Надворі +30° C, палюче сонце, відсутність вітру. З такою літньою погодою стикнулися кияни та жителі багатьох українських міст минулого тижня. Зараз аномальна спека трохи відступила, однак вона ще точно повернеться.
100 - 150 років тому ситуація не дуже відрізнялася. Тоді ще Київ не перетворився на бетонні джунглі, про глобальне потепління ніхто не чув, однак городянам від цього не легшало. У місті безперестанку фіксували температурні рекорди, багато з яких тримаються ще й досі. Кияни ж, як писала тогочасна преса, з приходом літа «перетворювалися на якихось варених манекенів, які дивилися в небо, наче аравійські мандрівники, благаючи небеса послати хоч одну краплину дощу».
Chas News розповідає, як жителі української столиці рятувалися від спеки в часи, коли кондиціонерів ще не існувало, а прийняти за бажанням душ чи ванну могли дозволити собі лише найзаможніші мешканці.
Небезпечна спека
«На термометр й дивитися гидко, бо він постійно лізе угору. Вийти в таку спеку з дому тяжко і навіть небезпечно: того й дивись, потрапиш у «хроніку надзвичайних подій», в той відділ, у якому репортер старанно збирає усіх, з ким трапився сонячний удар чи якась інша сонячна халепа», — так описував типовий літній день кореспондент газети «Киевлянин» у липні 1901 року. І справді: на сторінках тогочасної преси регулярно повідомляли про городян, які, не витримавши спеки, непритомніли просто на вулицях.
Він аномальних температур страждали не лише люди, але й коні візників, які тоді ще залишалися одним із основних видів міського транспорту. Рятуючи тварин від сонячного удару, власники коней одягали на них спеціальні солом’яні капелюхи, які з маркетингових міркувань часто прикрашали квітами.
Літня спека мала ще один побічний, «пиловий» ефект. На початку ХХ століття значну частину київських вулиць ще не встигли викласти бруківкою, а на звичайних ґрунтових дорогах постійно піднімалася у повітря пилюка. Власники будинків, яким повезло підключитися до водопроводу, мусили поливати свої вулиці, в залежності від їх статусу, тричі або двічі на день. Однак не всі цей обов'язок виконували сумлінно, та й у будь-якому разі палюче сонце вмить висушувало вологу. Ось так, наприклад, описував київський репортер прогулянку під час засушливої погоди в Миколаївському сквері (Кнопка інфо: Сучасний парк ім. Тараса Шевченка): «Чудовий сквер, постійно переповнений малечею, задихається від чорної пилюки: матері не взнають своїх дітлахів, бо якщо малюк пішов туди блондином, то повертається брюнетом, обсипаним сумішшю вугілля, піску та інших інгредієнтів, наче він гуляв не в прекрасному парку, а брав участь у мітингу сажотрусів».
Звичайно, спека не тривала вічно. Багато днів трималася і комфортна літня погода, а інколи місто накривали зливи та бурі, після яких вулиці, як і зараз, перетворювалися на ріки. Проте в спекотну погоду кияни мусили рятуватися від палючого сонця і найкраще це їм вдавалося за містом.
Дачне переселення народів
Наприкінці ХІХ століття розпочався дачний бум. Із стрімкою розбудовою та зростанням населення Києва все більше городян воліли проводити теплу пору року не в переповненому місті, а посеред лісів біля ставків, озер та невеликих річок. У результаті за два десятиліття дачні селища виросли зусібіч сучасної української столиці.
Будиночки для літного відпочинку споруджували у Ворзелі, Ірпені, Бучі, Боярці, Межигір'ї, Ржищеві, Пущі-Водиці, а також у районах, які сьогодні вкриті висотками, — на Сирці, Лук’янівці, Шулявці, Святошині та Дарниці. Одним словом, вибір був величезний.
«Дачне переселення народів», як його назвали київські газети, починалось наприкінці квітня і тривало до початку червня. Щороку за межі Києва виїжджали близько 50 тис. чоловік. З часом, реагуючи на запити населення, міська влада проклала до найпопулярніших локацій трамвайні лінії, а до більш віддалених околиць можна було доїхати на приміському потязі. Враховуючи величезний попит, місця у вагонах, особливо ввечері, доводилося займати «ледь не з боєм».
Поступово дачні селища перетворювалися на місця комфортабельного відпочину з активним культурним життям. В них відкривали театри, проводили концерти, облаштовували купальні, будували церкви та ресторани. Охочі до активного відпочинку могли взяти в оренду велосипед чи зіграти в теніс. Спокійно провести час можна було за риболовлею, а поправити здоров'я — у санаторіях.
Найзаможніші кияни будували власні дачі, «середній клас» орендував будиночки на літо. Проте для більшої частини городян дачний відпочинок коштував занадто дорого. Хоча при бажанні усі охочі могли за 5 копійок купити квиток на «купальний поїзд» до Дарниці і провести вільний час біля місцевих озер.
Правила купання
«Тим, у кого є дача, добре і безтурботно. Вони просто складають речі і виїжджають. Ті ж, кому не повезло, сидять у місті та чахнуть від спеки», — писала газета «Киевлянин». Варіантів порятунку від неї тоді було не так вже й багато.
У 1902 році перший кондиціонер представив американець Вілліс Керріер. Проте його винахід являв собою величезний агрегат, призначений для контролю температури та рівня вологості у друкарнях. Кімнатні кондиціонери з'явилися лише за кілька десятиліть, а в масовий ужиток увійшли ще пізніше. Українці ж взагалі їх побачили вже після проголошення незалежності та й зараз вони є далеко не в усіх.
З кондиціонерами зрозуміло, але наші предки не могли собі дозволити навіть прийняти звичайний душ. На початку ХХ століття до водогону під’єднали лише центральні вулиці міста, проте і на них більшість будинків не мали власних ванних кімнат, оскільки за їх наявності суттєво зростав тариф на воду. Душі та літні басейни мали громадські лазні, однак до них пускали лише тих, хто перед цим встиг попаритися. Паритися ж у спекотну погоду охочих було небагато.
Тож, як писали київські журналісти, кияни у жарку погоду мали лише одну втіху: «купатися, купатися і ще раз купатися». Недарма ж місто стоїть на Дніпрі. Однак і з цим варіантом не все було просто. Сучасних пляжів тоді ще не існувало, а їх роль виконували спеціальні купальні. Представляли вони собою дерев'яні будиночки на березі річки, в яких відвідувачі перевдягалися у купальні костюми і вже потім заходили у воду. Купальні існували як закритого, так і відритого типу. Перші мали біля себе дерев'яні басейни («купальні ящики») з піском на дні, а другі виходили прямо у Дніпро.
В 1904 році міська дума видала спеціальну постанову, яка регламентувала роботу купалень. До них заборонялося пускати відвідувачів з домашніми тваринами, у нетверезому стані та з ознаками хвороб. Самі купальні мали утримуватися у бездоганній чистоті, в них не дозволялося митися, прати білизну та навіть плювати у воду (для цього тут стояли спеціальні плювальниці). Крім того, власники таких закладів обов'язково мали забезпечити наявність рятувальних човнів та кругів для допомоги потопаючим.
Проте міська влада дбала не лише про гігієну та безпеку киян, але й про їхній моральний стан. Усі купальні ділилися на жіночі та чоловічі. Їх стіни та перегородки між відділеннями «мали бути щільні, без щілин і будь-яких отворів». Під час купання заборонялося «виходити і випливати з району чоловічих купалень у напрямку до жіночих і навпаки», а хлопчики з шестилітнього віку допускалися лише у чоловічі зони.
Купатись за межами купалень суворо заборонялося, проте цю норму постійно порушували. Так що матроси з Київського окружного товариства рятування на водах постійно мали роботу. Пляжна епоха в Києві розпочалася в 1918 році, коли до міста прийшли німецькі солдати — союзники Центральної Ради, а потім гетьмана Павла Скоропадського. Тоді на Трухановому острові запрацював перший пляж. У вирі революції за старими моральними настановами вже ніхто не слідкував. Тож чоловічих та жіночих зон на пляжі вже не облаштовували, а охочі взагалі могли загоряти голяка.
Існував на Дніпрі ще один вид дозвілля — плавання на човниках чи яхтах (яхт-клуб у місті відкрився в 1887 році). А ввечері, коли спека трохи спадала, кияни масово вирушали до численних скверів та парків. Особливою популярністю користувалися два з них — парк «Ермітаж» на Трухановому острові та «Шато-де-Флер» на території нинішнього стадіону «Динамо». Тут можна було не лише погуляти у затінку, але й відвідати ресторани та послухати концерти.
Проте найкращий засіб боротьби зі спекою за 100 років не змінився, хоча, на жаль, користуватися на власний розсуд ми ним не можемо. Адже викликати дощі людство поки не вміє.
