2 березня після 13 років невдалих спроб у Верховній Раді все-таки запрацювала сенсорна кнопка. Спікер Дмитро Разумков завірив, що нова система допоможе викорінити кнопкодавство — давню хворобу українських парламентарів.
Хоча таку впевненість поділяють далеко не всі. Наприклад, нардеп від «Слуги народу» Олександр Качура зізнався, що замовив в Китаї девайс, який дозволяє обдурити кнопку — спеціальну подушечку, яка нагрівається, після чого сенсор реагує на неї як на палець. За його словами, є й простіший спосіб — приліпити на кнопку жувальну гумку.
А 16 березня в Раді сталася «надзвичайна ситуація» — у нардепа від «Голосу» Лесі Василенко задимівся пульт для голосування. До пожежі справа не дійшла, однак переполох у сесійній залі все одно почався чималий.
Тож система голосування точно потребує модернізації. А поки як варіант — народні обранці, ухвалюючи рішення, можуть користуватися перевіреними роками методами, наприклад, піднімати руки чи почергово казати «за», «проти», «утримався». Хоча в світовій історії можна знайти і більш оригінальні варіанти. Ось декілька з них, за яких кнопкодавство точно згине.
Суд черепків
Цей метод придумали в стародавніх Афінах для вигнання з міста небажаних політиків, однак його можна підлаштувати під українські потреби.
Процедура називалася остракізм. Слово з давньогрецької можна перекласти як «суд черепків». Щороку народні збори приймали простою більшістю голосів рішення про доцільність її проведення. Однак при цьому прізвищ потенційних вигнанців не називали. Все вирішували самі виборці в день «суду». Голосування відбувалося на центральній ринковій площі — агорі, куди по черзі заходили громадяни і залишали в її центрі глиняні черепки, на яких писали ім'я політика, котрого пропонують піддати остракізму. Покидати площу до кінця процедури заборонялося. Завдяки цьому ніхто не міг проголосувати двічі. Далі починався підрахунок черепків, і особу, чиє ім'я писали найчастіше, виганяли з міста на 10 років.
Ми ж пропонуємо виганяти нардепів лише із сесійної зали, а потім по черзі запускати їх в середину, де біля президії вони складатимуть глиняні черепки із своїм вердиктом стосовно винесеного на голосування закону.
Куля вибору
У часи середньовіччя у Венеційській республіці придумали голосувати кулями (тими, що по російські «шари», а не тими, що стріляють).
Кулі були чорного та білого кольорів, їх кидали в спеціальний ящик. Біла — «за», чорна — «проти». Згодом така система прижилася і в інших країнах, а від італійського слова ballotа, як називалися ці кулі, пішли терміни бюлетень та балотуватися.
Використовували подібну систему і в Російській імперії — у дворянських зібраннях, університетах, акціонерних товариствах і ще багато де. Наприклад, під час виборів членів міських дум виборці (у зв'язку з великою кількістю обмежень їх було дуже мало) по черзі опускали кулі до ящика, розділеного на дві частини. Зовні на одній зі сторін ящика були зроблені два круглих отвори. Над правим був напис «Обираю», над лівим — «Не обираю». Завдяки цьому найпростішому способу навіть неписьменні городяни знали, в який отвір треба класти кулю. В ідеалі така система мала запобігти фальсифікаціям та забезпечувала таємницю волевиявлення, адже виборців легко було порахувати, а самі вони прикривалися сукном, коли робили вибір біля ящика. Тож і зараз перед голосуванням депутатам можна роздавати кулі.
Сила голосу
У Київській Русі на вічах, а в козацьку добу — на військових радах голоси окремо ніхто не рахував. Вирішальну роль мав голос більшості, в прямому сенсі — на підтримку якого рішення сильніше кричали, те й приймали. А визначав силу крику головуючий на зборах.
Звичайно, при такому варіанті голосування головуючий може легко сфальсифікувати результати. Втім, спосіб запобігти цьому відомий людству ще з часів Спарти. В давньогрецькому місті воїнів верховна влада належала раді старійшин — герусії. Вона складалася з двох царів та 28 геронтів, які обиралися на народних зборах методом крику. Визначала переможців на виборах спеціальна комісія, яка сиділа в закритому приміщенні. Її члени позначали на табличках силу крику, однак при цьому вони не знали, кому конкретно кричать на зборах — кандидати з'являлися по черзі, заданій жеребом.
При запровадженні такої системи у Верховній Раді одразу відпаде потреба в кнопкодавстві, але у партійних списках опиниться дуже багато оперних співаків і аматорів хорового мистецтва.
Голосування ногами
Якщо перелічені вище способи здаються занадто архаїчними, можна скористатися досвідом британського парламенту. Щоправда, і там процедура прийняття рішень не змінилася за минулі століття. Голосування відбувається в два етапи.
Спочатку спікер пропонує членам палати висловити свою думку стосовно законопроєкту. Першими кричать його прихильники, а другими — противники. Після цього голова засідання на слух визначає, яких криків було більше, і якщо різниця очевидна, оголошує, що документ прийнятий чи відхилений.
У разі, якщо встановити чітко результат не вдалося, або за наполяганням ініціатора законопроєкту спікер дає команду «Розділення! Звільніть лобі». У даному випадку лобі — це вестибюль перед залом голосувань, в якому зазвичай очікують журналісти та відвідувачі парламенту. За дві хвилини вони мають покинути приміщення, а депутатам у свою чергу надається вісім хвилин, щоб зайти до нього. Звідти вони повинні відповідно до своїх політичних вподобань пройти через коридор «так» чи коридор «ні», в яких їх рахують спеціальні клерки. Результати такого голосування передають спікеру, який оголошує вердикт щодо винесеного на розгляд рішення.
Ось так, наприклад, голосував британський парламент 15 січня 2019 року, коли Палата громад провалила угоду з ЄС про Brexit.
Одним словом, варіантів забезпечити чесне волевиявлення народних обранців людство за свою історію придумало багато. Питання не в цьому, а в їхній відповідальності перед виборцями. Якщо її немає — жодна техніка не врятує.
