Я прищепився від COVID-19. Можна сказати — випадково. Але якщо зовсім чесно — то скористався однією з шпаринок, які існують у будь-якій погано збалансованій системі. В українській медицині у тому числі. Але розповім по порядку, як все було.
Почалося з того, що у моїй стрічці Facebook стали регулярно з’являтися фото щасливих та вакцинованих людей. Я спробував записатися на щеплення рештками вакцин через свого сімейного лікаря, але той навіть розмовляти зі мною не став — сказав: категорію до 65 років ми не розглядаємо.
Тоді я написав пост у Facebook з риторичним питанням — як, як же це вам вдається? І звичайно, отримав купу корисних порад. Найбільш адекватною з них була така — прийти безпосередньо до пункту щеплень і запитати там, як прищепитися рештками вакцин. Нібито треба залишити телефон і, якщо будуть вільні дози, — передзвонять.
У пошуках дози
Так і зробив. На мапі РНБО знайшов найближчий до мене пункт щеплень — ним виявився «Центр первинної медико - санітарної допомоги № 1» за адресою: м. Київ, вул. Якубовського, 6 (до речі, саме там працює мій сімейний лікар). Запитав у реєстратурі, де знаходиться кабінет щеплень і пройшов до нього.
Я побачив порожній коридор та двері з надрукованою на принтері паперовою табличкою «Пункт щеплень COVID-19». Штовхнув їх і опинився у кабінеті, де знаходилися кілька медиків і молода дівчина, років до 30-ти, якій саме робили укол у плече. І жодних літніх людей. Їх не було ніде. Спочатку я вирішив, що відбувається рутинна вакцинація, тому така порожнеча і молода людина на прийомі. Але дуже скоро зрозумів, що помилився — дівчина запитала лікаря, як їй тепер отримати другу дозу. Втім, це було лише початком здивувань, які на мене чекали цього дня.
Лікар звернула на мене увагу і запитала, що мені потрібно. Коли я їй розповів, на мій подив, вона не стала записувати жодних телефонів, а запропонувала трохи посидіти в коридорі. «Почекайте, — сказала вона, — сьогодні лише четверо людей з черги, зараз вас прищепимо». З відвислою від здивування щелепою я повернувся у коридор і умостився чекати на дерев’яну лаву.
Поки чекав, до коридору почали прибувати люди — здебільшого років 40 — 50, деякі молодше, але жодної людини пенсійного віку. Коли нас у почекальні зібралося осіб з шість, підійшла якась жінка у білому халаті і всім почала ставити одне і те ж питання: «Ви від кого? Від Анни Петрівни чи Галини Сергіївни?». Коли вона спитала й мене, я чесно відповів, що прийшов дізнатись про залишки вакцин.
Мою відповідь жінка у білому халаті не зрозуміла і почала допитуватися: «Хто вас прислав сюди, звідки ви дізналися про нас»? Каюся, тоді я вирішив трохи прибрехати — сказав, що мене послали до них з сектору охорони здоров’я Голосіївської РДА. Жінка нічого не відповіла і зникла десь у глибині кабінету.
Але крізь погано прикриті двері було чутно, що її розмова з кимось з колег крутилася навколо єдиної теми — «Хто вони?» (я був з дівчиною), «Від кого вони?», «Звідки вони дізналися, що тут щеплять?», «Навіщо вони фотографують?» (на жаль, фото вийшли розмитими).
Напевно, люди у кабінеті так і не дійшли якогось висновку, хто ми такі і хто нас прислав. Тому та сама жінка вийшла у коридор і почала викликати по черзі тих, хто від Анни Петрівни та Галини Сергіївни. Врешті, погукали і мене, «невідомо чийого». Справедливості заради зазначу: щоб вакцинувати мене, довелося відмовити одній жінці, чи то від Анни Петрівни, чи то від Галини Сергіївни.
Але найбільше здивування чекало на мене, коли я зайшов до кабінету — там якраз підбивали підсумки робочого дня. 5 квітня вакцинували 20 осіб, з них лише чотирьох з цільових категорій. Решта — ну ви вже запам’ятали, від кого.
Споконвічне питання — хто винен і що робити?
Чи знає про те, що відбувається тут зі щепленнями, головний лікар «Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Іван Скрицький? Певен, що так. Нагадаю, з причини нашої з дівчиною інвазиви у кабінет щеплень довелося відмовити лише одній людині. Тобто кількість направлених на процедуру від Анни Петрівни та Галини Сергіївни була заздалегідь точно підрахована. Чужих людей, крім нас двох, там не було.
Чи знають про те, що відбувається з щепленнями в масштабах країни, міністр охорони здоров’я Максим Степанов та головний санітарний лікар Віктор Ляшко? Звичайно, що знають. Достатньо пригадати історію з вакцинацією у Тернопільській області 40 співробітників підприємства «Агропродсервіс» нардепа Івана Чайківського, що закінчилася гучним скандалом за участю Офісу президента. Втім, щоб зрозуміти масштаби зловживань під час вакцинації, можна навіть просто відкрити статистику.
Станом на 5 квітня в Україні використали 292 тис. доз CoviShield. З них на публічних осіб пішло 14,5 тис. доз. На вакцинацію інших осіб, що не належать до пріоритетних категорій, — 43,2 тис. доз. Загалом це 20% використаних доз. При тому, що особам старше 80 років, а у цій віковій групі найвища смертність від COVID-19, ввели лише 16,9 тис. доз вакцини.
Я ні в чому не звинувачую працівників кабінету щеплень, з якими мені довелося спілкуватися, — і огляд лікаря, і маніпуляцію вони виконали вкрай професійно, не гірше, ніж у приватних клініках, за що я дуже вдячний. Можу лише співчувати їм, що за свою роботу вони отримують мізерне винагородження, котре явно не відповідає їхній кваліфікації, досвіду та ризику роботи під час пандемії.
Я не звинувачую і невідомих мені Анну Петрівну та Галину Сергіївну, за те, що вони направляють щепитися своїх людей. Ким би вони не були, це не вони збудували монстра української державної медицини, де нічого не працює без зв’язку і грошей.
Але я звинувачую Максима Степанова та Віктора Ляшка. Бо саме вони мають можливість здолати цього монстра. Якщо не здолати, то хоча б приборкати на час пандемії.
Чи був у них шанс запобігти зловживанням під час вакцинації? Безперечно, так! Для цього не треба вигадувати велосипед. Достатньо було скопіювати принцип дії телеінформаційної системи, яка працює, наприклад, у Польщі, і зробити реєстрацію на щеплення централізованою — через інтернет, багатоканальну телефонну лінію чи за допомогою СМС.
Заборонити вакцинацію будь-яких осіб, крім тих, що отримали направлення на щеплення через єдину систему. Те ж саме робити з рештками вакцин — централізовано та заздалегідь записувати в чергу всіх охочих, і якщо через систему видно, що у пункті щеплень залишилися невикористані дози, автоматично запрошувати резерв пацієнтів через дзвінок з автовідповідача, сортуючи їх за віком чи місцем роботи — вчителя та соцпрацівники похилого віку уперед, решта — за ними.
Чи була можливість створити таку систему у держави, яка першою у світі розробила цифрові паспорти? Думаю — так. Врешті-решт, Україна — це країна волонтерів. IT- компанії та телеком-оператори з радістю б допомогли державі у створенні телеінформаційної системи для потреб вакцинації. Було б бажання.
Наостанок — про етичний момент. Я не віднімав вакцину у медика, пенсіонера чи солдата в зоні ООС. Я відняв її у людини з тієї ж непріоритетної категорії, що й я сам. Єдине, що ця людина була чи то від Анни Петрівни чи то від Галини Сергіївни. Але і її, цю людину, обіцяли вакцинувати вже наступного дня.
