На початку березня 2021-го з’явилась інформація про те, що Геннадій Корбан став власником 50% частки мережі магазинів «Цитрус». Мережа у відповідь заявила, що оскаржуватиме цей факт у суді.
Якби у цій історії фігурував хтось інший, можна було б неквапливо зачекати на судове рішення, відсторонено спостерігаючи за перебігом конфлікту.
Але фігурант цієї справи Геннадій Корбан – людина, яку називають рейдером «номер один» в Україні та «головним конфліктологом» групи «Приват» Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова.
Chas News згадує, як методами «ввічливого» акумулювання активів розросталась імперія дніпровського бізнесмена.
Паперовий «віджим»
На початку 90-х Корбан заснував у Дніпрі інвесткомпанію «Славутич-Капітал», яка спеціалізувалася на створенні дублікатів реєстрів акціонерів та судовому «тролінгу» мажоритаріїв. Ваучерна приватизація в країні тоді лише стартувала, тому було легко проводити відносно легальні оборудки в «сірій зоні» законодавства за повної відсутності регуляції фондового ринку.
Корбан купував декілька акцій підприємства, після чого завалював суди позовами щодо порушення прав міноритарних акціонерів, що призводило до паралічу як фінансової, так і виробничої діяльності.
Судовий арешт майна, процедури банкрутства та зміна менеджменту давали змогу Корбану досягти максимальної договороздатності з власниками активу. Або ж отримати повний контроль, як це, наприклад, сталося з Миколаївським глиноземним заводом, поглинутим в 1997 році в інтересах російського алюмінієвого магната Льва Чорного.
Зароблений рейдерством капітал Корбан вкладав у цілком «пухнасті» проєкти, як-от торговельно-розважальні центри у Дніпрі та Києві. В 2010 році саме під час бізнес-ланчу з дніпровським девелопером Андрієм Аксельродом Корбана намагалися підірвати закладеною в лаунжі ресторану вибухівкою.
Акціонери з Татарстану
Кременчуцький нафтопереробний завод — найгучніший кейс у «підприємницькому» портфелі Корбана. Бенефіціарами рейдерства виступили партнери з групи «Приват» та Олександр Ярославський.
З протилежного боку були теж доволі зубасті акціонери з російської компанії «Татнефть» та низки близьких до «Юкоса» юросіб з офшорів. Росіяни володіли понад 50% акцій і мали стратегічну перевагу. Українському «Нафтогазу» належало 43% портфеля, групі «Приват» та Ярославському — трохи більше 1%.
Але в активі рейдерів був дуже вагомий аргумент — рішення Апеляційного суду щодо відновлення на посаді голови правління НПЗ «людини Ярославського». Водночас проти татарстанського голови правління було порушено кримінальне провадження за ухилення від податків, що зробило його пасивним спостерігачем за процесом.
Процедурою «відносно чесного» стягування акцій з росіян керував безпосередньо Корбан із гвардією своїх юристів. Врешті-решт, це дозволило сконцентрувати в руках Ярославського і партнерів понад 50% статутного капіталу.
Технічно це виглядало доволі просто — у 2007 році Господарський суд Києва (такий собі ОАСК епохи Ющенка — Януковича) анулював купівлю у Фонду держмайна 18% акції татарстанськими акціонерами. Ці акції внаслідок «ручного» аукціону одразу опинилися в портфелі компанії «Корсан», підконтрольної приватівцям. Причому єдиним учасником торгів був сам Геннадій Корбан.
Невдовзі та сама доля спіткала решту акцій НПЗ, які ще перебували у власності російської «Татнефти». Впродовж наступних двох років рішення щодо відчуження акцій НПЗ на користь «Привата» отримало всі необхідні схвалення судових та регуляторних інстанцій.
Росіяни втратили бізнес, а українські платники податків отримали $100 млн штрафних санкцій, присуджених Міжнародним комерційним арбітражем Україні внаслідок порушення господарських прав татарстанських акціонерів.
Спадок ЄЕСУ та Новинський
Після остаточного відходу Юлії Тимошенко на початку 2000-х у політику її головний актив — «Єдині енергосистеми України» — почали «барахолити» експартнери та кредитори Павла Лазаренка. За найбільш ласий шматок активу — Південний гірнично-збагачувальний комбінат («ЮГОК») схрестили списи власники групи «Приват» та петербурзький металотрейдер Вадим Новинський, який щойно мігрував із своїми бізнес-інтересами в Україну.
ЄЕСУ володів 60% «ЮГОКу». І тільки-но Тимошенко з Новинським вдарили по руках, у справу втрутилися приватівці. Начебто Коломойський викупив частку акцій у партнера Тимошенко Олександра Гравця й заблокував подальше розмиття емісії. Далі був вихід Корбана із притаманними йому методами судового «тролінгу».
У вересні 2001 року флагман його рейдерської машини «Славутич-Капітал» став реєстратором паперової емісії. Відтак на «ЮГОК» було призначено менеджмент «Привата», чим встановлено повний контроль над активом.
Новинському не допомогло навіть рішення Печерського суду Києва щодо відновлення у статусі попереднього менеджменту. На це рішення суду у Корбана вже було заготовлено інше — за іронією долі, так само ухвалене в Печерському суді.
Сторони понад рік обмінювалися судовими ухвалами — благо, в Україні це може тривати нескінченно — аж доки не домовилися про спільне управління «ЮГОКом». Фактично — нічия, але за стратегічної переваги Корбана. Ще вісім років він лишався головою правління комбінату, а топменеджерами — виключно ставленики «Привату».
Ахметов та Новинський
Відсутність претензій Новинського на «ЮГОК» мали б чимось компенсувати. Очевидно, це сталося шляхом «фрахту» рейдерської команди Корбана на користь того ж Новинського та його нового партнера в металургійному бізнесі Ріната Ахметова. У фокусі їхніх інтересів було стратегічне для Маріуполя підприємство ММК ім. Ілліча — відносно «безхозне» з точки зору «понятійних» власників. Його беззмінний директор Володимир Бойко таким не був.
На ММК він прийшов ще в 1960 році. Тут тривало все його трудове життя від прокатника до гендиректора, яким він був призначений 1990 року. У 2010 році Бойко заявив про захоплення Української реєстраційної компанії, яка в 1997 року забезпечила емісію акцій меткомбінату. Відтак ці акції опинилися у реєстрах нашвидкуруч створених офшорних компаній з «Фунтами» в бенефіціарах.
Скарги на адресу президента Януковича на прем’єра Азарова залишилися без відповіді, що вже свідчило про те, що за оборудкою стоять головні спонсори пропрезидентської політсили. Бойко зметикував, що далі — стіна і пішов на угоду.
До кінця 2010 року контрольний пакет акцій ММК був зосереджений в руках холдингу «Метінвест», а Бойко став власником 5% акцій «Метінвесту» та почесним президентом меткомбінату. Бонусом йому перепало депутатство в Партії регіонів. Але доля останнього «публічного» металургійного підприємства України була вирішена на користь олігархів.
Проти Пінчука
В останні місяці правління Кучми його вірному «капіталоносцю» Віктору Пінчуку перейшов контрольний пакет Нікопольського заводу феросплавів (НЗФ) — найбільшої компанії країни в цій галузі. За пакет 50% + 1 акція консорціум Пінчука сплатив до бюджету сміхотворні 410 млн грн.
Групу «Приват» така удача заторкнула за живе, мовляв, ми могли дати більше, але не були допущені до конкурсу. Після призначення у 2005 році на прем’єрське крісло Юлії Тимошенко група «Приват» вдалася до реваншу. На той момент дніпропетровські партнери вже заволоділи кількома гірничозбагачувальними комбінатами – «ГОКами» — та мажоритарним пакетом на Запорізькому і Стаханівському феросплавних заводах. Звісно, не без Корбана.
Спершу Вищий господарський суд визнав кучмівську приватизацію незаконною, а приватівці організували альтернативне зібрання акціонерів компанії, яке призначило на НЗФ новий менеджмент. Не допомогло навіть втручання президента Віктора Ющенка.
Від цілковитого поглинання НЗФ групою «Приват» врятувало лише те, що емісію акцій забезпечував «Укрсоцбанк» — головний фінансовий актив Віктора Пінчука. Він саботував рішення Господарського суду й ініціював низку небезуспішних зустрічних судових процесів.
Справа мала всі шанси затягнутися на роки, мігрувавши в міжнародні арбітражі. Це було не на користь обох сторін, які за рік домовилися вийти з активної фази конфлікту. Пінчук позбувся контролю на НЗФ на користь Коломойського, натомість отримав третину у спільному феросплавному бізнесі.
Прикметно, що гарантом угоди виступив Олександр Бабаков — співвласник VS Energy, який контролював щонайменше 11 українських обленерго, був головою комісії Держдуми з оборонно-промислового комплексу, довіреною особою Путіна та куратором сумнозвісної резидентури ГРУ «Россотрудничество».
Не лише паперами
Це був поодинокий кейс, коли майстер «паперового» рейдерства вдався до реально «мокрого» вирішення конфлікту. Щонайменше шестеро осіб стали жертвами боротьби за контроль над дніпропетровським центральним ринком «Озерка».
«Конфліктологу» Корбану та групі «Приват» протистояв кримінальний авторитет Максим Курочкін, відомий під ніком Бєшений. Останній ще на початку 1990-х контролював московський ринок «Лужники» і був, до речі, бізнес-партнером Олександра Бабакова — гаранта пінчуківсько-приватівського компромісу у феросплавному бізнесі. Згодом спонсорував політичні проєкти скандальної Наталі Вітренко.
Конфлікт спалахнув у 2004 році, коли Фонд держмайна оголосив про початок приватизації «Озерки», неформальний контроль над якою ще з 90-х був у руках групи «Приват».
До приватизаційного конкурсу було чимало претензій. Його переможцем оголосили єдиного учасника — компанію Курочкіна. Корбанівські юристи оскаржили результати конкурсу і в 2005 році так само «ручним» судовим рішенням відновили контроль над ринком. Більше того, Генпрокуратура відкрила провадження й оголосила Курочкіна в розшук.
Тут конфлікт вийшов за край. Люди Курочкіна зробили спробу силоміць вичавити приватівську охорону ринку. Приватівці увімкнули адмінресурс і викликали міліцейський спецназ.
Ситуація повторилася за рік, коли Курочкін під своєю орудою зібрав цілу армію вуличних бійців (поняття «тітушки» тоді ще не існувало). Близько 200 озброєних кастетами «спортиків» спробували встановити контроль над ринком, але були роззброєні «Беркутом».
За кілька тижнів жертвою кілерів став ерзац-директор ринку — ставленик Курочкіна, а в березні 2007 року на обухівській трасі під Києвом було впритул розстріляно позашляховик із трьома його найближчими подільниками.
Ще за тиждень куля снайпера наздогнала самого Курочкіна прямо у внутрішньому дворику районного суду Києва, де йому мали оголосити запобіжний захід, коли той начебто погодився на співпрацю зі слідством (і особисту безпеку, слід гадати).
Сам Корбан ніколи не визнавав своєї причетності до загибелі Курочкіна, мовляв, і потреби на той час не було, і методи не його…
На що чекати «Цитрусу»?
«Цитрус» — одна з найбільших спеціалізованих українських мереж гаджетів та аксесуарів. Створена в 2000 році одеськими підприємцями Дмитром Зінченком та Григорієм Топалом. Мережа нараховує 63 торговельні точки у всіх великих містах країни, а також у Краматорську, Чорноморську та Ізмаїлі.
У справі з «купівлею» Корбаном 50%-ї участі в мережі «Цитрус» зарано робити висновки. Торгова марка останні кілька років постійно потрапляла то в один, то у інший скандал — у зв’язку як з конфліктом акціонерів, так і з невдоволеністю якістю послуг споживачами.
В тривалому конфлікті бізнес-партнерів Дмитра Зінченка та Григорія Топала просто з’явився третій учасник — Корбан, який начебто викупив частку Зінченка.
Сам «Цитрус» поквапився спростувати інформацію про зміну власників на тій підставі, що, мовляв, «ЗТ-Інвест», співвласником якого став Корбан, не впливає на операційну активність рітейлера, адже бізнесом бренду також займається ТОВ «Цетехно», яке здійснює роздрібні продажі та суборендує торговельні площі в іншої партнерської компанії «Плейсмент Інвест». У той же час імпортуванням продукції займається «Смарт Гаджет», а дистрибуцією — «Імпорт Капітал» та низка інших дочірніх брендів (очевидно, прив’язаних на фізосіб).
Opendata підтверджує, що Дмитро Зінченко не є співзасновником перерахованих юридичних осіб. Відповідно, Геннадій Корбан не успадкував формальне право на вагому частку бізнесу «Цитруса».
Тим не менш, в одному зі своїх коментарів Корбан запевнив, що вже готовий перевести юридичну адресу компанії з Одеси в Дніпро і «зайнятися розвитком мережі».
Також 5 березня уряд США запровадив санкції проти Ігоря Коломойського та членів його родини на підставі розслідуваних ними фактів корупції у період, коли Коломойський очолював Дніпропетровську ОДА. Очевидно, йдеться про зловживання коштами фінансової допомоги Україні в 2014-2015 роках. Тоді Геннадій Корбан був першим заступником Коломойського.
В цьому контексті факт володіння Корбаном паритетним пакетом в одній зі структурних юросіб «Цитруса» може обернутися боком обом співзасновникам.
