З приходом війни затишний стародавній Чернігів перетворився на неприступну твердиню, яка зламала плани російських окупаційних військ взяти в облогу Київ. Чернігів простояв в оточенні від початку навали і аж до 4 квітня, коли окупанти покинули область.
Місто на 70% зруйноване. Загинуло близько 700 людей. Обстрілами були пошкоджені водогін та електромережі, що буквально повернуло Чернігів у середньовічні часи. Мешканцям довелося ходити прати на річку, читати при свічках, і, щоб зігрітися, кутатися у шкури.
Зараз робота комунальних служб вже відновлена, та й взагалі місто повертається до життя. Втім, дихання війни ще чути.
Кореспондент Chas News разом з волонтерами відвідав Чернігівську область, щоб роздати допомогу та поспілкуватися з мешканцями, — послухати їхні розповіді про окупацію і надії на майбутнє.
Білоруська революціонерка
Ми вирушаємо з Києва близько 6:30. Небо затягнуте тонким шаром хмар і видається, що біле, ледь-ледь жовтувате, око Сонця сонно дивиться через тонку вуаль на те, як ми топчемося біля машин. Рушивши, швидко виїжджаємо у соснові ліси і водії притоплюють педаль газу. Скидати швидкість доводиться лише перед блокпостами.
Наш водій — симпатична жінка з Білорусі віком трохи за 30. У волонтерських рейдах бере участь регулярно. Того дня, коли ми їхали на Чернігів, вона якраз святкувала день народження. Як тільки рушаємо, їй телефонує маленька донька — вона лишилася у Білорусі з бабусею. Жінка обіцяє, що скоро вони поїдуть на море — як тільки кордони відкриють. Хотіла забрати доньку після того, як переїхала до України, але не склалося, розповідає наш водій.
Зруйновані околиці Чернігова
Частину дороги до Чернігова говоримо про білоруську революцію, яка спалахнула після сфальсифікованих виборів, про те, що обом нашим народам треба триматися якомога далі від росії; про мову і самоідентифікацію. Такий діалог добре би пасував для пропагандистського роману чи фільму, але це все відбувається в реальності.
На в'їзді до Чернігова авто зупиняють — у тероборони викликали підозру білоруські автомобільні номери. Тероборонівці просять почекати на поліцію — довідка волонтера і відповідні документи не допомагають. Старший групи (його авто проїхало першим і чекає нас попереду) пробує домовитися з охоронцями блокпоста, але ті не поступаються.
«Отакі ось приїжджають, знімають тут на камеру, а потім по нас ракети з Білорусі летять!» — свариться один з прибулих на виклик копів. Водія і пасажирів з її машини просять пройти до райвідділу. Там записують інформацію з паспортів.
Зруйновані околиці Чернігова
«Чому ти цю машину з цими номерами не викинула на помийку, як почалася війна?!» — питає у водія один із поліціянтів. Підозр ні до неї, ні до її напарників у них більше немає, тому нас відпускають.
«Це у мене вперше таке, — дивується жінка. — На київських блокпостах навпаки: зазвичай посміхаються, дехто вітається: «Живе Бєларусь!». Загалом ставлення привітне».
Ще на одному блокпосту — уже в Чернігові — наш водій знову пояснюватиме, що насправді прості білоруси і білоруська армія проти війни і ненавидять лукашенка.
Волонтери і бариги
У Чернігові розділяємося. Наше авто їде в район Національного університету «Чернігівська політехніка», який частково постраждав від обстрілів. Поруч з ним — «денацифікована» лікарня. Трохи далі, вулицею Шевченка, починається район Олександрівка — там точилися запеклі бої, тому приватні будинки зруйновані вщент.
«На лікарню скинули бомбу. Хіба ви не знаєте, що найбільш небезпечні об’єкти для російських військових — лікарні, школи, стадіони? Наш стадіон теж розбомбили», — обурюється чернігівчанка Маргарита.
«У нас весь пригород знищений — Олександрівка, Подусівка, але Чернігів стоїть!» — додає вона.
«Це хто? Журналісти з Києва? Ну, хай знімають! Хай там знають, як ми тут ціною свого життя зупинили їх! — викрикує поруч чоловік років під 60 з велосипедом. — Хай бачать! А то у нас гуманітарку продають! Барига такий, був охоронцем в АТБ. А тепер продає по 30 грн за хлібину! Раніше та хлібина 15 грн коштувала, а він тепер її за 30 продає! А до того стояв на вході, маски примушував одягати! Барига!».
«Ми про таких уже повідомили куди треба, — відповідає чоловіку Маргарита і продовжує. — У двадцятих числах березня у нас ікони в церквах почали мироточити. Заплакала ікона Богородиці у найстарішій церкві, яку побудували ще в ХІ столітті, а ще — в «Катеринці» (церква Св. Катерини, що стоїть на в’їзді у Чернігів з боку Києва, — один з найвідоміших чернігівських храмів — Прим. ред.) біля статуї ангела-охоронця, і в жіночому монастирі. Тоді ми зрозуміли, що переможемо: ікони просто так не мироточать».
Інші волонтери у цей час відвідують соціальний будинок для дітей із церебральним паралічем; блокпости та інші точки. Після того, як розвезли гуманітарку по Чернігову і завантажились продуктами, водії вирушають на сусідні села. Дорогою видно зелені поля, поорані гусеницями танків, де-не-де трапляється спалена російська техніка, але її небагато.
Мирні люди
У кожному селі є хтось, хто займається гуманітарною допомогою, — до них у будинок її й вивантажують. Наше авто на білоруських номерах везе медикаменти. Як з’ясувалося, це зараз найпотрібніша річ — значно важливіша за продукти. Найчастіше люди просять сердечні препарати на кшталт корвалолу, знеболюване і ліки для зниження артеріального тиску.
У селах на багатьох хвіртках є напис «Здесь живут мирные люди». Втім, такі попередження окупантів не спиняли. Вони мародерили і розстрілювали мирних мешканців лише заради розваги.
«Одному сказали: біжи! Він побіг, а вони по ньому з кулемета почали гасити. Невідомо, що з тим чоловіком, так він і не повернувся. Але вони прийшли і сказали, що ви, мовляв, його вже не побачите», — розповідає один з мешканців села Петрушин.
Ми розмовляємо на центральній вулиці села. Місцеві розповідають, що ще кілька тижнів тому по ній, вздовж сільради, в один бік їхали боєкомплекти для російських танків, а в інший — везли російських мертвих солдатів.
«38 днів тут стояли, на тому боці села все розмародерили. Вони стояли ось тут, — говорить чоловік з села Терехів і показує на дорогу біля будинку. — То моя дружина мала виходити із хати і питати їх: «Чи можу я пройти в туалет?». А він їй каже: «Почекай». Я без білого скотчу на рукаві куртки вийти на вулицю не міг. Ходив зі скотчем, як поліцай».
Під час боїв 11 людей з їхньої вулиці в одному підвалі сиділи цілими днями, притиснувшись одне до одного, — продовжує чоловік. Спали, сидячи на напівзігнутих ногах. Серед тих, хто ховалися, був і хлопчик-підліток.
«Як тільки приїхали, стали, я йшов вулицею. Він на мене ліхтариком посвітив, потім на лоба автомат направив, і каже: «Ну все, дід, вважай, що це твій другий день народження», — пригадує наш співрозмовник.
Попри те, що селяни розповідають страшні історії, життя плине далі — по подвір’ях ходять кури, у хлівах скубуть сіно корови. Білоруській водійці в одній з хат вручають півторалітрову пляшку молока.
«Тут хоч прийшов «русскій мір», хоч пішов «русскій мір», життя йде своєю чергою, мені так здається», — підсумовує один з волонтерів.
Назад повертаємося через Чернігів. Приватному сектору і дачам у передмісті поталанило найменше — більшість якщо не зрівняли з землею, то вони в катастрофічному стані від бомбардувань. Дерева, які росли поруч, — скошені вибухами, ніби трава.
Проте у місті вціліло доволі багато багатоквартирних будинків, торгових центрів, магазинів. Деякі висотки хоч і мають сліди від «прильотів» і пожеж, а у деяких навіть зруйновані квартири по всьому стояку — від верхнього до нижнього поверхів, але решта помешкань придатні для життя.
Загалом Чернігів оговтується і приводить себе до ладу. На майданчиках біля торгових центрів роздають гуманітарку; військові ліквідують боєприпаси, що не вибухнули; дрібний бізнес відновлює торгівлю. І хоча ще треба зробити дуже багато, аби місто зажило повноцінним життям, це станеться.
Українці просто не вміють жити у багні й розрусі, тому слідом за українською армією у звільнені міста неодмінно повертається і цивілізація. І в цьому, мабуть, головна різниця між нами і окупантами.
