадянство Ізраїлю. Але через те, що з мене в Україні «зробили терориста», Ізраїль ще не прийняв рішення, чи варто мені давати громадянство. Я тут по туристичній візі.

— Та яка різниця? Налякали хлопчика. Він повірив…

— Нічого він не отримав! І за що (йому платити – прим. ред.)? За те, що він повалявся у калюжі штучної крові, а тепер пише пости з благанням допомогти йому грошима... Все, що він говорить про мене, розцінюю як судження 15-річного хлопчика. А священникові Цимбалюку взагалі дали в СБУ грамоту! Я йому написав: можеш в туалеті її повісити, дивитимешся на неї, піонер…