1 січня 1909 року народився Степан Бандера — один з найвідоміших борців за незалежність України та заклятий ворог радянських та російських пропагандистів.
Chas News розповідає про життя та діяльність лідера ОУН та розвінчує популярні міфи та стереотипи про нього.
Степан Бандера: біографія
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів (зараз — Івано-Франківська область). Його батько Андрій — був греко-католицьким священником, а під час Української революції в 1918 році — послом (депутатом) парламенту Західноукраїнської народної республіки.
Бандера у гімназії був членом Пласту, а у студентські роки брав активну участь у національному культурному житті. І зрештою долучився до українського націоналістичного підпілля.
Наприкінці 1920-х років він вступив до лав Української військової організації (УВО), на базі якої у 1929 році постала Організація українських націоналістів (ОУН).
Вже у 1933 році Бандеру призначили крайовим провідником ОУН на Західній Україні. Саме під його керівництво організація здійснила свої найвідоміші акції — вбивство секретаря консульства СРСР у Львові та агента ОДПУ Олексія Майлова (21 жовтня 1933 року) та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (15 червня 1934 року).
Перше стало помстою за Голодомор у підрадянській Україні, а друге — за пацифікацію польського уряду.
За день до вбивства Перацького Бандеру заарештували. Згодом він разом з іншими лідерами та активістами ОУН на Західній Україні постав перед судом. Врешті крайового провідника засудили до страти, яку замінили на довічне ув'язнення.
Проте у вересні 1939 року під час нападу Німеччини на Польщу Бандері та іншим ув'язненим націоналістам вдалося втекти на волю.
На той час в ОУН змінилось вище керівництво. Після вбивства засновника організації Євгена Коновальця новим провідником обрали його давнього соратника ще з часів Української революції Андрія Мельника. Проте молоде покоління оунівців, багато з яких пройшли польські тюрми, на чолі з Банедрою виступили проти пропагованої ним вичікувальної тактики.
Переговори Бандери та Мельника не дали результатів. Врешті 10 лютого 1940 року радикальне крило утворило Революційний провід ОУН на чолі з Бандерою.
Організація фактично розкололася на стару ОУН на чолі з Мельником — ОУН (м) та нову Організацію українських націоналістів революційну (ОУНР) більш відому за прізвищем свого лідера як ОУН (б).
Вона одразу почала готувати повстання на Західній Україні однак через активні репресії радянський спеслужб не змогла його одразу реалізувати. Ситуація змінилася із нападом Німеччини на СРСР.
Проте вже 5 липня 1941 року Бандеру затримали нацисти. На свободу він вийшов лише у 1944 році.
В 1946 році Бандера об'єднав представників ОУН (б) в еміграції та очолив Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН). Наступні роки, переховуючись від радянських спецслужб, він жив у суворій конспірації. Проте врешті його вистежив і 15 жовтня 1959 року вбив агент КДБ Богдан Сташинський.
Похований Степан Бандера у Мюнхені.
Міф №1. Бандера — засновник ОУН
Це твердження скоріше не міф, а доволі поширене помилкове судження. ОУН зараз міцно асоціюється із прізвищем Бандери, проте засновником цієї організації він не був.
Бандера розпочав свою «націоналістичну кар'єру» наприкінці 1920-х років у лавах Української військової організації (УВО), яка у 1929 році разом з кількома молодіжними націоналістичними організаціями об'єдналася в ОУН.
Однак серед 30 членів установчого з'їзду Бандери не було. Щоправда, вже у 1933 році лише у 24-річному віці став крайовим провідником ОУН та крайовим комендантом УВО. Тобто очолив діяльність цих організацій на Західній Україні, у той час як загальне керівництво на чолі з Євгеном Коновальцем перебувало в еміграції.
Під його керівництвом УВО остаточно злилася з ОУН, яка розгорнула активну діяльність. Зокрема, влаштувала успішні замахи на Перацького та Майолова.
Бандеру врешті заарештували та засудили. Проте судові процеси — Варшавський та Львівський — він своїми виступами фактично перетворив на піаракції ОУН, що лише сприяло зростанню популярності організації та авторитету самого Бандери.
Міф №2. Бандера керував УПА
Це також помилкове твердження. УПА дійсно створювалася як військове крило ОУН (б) на базі її бойових груп. Проте на момент завершення організаційного оформлення повстанської армії наприкінці 1942-го — початку 1943-го Бандера вже більше року перебував за ґратами у Німеччині і зі зрозумілих причин не міг керувати ні ОУН, ні тим паче УПА.
Так само після виходу на свободу у 1944 році Бандера до самої смерті жив в еміграції і з військовим керівництво УПА підтримував спорадичні контакти, які з кожним роком лише ускладнювалися через протидію радянських військ та спецслужб.
Що ж до командувачів УПА, то спочатку координував діяльність повстанських загонів військовий референт ОУН (б) на Волині та Поліссі — Василь Івахів («Сом», «Сонар»). Після його загибелі у бою з німцями у травні 1943 року цю роль виконував крайовий провідник ОУН (б) на Волині Дмитро Клячківський («Клим Савур»).
З листопада 1943 року і до своєї загибелі 5 березня 1950 року Головним командиром УПА був Роман Шухевич («Тарас Чупринка»). А останнім очільником УПА став Василь Кук («Леміш», «Василь Коваль»), заарештований радянськими спецслужбами у травні 1954 року.
Міф №3. Бандера — головний колаборант та посіпака Гітлера
Основним елементом радянської, а тепер — російської пропаганди, спрямованої проти українських націоналістів, стали постійні звинувачення у співпраці з нацистами. Відповідно до них лідери ОУН були агентами німецьких спецслужб, а Бандері відводиться роль головного колаборанта та приспішника Гітлера.
Спростуванню цих тез присвячені десятки, а то і сотні наукових праць та публікацій історичних документів. Якщо коротко — контакти ОУН з німецькими спецслужбами ніхто не заперечує. Вони дійсно мали місце і почалися ще за довго до приходу до влади нацистів. Але у цьому немає нічого дивного.
Одним із головних ворогів УВО, а потім ОУН поряд з СРСР була Польща. Німеччина ж мала напружені стосунки з Польщею і тому розглядалася українськими націоналістами як логічний союзник.
А після приходу Гітлера до влади відносини ОУН з Німеччиною спочатку навіть погіршилися. У 1934 році Рейх уклав договір про ненапад з Польщею, після чого Берлін видав Варшаві одного з лідерів оунівців Миколу Лебедя, а голова організації Євген Коновалець вимушено переїхав до Швейцарії.
Активізувалися зв'язки ОУН з Німеччиною вже на початку Другою світової війни. При цьому розбіжності щодо ролі німецької допомоги стали однією з причин розколу організації.
Мельник вважав, що без зовнішньої підтримки відновити українську державність не вийде. Бандера навпаки розглядав Німеччину у ролі ситуаційного союзника у боротьбі за незалежність України та головним вважав принцип опори на власні сили.
Крім того, активна співпраця ОУН (б) з Третім Рейхом почалася лише напередодні нападу на СРСР і протривала кілька місяців. Так, у березні 1941 року у результаті домовленостей з Абвером почалося формування з українців двох батальйонів — «Нахтігаль» та «Роланд». А вже 5 липня нацисти заарештували Бандеру.
30 червня представники ОУН (б) на чолі з Ярославом Стецьком проголосили у Львові Акт відновлення Української держави. У документі містився пункт про союзницькі відносини з Німеччиною, проте з гітлерівцями його ніхто заздалегідь не узгоджував. А у плани Третього Рейху поява незалежної України не входила.
У результаті нацисти затримали Бандеру, а згодом — і Стецька. Протягом липня — серпня провідників ОУН(б) змушували відкликали Акт 30 червня. А після рішучої відмови їх відправили до берлінської в'язниці, а потім до концтабору Заксенгаузен. Щоправда, вони утримувалися в окремому блоці, призначеному для політичних в'язнів, який вирізнявся кращими умовами.
Водночас німці розпочали репресії проти бандерівців, яких звинуватили у підготовці повстання. Зокрема, жертвами нацистів зокрема стали два брати Степана Бандери — Василь та Олександр, які загинули у 1942 році у концтаборі Аушвіц.
Так Бандера перетворився із «союзника» на ворога Третього Рейху. При цьому це умовне «союзництво» тривало максимум півроку, у то час як Сталін та Гітлер були цілком реальними союзниками як мінімум удвічі довше (з підписання пакту Молотова-Ріббентропа у серпні 1939 року до візиту наркома зовнішніх справ Молотова у листопаді 1940 року до Берліну, де його переконували про приєднання СРСР до союзу Німеччини, Італії та Японії).
Із наближенням поразки Німеччини наприкінці 1944 року лідерів ОУН (обох гілок) випустили на волю. Проте і тоді Бандера відмовився брати участь у пронімецьких проєктах та ставив умовою будь-якої співпраці безумовне визнання незалежності України.
Міф №4. Бандера та Нюрнберзький трибунал
Ще один подібний міф базується на хибному твердженні, що Бандеру особисто та ОУН і УПА у цілому засудив Нюрнберзький трибунал, а навіть якщо і не засудив — то все одно вони були воєнними злочинцями.
І це повна брехня, адже в обвинувальних вироках вони зовсім не згадуються. Натомість у 42-томному виданні матеріалів трибуналу можна віднайти кілька згадок про Бандеру, «рух Бандери» чи «групи Бандери», які виступають за «державну самостійність». А також про репресії німців проти банедрівців.
Наприклад, у 39 томі вміщено наказ айнзацгрупам від 25 листопада 1941 року. У ньому йдеться, що «рух Бандери готує заколот із кінцевою метою створення незалежної України» і тому усіх його учасників «слід негайно затримати і після докладного допиту під виглядом мародерів без найменшого розголосу ліквідувати».
При цьому документах Нюрнберзького трибунали відсутні будь-які свідчення про можливу причетність Бандери до військових злочинів.
Міф №5. Усі здобутки Бандери перебільшенні
Прихильники цього твердження наголошують, що Бандера більшу частину життя провів у тюрмах (польських та німецьких), а потім в еміграції. Відповідно він майже не брав безпосередньої участі у визвольній боротьбі і тому не може вважатися національним героєм.
А «символом» націоналістичного руху він став, завдячуючи та водночас наперекір ворожим пропагандистам, які зображували його як одного із найстрашніших ворогів СРСР.
Проте ці уявлення суперечать історичним фактам та оцінці самих сучасників Бандери. Так, саме під його хоч і коротким керівництвом Крайовий провід ОУН провів свої найвідоміші акції у міжвоєнний період на Західній Україні та загалом проводив дуже активну діяльність.
Своїми рішучими промовами у польських судах Бандера заслужив славу непримиренного та безстрашного борця за українську незалежність. А після виходу на свободу зміг швидко організувати молоде та радикальне крило українських націоналістів. У результаті постала ОУН (б), а потім і УПА (хоча до останньої Бандера в організаційному відношенні Банедра і не мав стосунку).
Авторитет Бандери як лідера визнавали усі його послідовники. Акт відновлення Української держави завершувався словами: «Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера».
Лідерство Бандери підтверджували керівники визвольного руху в Україні. У 1945 році на подання Романа Шухевича його обрали членом Бюро Проводу ОУН, а програмний текст провідного ідеолога ОУН та УПА Петра Федуна (Полтави), виданий у 1948 році, мав красномовну назву «Хто такі бандерівці і за що вони борються».
Велику роботу проведено Бандерою у післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де жили українці. Через бандерівські видання проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.
Врешті авторитет Бандери визнавали і в СРСР, про що свідчить не лише активна демонізація його постаті державною пропагандистською машиною, але й розгорнуте радянськими спецслужбами полювання на лідера ОУН.
