23 червня Україна отримала статус кандидата у члени ЄС. Рішення одноголосно підтримали лідери 27 країн ЄС на саміті Європейської ради.
Володимир Зеленський, президент України, назвав цю подію «унікальним та історичним моментом». З цим важко сперечатися. Адже до 24 лютого, коли Україна стала жертвою російської агресії саме з причини того, що вибрала Західний вектор розвитку замість «скрєп русского мира», майже ніхто з європейських політиків не вважав, що в осяжному майбутньому Україна може стати членом ЄС.
Це твердження формально було зафіксовано і в підписаній у 2014 році Умові про асоціацію з ЄС. Нідерланди поставили вимогу прописати, що асоціація України з ЄС не означає подальшої інтеграції в Спільноту та можливості користуватися грошами з європейських фондів.
Нагадаємо, що на відміну від України, в умовах про асоціацію з ЄС країн Східної Європи, підписаних на початку 90-х, одразу було зазначено, що кінцева мета асоціації — повноцінне членство в ЄС.
В те, що Україна може отримати статус кандидата не вірили до останнього. «Я пам’ятаю той жахливий день — 28 лютого — коли ми дізнались про подання заявки, і про те, яку надію це вселило в людей та в мене особисто. І я тоді сказала «а раптом правда вийде?», — розповідає Роксолана Підласа, нардеп від СН.
Втім, лідери найбільших країн-засновників ЄС: Франції, Німеччини та Італії зараз стали на бік України.
«Ви є першою європейською державою, яка захищає своє майбутнє членство в ЄС в справжній війні і платить за цю мрію життям власних громадян. ЄС нарешті показав політичну волю сказати москві, що це не їм вирішувати долю сусідніх країн, а що це право самих громадян цих країн визначати власну долю», — пояснює зміну ставлення лідерів європейських країн до членства України в ЄС Давид Стулик, колишній речник представництва ЄС в Україні.
Але хоча надання Україні статусу кандидата в члени ЄС, яке є формальним визнанням європейських перспектив країни, є насправді історичною подією, статус кандидата аж ніяк не гарантує вступу до ЄС, а тим більше — конкретної дати приєднання до спільноти. І це навіть у тому випадку, якщо кандидат виконає всі вимоги, які поставила Єврокомісія для вступу в ЄС. Адже, якась з 27 країн ЄС просто може вирішити, що зараз Спільнота не в стані приймати нових членів.
Втім, більш детально про це розповімо нижче.
Статус кандидата в члени ЄС — що він дає?
Якщо говорити суто формально, то статус кандидата — свідчення того, що країна відповідає критеріям, яким повинні відповідати країни — члени ЄС (так звані Копенгагенські критерії):
— стабільні інституції, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу та захист меншин;
— функціонуюча ринкова економіка та здатність впоратися з конкуренцією та ринковими механізмами ЄС;
— здатність брати на себе та ефективно виконувати зобов'язання членства, включаючи цілі політичного, економічного та валютного союзу.
Крім того, країна-кандидат має бути в змозі застосовувати законодавство ЄС і забезпечити ефективне перенесення законодавства ЄС в національне законодавство з використанням відповідних адміністративних структур і судової експертизи.
На практиці це означає, що після отримання статусу кандидата в члени ЄС починаються надзвичайно складні та тривалі переговори з Єврокомісією, які зазвичай тривають щонайменше 10 років.
Перш за все, Єврокомісія разом із країною-кандидатом проводить перевірку готовності до членства в ЄС по 35 пунктам (так званим «розділам політики»). Єврокомісія надає на розгляд державам-членам свій висновок по кожному з розділів. Далі держави-члени ЄС повинні сформувати спільну позицію щодо того, що по певному розділу країна-кандидат готова до членства (так зване «закриття розділу»), або запропонувати кандидату спочатку виконати певні умови і визначити контрольні показники виконання цих умов.
Лише після того, як по всім 35 розділам всі країни-члени ЄС досягнуть консенсусу щодо готовності кандидата до вступу, Єврокомісія отримує мандат на проведення наступних переговорів: щодо умов членства в ЄС. Втім, і тут можуть виникнути несподіванки — адже якась з країн ЄС може просто вирішити, що Спільнота зараз неготова до розширення і заблокувати переговори. І з цим нічого не вдієш.
Тобто, підготовка до вступу — надзвичайно складний та доволі суб’єктивний процес. Достатньо сказати лише те, що Туреччина отримала статус кандидата ще у 1999 році, а перспективи її членства в ЄС наразі є більш ніж примарними.
Що від України вимагатимуть для членства в ЄС?
Поки що на це питання важко відповісти. Втім, є кілька пунктів, у разі невиконання яких, Україну можуть позбавити навіть статусу кандидата:
— реформувати Конституційний суд;
— продовжити судову реформу;
— провести антикорупційні заходи;
— продемонструвати успіхи у боротьбі з відмиванням коштів;
— реалізувати антиолігархічний закон;
— узгодити аудіовізуальне законодавство з європейським;
— змінити законодавство про нацменшини.
Можна припустити, що для початку переговорів про вступ від України вимагатимуть подальшого поглиблення судової та антикорупційної реформи, удосконалення антимонопольного законодавства, особливо у добувних галузях та енергетиці, дотримання прав людини та суто бюрократичної гармонізації українських нормативних актів з відповідними нормативами ЄС.
Навіщо нам взагалі потрібен статус кандидата, якщо він не дає жодних гарантій?
Перш за все, треба розуміти, що для українців важливе не стільки формальне членство України в ЄС, скільки відповідність держави принципам, на яких побудовані європейські країни. Наприклад, — Швейцарія, Великобританія, Норвегія чи Ісландія хоч і не є членами ЄС, але по життєвому комфорту вони ніяк не гірше умовно європейських Болгарії чи Румунії, які є членами Спільноти.
Підготовка до вступу в ЄС це перш за все докорінна трансформація України, в результаті якої ми станемо набагато більш «просунутими» ніж зараз, навіть якщо не вступимо до ЄС.
Крім того, для країн-кандидатів стає доступне фінансування на трансформацію країни, яке складається з технічної допомоги, грантів та кредитів. Також, сам статус кандидата в члени ЄС робить країну більш цікавою для інвестицій. Адже після вступу вартість активів у такій країні суттєво зростає.
Але все ж таки, чи є в України європейська перспектива?
Історія з наданням статусу кандидата доводить, що європейська перспектива в України все ж таки є. Варто пригадати, що у минулому у країн ЄС існувало три головних побоювання щодо європейської інтеграції України: масова трудова міграція, необхідність великих фінансових вливань для трансформації української економіки та так звані «інституційні проблеми». (Кожна країна-член ЄС має представництво в Європарламенті, пропорційне чисельності населення країни, тому прийняття в ЄС України значно збільшить кількість євродепутатів, що суттєво знизить вагу у прийнятті рішень представників країн «Старої Європи». Тобто, у разі прийняття України, ЄС стане організацією, де «першу скрипку» грають країни Східної Європи).
Втім, війна просто не лишила європейській бюрократії вибору. Українці і так вже можуть вільно жити і працювати у Європі. Європейським країнам у будь-якому разі доведеться взяти на себе головний тягар відбудови України після війни. Більш раціонально глибоко інтегрувати країну, в яку ти вимушений вкладати гроші, ніж вкладати їх назовні.
Звичайно, інституційні проблеми нікуди не поділися, але євробюрократія просто не може нехтувати цінностями, на яких побудована європейська спільнота. Отже, шанси в нас є. Головне перемогти у війні!
