19 вересня 2023 року міноборони Азербайджану оголосило про початок «антитерористичної операції» у Нагірному Карабасі з метою відновлення конституційного ладу. Бойові дії тривали трохи менше доби і фактично завершилися капітуляцією сепаратистського регіону.
За умовами угоди про припинення вогню підрозділи невизнаної республіки розформовуються, а їхня зброя та військова техніка передаються Азербайджану.
Деталі процесу реінтеграції Карабаху зараз обговорюються на переговорах представників місцевого населення та Баку. Однак вже зрозуміло, що у попередньому вигляді регіон вже не існуватиме. Один з найперших конфліктів на території колишнього СРСР нарешті добігає до свого завершення.
Сhas News нагадує його історію.
Історія конфлікту між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах
Нагірний Карабах (Арцах) — регіон з важкою історією. Територія увійшла до складу Російської імперії в XIX ст. внаслідок експансії останньої на Кавказ.
Вже на початку ХХ ст. Нагірний Карабах став місцем постійних сутичок між Азербайджаном і Вірменією (назви країн ми використовуємо в сучасному значені, щоб уникнути глибокого етноісторичного екскурсу) за право контролювати територію.
Проблему вирішила більшовицька влада — на свій штиб. Вона створила Нагірно-Карабахську автономну область, яку включили до складу Азербайджанської РСР. На той час більшу частину населення складали вірмени.
Наприкінці існування СРСР етнічні конфлікти ставали все гострішими.
В часи «перебудови» на тлі підйому національних рухів до здобуття незалежності Вірменська РСР та Нагірно-Карабахська автономія підписали спільну постанову про об’єднання, а 1991 року повідомили про створення Нагірно-Карабахської республіки (фактично контрольованої Вірменією).
Одначе цей акт Азербайджан визнав незаконним, що стало приводом до подальшої війни. Бойові дії тривали до 1994 року і фактично завершилися перемогою Вірменії, яка окупувала сім прилеглих до Нагірного Карабаху районів. Сам регіон фактично отримав самостійність, яку міжнародна спільнота так і не визнала.
У травні у Бішкеку (Киргизстан) Вірменія, Нагірно-Карабахська республіка і Азербайджан врешті домовилися про припинення вогню. Проте тодішній догорів. Сутички в регіоні тривали весь час і особливо загострилися протягом останнього десятиліття.
Наприкінці вересня 2020 року знову відновилися повномасштабні дії після взаємних обвинувачень у порушення перемир'я. Цього разу Азербайджан, який за останні роки переоснастив армію, фактично за півтора місяці завдав важкої поразки Вірменії та карабаським підрозділам.
За умовами нової угоди про припинення вогню Баку відновило контроль над усіма захопленими територіями навколо Карабаху, а також над частиною самого регіону.
Безпеку вірменському населенню Карабаху мали гарантувати російські «миротворці», які розміщувалися у регіоні на п'ять років з автоматичною пролонгацією мандата. Зокрема, вони мали контролювати Лачинський коридор — дорогу, що з’єднувала регіон з Вірменією.
Натомість Вірменія мала гарантувати створення Зангезурського коридору — екстериторіального маршруту на своєму півдні, який з’єднуватиме Азербайджан із Нахічеванським анклавом. При цьому безпеку на цьому маршруті також мали забезпечувати російські прикордонники.
Проте і цього разу мирним шляхом врегулювати конфлікт не вийшло. Кілька раундів перемовин між Єреваном та Баку не принесли відчутного результату. Вірменський прем'єр Нікол Пашинян врешті визнав Карабах частиною Азербайджану, проте укладанню мирної угоди, яка поклала край затяжному конфлікту, перешкоджає питання про гарантії безпеки для карабаських вірмен.
Крім того, Вірменія так і не погодила відкриття Зангезурського коридору, а Азербайджан натомість заблокував Лачинський коридор.
Ситуація у регіоні останнім часом наближалася до точки кипіння. Останнім поштовхом для поновлення бойових дій стали події початку вересня. 9 вересня 2023 року парламент Нагірного Карабаху обрав нового президента, що викликало обурення у Баку. 10 та 13 вересня на вірменсько-азербайджанському кордону відновилися військові зіткнення.
Зранку 19 вересня у Карабаху на міні не підірвалися чотири співробітники МВС Азербайджану. У Баку заявили що міну напередодні підклали вірменські диверсанти. Цей вибух і став формальним приводом до початку «антитерористичної операції».
Цього разу Єреван на захист карабаських вірмен не став. Прем'єр Нікол Пашинян, хоча і назвав дії Баку «етнічними чистками», але при цьому заявив, що його країну затягти у війну не вдасться.
Кому у карабаському конфлікті допомагає росія
З часу першої Карабаської війни росія використовувала конфлікт для збереження та посилення свою впливу у Закавказзі. З одного боку вона грала у «миротворця», а з іншого активно продавала зброю як Вірменії, так і Азербайджану.
З часом Баку почало активно розвивати союзницькі відносини із Туреччиною, а Вірменія на цьому тлі все більше потрапляла у залежність до росії. Зокрема, у 2015 році увійшла до ініційованого рф Євразійського економічного союзу. Крім того, ще з 1992 року республіка зберігає членство у Організації договору про колективну безпеку. Натомість Азербайджан ще у 1999 році полишив цю структуру, створену рф на теренах колишнього СРСР.
Проте за прем'єра Нікола Пашиняна вірменсько-російські стосунку почали поступово псуватися. Ще у 2020 році він звинувачував росію та ОДКБ за відсутність підтримки, хоча і погодився на «миротворчу» функцію рф та регулярно їздив на зустрічі із путіним.
Проте російські миротворці не допомогли і наприкінці минулого року Вірменія активізувала взаємовідносини із ЄС та США. Так, у лютому Євросоюз направив спостережну місію на вірменсько-азербайджанський кордон, а 11 вересня на території країни почалися спільні американсько-вірменські військові навчання.
Водночас Пашинян знову почав казати про неефективність російських миротворців, а вже після поновлення бойових дій публічно висловив сумніви і в ефективності ОДКБ.
Натомість росія зараз інформаційно підтримує вірменську опозицію, яка вимагає відставки Пашиняна, і заявляє, що нинішня ситуація стала результатом його переорієнтації на Захід. Дійшло до того, що керівник апарату вірменського прем'єра Араїк Арутюнян звинуватив російські ЗМІ у розв’язанні гібридної війни проти його країни.
