21 вересня Рінат Ахметов святкує своє 55-річчя. Донецький бізнесмен вже багато років очолює список найзаможніших українців за версією як вітчизняних, так і іноземних видань. І навряд чи його позиція в рейтингу зміниться найближчим часом.
Сhas News вирішив розповісти, хто міг претендувати на цей почесний титул на початку минулого століття — в часи, коли Ахметов ще не народився, а більшовики не встигли заборонити приватну власність.
Лазар Бродський ніколи не вчився в університеті, але це не завадило йому успішно керувати величезною «солодкою імперією». Бізнес він успадкував від батька Ізраїля Бродського — засновника Олександрівського товариства цукрових заводів, що виробляло близько чверті усіх обсягів цукру в Російській імперії. Лазар успішно розвивав батьківську справу та в 1897 році ініціював створення Всеросійського товариства цукрозаводчиків, домовився з урядом про вигідні кредити для синдикату і зумів вивести цукрову промисловість з кризи, в якій вона опинилася на межі ХІХ-ХХ століть.
Також йому належали паперова фабрика в Тирасполі, соляні промисли біля Одеси, вугільні шахти в Катеринославській губернії та найбільший в імперії борошномельний паровий млин на київському Подолі. В Києві Бродський інвестував у розбудову міського трамваю і нового водогону та мав свою частку у більшості великих акціонерних компаніях міста.
Не забував він і про благодійність. Зокрема, на його кошти збудували хоральну синагогу (яка зараз носить ім'я Бродського) та Бесарабський ринок — і це лише найвідоміші із великого переліку об'єктів, профінансованих меценатом.
За іронією долі Лазар Бродський помер від цукрового діабету в 1904 році, передавши бізнес брату Льву.
Нікола Терещенко ще в юному віці разом з батьком возив до Криму зерно, а звідти до рідного Глухова — рибу та сіль. Човникова торгівля принесла перші капітали і зробила Ніколу знаною людиною в місті. 1851 року його обрали бургомістром Глухова і наступні 23 роки він очолював міське самоврядування. Разом з адміністративною роботою Нікола не забував і про бізнес. Під час Кримської війни його батько отримав контракт на постачання харчів до царської армії, а на зароблені кошти скуповував цукрові заводи у збанкрутілих поміщиків та успішно модернізував. Так зародилася велика цукрова імперія. В 1870 році батько передав бізнес своїм синам, які заснували «Товариство братів Терещенків». Головну роль у ньому відігравав найстарший з них — Нікола. На початку ХХ століття товариство контролювало більше десятка великих цукрових заводів та приносило своїм власникам мільйони рублів.
Більшу частину прибутків Терещенко витрачав на благочинність. В Києві на його кошти збудували кілька притулків, шкіл та лікарень, у корпусах однієї з них зараз знаходиться Охматдит. Також він фінансував спорудження православних храмів, у тому числі Володимирського собору, та виділив 150 тис. рублів на створення Київського політехнічного інституту. Не забував меценат і про рідний Глухів.
Помер Нікола Терещенко в 1903 році. Його справу продовжили брати, діти та онуки.
Першу фінансово-промислову групу Російської імперії заснував син небагатого сумського купця Олексій Алчевський. В 26-річному віці він відкрив у Харкові чайний магазин — на позичені кошти, а потім вирішив сам позичати іншим. Так в 1866 році постало «Товариство взаємного кредиту», яке за два роки переросло в Харківський торговельний банк. В 1871 році Алчевський відкрив ще один банк — Земельний, який першим на території імперії став видавати кредити під заставу землі.
Серед його клієнтів було багато збанкрутілих поміщиків і часто їхні застави переходили до Алчевського. На цих землях банкір організував пошук корисних копалин і не прогадав. У 1878 році він заснував Олексіївське гірничопромислове акціонерне товариство, яке швидко вибилося в лідери за кількістю видобутого вугілля на Донбасі. Ще одну компанію створили для розробки покладів залізної руди біля Кривого Рогу та поблизу Керчі. Після шахт Алчевський почав будувати металургійні заводи — спільно з німцями біля станції Юріївка на Луганщині та з бельгійцями в Маріуполі.
Також Алчевський фінансував освітні програми своєї дружини, підтримував харківську «Громаду» та встановив на власному подвір'ї перший в Україні пам'ятник Тарасу Шевченку.
У 1900 році Російську імперію накрила економічна криза. Щоби втримати свої заводи і шахти на плаву, Алчевський почав брати кредити у конкурентів і заліз в непосильні борги. Урятувати ситуацію могла лише допомога держави. Алчевський поїхав особисто домовлятися про пільговий кредит. 4 травня 1901 року він отримав відмову, і 7 травня кинувся під потяг на Царськосільському вокзалі в Петербурзі. Після самогубства Алчевського його бізнес-імперію розділили між собою держава та конкуренти підприємця.
Давид Марголін розпочав свою кар'єру як агент «Товариства пароплавства Дніпром». Згодом дослужився до посади члена правління і в 1892 році став ініціатором створення та головою «Другого товариства пароплавства». Дві компанії кілька років конкурували, а потім об'єдналися під проводом Марголіна і монополізували ринок річкових перевезень по Дніпру вище порогів та його притоках. Об'єднаний флот лише в 1911 році перевіз 1,5 млн пасажирів та 130 тонн вантажів. Щорічний дохід компанії сягав 1,5 млн рублів.
У Києві на Трухановому острові Марголін заснував пароплавні майстерні із селищем для робітників, відкрив для них школу та збудував православну церкву, а на Подолі профінансував створення єврейської школи.
Свої інтереси комерсант також мав у цукровій, лісозаготівельній, металургійній та нафтовидобувній промисловості, а також у фінансовому секторі. Крім того, в Києві він очолював акціонерні товариства трамваю, водопостачання та газоосвітлення.
Бізнес-імперія Марголіна зазнала краху після приходу до влади більшовиків, які націоналізували усі приватні підприємства. Проте купець зміг емігрувати за допомогою сина Арнольда, який працював у дипломатичній службі Української народної республіки.
Російський дворянин німецького походження Микола фон Дітмар спочатку планував стати військовим. Він сім років провчився у московській військовій гімназій, а потім зрозумів, що армія не для нього. Натомість він вирушив до Петербурга, де здобув одразу три вищі освіти — фізико-математичну, юридичну та гірничу. У 1893 році 28-річний Дітмар перебрався до Харкова і відкрив невеличку майстерню, що випускала обладнання для буріння артезіанських свердловин і проведення геологічних розвідок. Бізнес успішно розвивався, згодом перерісши у два потужні заводи. Один випускав сільськогосподарську техніку, другий — вагонетки та підйомні механізми для гірників.
Одночасно Дітмар звернув увагу і на вугільні шахти Донбасу. В 1898 році він став одним із засновників та членом правління Ізюмського гірничопромислового товариства. Потім прикупив акції та увійшов до ради директорів ще двох товариств — Олексіївського і Новосильцевського. Врешті-решт харківського бізнесмена в 1906 році обрали головою ради з'їзду гірничопромисловців півдня Росії — найбільшого об'єднання представників великого капіталу в регіоні.
Під час революції Дітмар спочатку підтримував Тимчасовий уряд, потім — гетьмана Скоропадського і білогвардійців та усіляко протистояв більшовикам, які націоналізували його шахти та заводи. Проте до кінця війни він не дожив і помер 1919 року в Харкові від тифу.
