У ніч на 6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС. Вода у Дніпрі піднялася на кілька метрів, підтоплення загрожує 80 містам та селам.
Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба назвав руйнацію греблі найбільшою техногенною катастрофою в Європі за останні десятиліття.
На жаль, це не перша подібна трагедія в історії України. Chas News розповідає про п'ять найбільших техногенних катастроф під час війн.
Вибух у Галіфаксі, 1917 рік
6 грудня 1917 року, під час Першої світової, на вході до порту канадського Галіфаксу не розминулися два вантажних судна — «Імо» та «Монблан». Перше мало доставити гуманітарну допомогу до окупованої німцями Бельгії, друге везло близько 2,5 тис. тонн вибухівки до Франції.
Внаслідок зіткнення судна не отримали значних пошкоджень. Проте на «Монблані» з бочок витік легкозаймистий бензол. Коли кораблі почали розходитися, тертя металу об метал спричинило іскри, від яких спалахнув бензол. Загасити пожежу не вдалося і за 20 хвилин Галіфакс здригнувся від потужного вибуху.
«Монблан» у прямому сенсі розлетівся на шматки — фрагмент якоря вагою у пів тонни відкинуло на 3,2 км, а 100-кілограмовий шматок корпусу знайшли у лісі за 19 км від епіцентру вибуху.
Стовп диму піднявся на висоту 3600 метрів. Порт та прилеглий до нього район міста перетворилися на руїни. Миттєво загинули 1600 осіб, ще 300 померли від отриманих травм. Загалом постраждали 9 тис. людей.
Зараз вибух у Галіфаксі вважають найпотужнішим до винайдення ядерної зброї та оцінюють у 2,4 кілотонн. Для порівняння — на Хіросіму у 1945 році скинули ядерну бомбу потужністю 13-18 кілотонн.
Спочатку преса поклала провину за вибух на німецьких диверсантів. На хвилі паніки у Галіфаксі заарештували містян німецького походження та навіть тяжкопорененого керманича «Імо» норвежця Йона Йохансена, якого прийняли за шпигуна.
Однак офіційне розслідування спростувало усі теорії змови. Судові процеси, які розтягнулися на кілька років, встановили, що капітани обох суден у рівній мірі допустили навігаційні помилки, які і призвели до рокового зіткнення.
Вибух на Звіринці в Києві, 1918 рік
Зранку 6 червня 1918 року Київ сколихнула серія потужних вибухів. «Люди, які всіяли Печерські пагорби, падають від струсу на землю, над головами, розсікаючи повітря, пролітають дрібні снаряди, які падають тут таки на складах, і рвуться, зариваючись у землю», — так газета «Киевская мысль» описувала ті страшні події.
Причиною став не масований обстріл міста, а пожежа на артилерійських складах. Величезний військовий арсенал знаходився на Звіринці — неподалік від сучасного Ботанічного саду імені Гришка. Ця місцевість територіально знаходилась упритул до центру міста, проте вже багато років виконувала роль військової околиці — з казармами, укріпленнями та складами. На момент катастрофи на них зберігалося близько двох мільйонів снарядів.
Вибухи знищили більшість з них, а також споруди у радіусі п'яти кілометрів. Загинули близько 200 осіб, ще близько тисячі отримали тяжкі поранення. Вщент було зруйновано 900 будівель, тисячі — залишилися без вікон. Наслідки вибухів відчули навіть на лівому березі Дніпра.
Гетьман Петро Скоропадський, який тоді перебував при владі, наказав уряду виділити на допомогу постраждалим мільйон карбованців. Ще майже стільки ж зібрали самі кияни.
В Інструкторській школі старшин і на території сучасного стадіону «Олімпійський» розгорнули для вимушених безхатченків притулки. Пункти харчування відкрили на Печерському базарі, у Видубицькому монастирі, Києво-Печерській лаврі та Контрактовому будинку. Там щодня одержували їжу кілька тисяч людей.
Слідство у справі катастрофи вели українські військові, прокуратура, державна варта і представники німецького командування. Проте достеменну причину трагідії встановити так і не вдалось. За однією з версій, пожежу спричинило самозаймання снарядів внаслідок недотримання правил безпеки. За іншою, це був теракт. Його могли влаштувати більшовики, яких незадовго до того прогнали з Києва, чи країни Антанти, які воювали із німцями — союзниками Скоропадського.
Підрив греблі ДніпроГЕСу, 1941 рік
Влітку 1941 року, коли Друга світова війна прийшла до України, німецькі війська стрімко наступали на нашій території, а радянські не менш стрімко відступали. 18 серпня передові загони вермахту упритул підійшли до Запоріжжя і ввечері того ж дня радянські сапери підірвали греблю ДніпроГЕСу — ключову переправу через Дніпро у цьому районі.
Санкціонували руйнацію капітальної споруди начальник Генштабу Червоної армії Борис Шапошников та особисто Йосип Сталін. Для цього з Москви літаками доставили 20 тонн вибухівки та групу саперів на чолі з військовим інженером 1-го рангу Борисом Еповим.
Внаслідок вибуху виникла пробоїна завдовжки 175 м та заввишки 21,2 м при загальній довжині греблі у 1,2 км та висоті 51 м. У цю діру ринула майже шестиметрова хвиля, яка швидко затопила низинні райони Запоріжжя, навколишні села, плавні та острови.
Місцевих жителів при цьому ніхто не попередив, як і частину рядових червоноармійців, які ще не встигли переправитися на лівий берег річки.
Кількість жертв, спричинена підривом Дніпровської греблі, достеменно не відома — імовірно сотні, якщо не тисячі людей. При цьому цифри у 20 тис. чи навіть 100 тис. загиблих, які часто називають, не підтверджуються документальними джерелами чи достовірними свідченнями очевидців. Так само відсутні докази того, що у момент вибуху греблею рухалися колони солдат та біженців.
Підрив греблі ДніпроГЕСу мав зашкодити швидкій переправі військ вермахту на інший берег Дніпра. Крім того, він чудово вписувався у тактику «випаленої землі», якої дотримувалося радянське командування. Німці мали увійти у місто з повністю знищеною промисловою, ресурсною і інфраструктурною базою.
Однак цих цілей вдалося досягти лише у короткостроковій перспективі. У наступному році німці відновили зруйновану частину греблі та знову запустили ГЕС. Щоправда, восени 1943 року вони вже самі вирішили зруйнувати греблю, щоби ускладнити наступ Червоної армії. Цього разу задум вдався лише частково — частину детонаторів встигли знешкодити радянські розвідники.
Операція «Покарання», 1943 рік
Греблі підривали не лише росіяни та німці. У ніч на 17 травня 1943 року 19 британських важких бомбардувальників Lancaster завдали бомбовий удар по греблях на річках Мьоне, Зорпе та Едер у Західній Німеччині.
Операція отримала назву «Покаранння» (анг. «Chastise») та мала на меті підірвати промисловий потенціал Рурського індустріального району. Греблі забезпечували місцеві заводи електроенергією та водою для виплавки сталі.
У результаті британська авіація знищила ГЕС та пробила великі пробоїни у греблях на Мьоне та Едері. Гребля на Зорпе отримала незначні пошкодження.
Кількаметрова хвиля води змила на своєму шляху будинки та промислові об'єкти. Проте головне — у водосховищах різко впав рівень води. У результаті обміліли транспортні канали, а заводи припинили виробництво на кілька тижнів.
Внаслідок руйнування гребель загинули близько 1600 осіб, дві третини з яких складали військовополонені та примусово вивезені робітники, переважно з СРСР.
На відновлення пошкоджень німці кинули сім тисяч будівельників, які за чотири місяці усунули пробоїни. Рейхсміністр озброєнь і боєприпасів Альберт Шпеер згадував, що якби британська авіація продовжила такі удари, вона б паралізувала усю військову промисловість Німеччини.
Пожежі у Кувейті, 1991 рік
В 1990 році іракський диктатор Саддам Хусейн вирішив покращити своє фінансове становище та окупував, а потім анексував сусідній Кувейт. Проте тоді міжнародне співтовариство не обмежилося висловленням «глибокого занепокоєння».
Радбез ООН висунув Хусейну ультиматум — протягом півтора місяця добровільно звільнити Кувейт або його змусять зробити це силою. Диктатор відповів відмовою і пригрозив знищить нафтову промисловість окупованої країни.
Термін дії ультиматуму сплив 15 січня 1991 року. За два дні коаліція на чолі із США розпочала операцію «Буря у пустелі», а Хусейн почав втілювати свої погрози у життя.
.jpg "Вид на пожежі у Кувейті з космосу")
Спершу за наказом Хусейна підірвали нафтовий термінал та п'ять танкерів у порту Кувейта. У результаті нафтова плівка товщиною до 12 см вкрила у Перській затоці площу в 11 кв. км — це як половина Львівської області. Таким чином Хусейн хотів завадити висадці морського десанту та роботі заводів з опріснення води у Саудівській Аравії (теж країни-члена антиіракської міжнародної коаліції).
Далі іракські військові почали нищити нафтову промисловість Кувейту. За кілька днів вони пошкодили чи підпалили від 605 до 732 з 950 нафтових свердловин на території країни. Загалом згоріло від 500 млн до 2 млрд баррелів (68-272 млн тонн) нафти, ще 25-50 млн накопичилося у 300 новостоврених нафтових озерах.
Стримати наступ військ коаліції Хусейн не зміг — вже 28 лютого союзники повністю звільнили Кувейт. Втім великої шкоди зазнало навколишнє середовище — через пожежі загинули десятки тисяч птахів, свійських тварин та мільйони риб. Загальну шкоду природі оцінили в $40 млрд.
