Наприкінці травня Володимир Зеленський заявив про домовленість з Польщею про двосторонню угоду, яка має спростити перетин кордону між країнами. Ідея більш тісної співпраці між чотирма державами – Україною, Польщею, Литвою, а в перспективі і з Білоруссю, є цілком слушною і реалістичною. У подальшому ці країни можуть чи то в рамках ЄС, чи то поза ним, створити спільний економіко-культурний і правовий простір, де значення кордонів буде зведене до мінімуму, або їх взагалі не буде.
Передусім вже давно існує так званий Люблінський трикутник – форум політичної співпраці між Литвою, Польщею та Україною. Наші країни об’єднує спільне бачення майбутнього Східної Європи і викликів для безпеки регіону. Очевидно, що це передусім Росія та московський імперіалізм, а також лукашенківська Білорусь. Тож ми маємо спільне розуміння, що безпека Європи вимагає тісних зв’язків із Великою Британією і США.
Натомість Франція і Німеччина прагнуть до так званої «стратегічної автономії» Європи – яка має на меті зменшити вплив США. Це небезпечно, бо саме США є гарантом безпеки Східної Європи. Тому маємо розглядати і спільну трансатлантичну співпрацю.
Від запорізьких степів до дюн Балтики
Польща і до війни була одним з найбільших торгово-економічних партнерів України. Тепер ці зв’язки стали ще важливішими, бо тимчасова окупація південно-східних регіонів відрізала Україну від Азовського моря. Навіть після того, як війна закінчиться, Польща залишиться країною, яка буде поєднувати Україну із рештою Європи. Уряд України вже задекларував, що «Укрзалізниця» поступово переходитиме на європейську колію. Литва теж поступово переходить на неї.
Разом з тим українці, поляки і литовці мають спільну історію та культурні коди, досвід спільного перебування в рамках одного політичного організму і спільної боротьби проти Росії. Все це наш спільний капітал, який забезпечує відчуття єдності.
НАТО – окремо, митний союз – окремо
Водночас треба розуміти, що поглиблення співпраці у межах «Люблінського трикутника» аж ніяк не замінить для України членства в НАТО.
Ніхто не перешкоджає членам Альянсу вступати в інші союзи. Але чи готові Варшава та Вільнюс надати Києву такі самі гарантії безпеки, як їм надає НАТО? Боюся, що ні. І не тому, що не хочуть допомагати Україні.
Польща і Литва і зараз допомагають Україні. Але допомагати з власної волі та взяти на себе зобов’язання про допомогу — це різні речі. З точки зору польських чи литовських політиків, краще робити щось добровільно, ніж через зобов’язання. До того ж, приймати на себе подібні зобов’язання занадто ризиковано, бо у нинішніх обставинах це фактично приєднання до війни проти Росії. Тому союз із Польщею та Литвою аж ніяк не є альтернативою НАТО.
Жодних імперій!
Нарешті кілька слів про гіпотетичну назву потенційного союзу. По суті йдеться про новий союз країн, які свого часу входили у склад Першої Речі Посполитої (повна назва: Річ Посполита Корони Польського Королівства і Великого князівства литовського).
«Річ посполита» це не що інше, як «республіка», «спільне благо» у буквальному перекладі з латині. Тому у Польщі це слово сприймають позитивно.
Але знаючи традиційні погляди української історіографії, як то Михайла Грушевського чи Володимира Антоновича, думаю, що навряд чи варто вести розмови про відновлення назви Річ Посполита для майбутнього союзу.
На мою думку, такі розмови зменшать шанс на реалізацію цієї співпраці. Бо хтось зрозуміє цей топонім як намагання Польщі відновити свою імперію. Хоча насправді йдеться радше про конфедерацію – тісний союз держав. Тож назва Річ Посполита не є чимось принциповим.
Не обов’язково для майбутньої конфедерації і вибирати одну столицю, яка буде центром прийняття рішень. Достатньо обрати символічне місто, у якому підпишуть польсько-український договір, який регулюватиме нашу тісну співпрацю на майбутнє. На мою думку, цим містом може стати Львів – одне з найстаріших міст цієї частини Європи та одне з головних міст Речі Посполитої. Він цілком може стати місцем, де ми могли би відновити обітницю, «шлюб» трьох народів – литовців, поляків і українців.
