На осінь в Україні припадає розпал мисливського сезону. Зараз дозволено полювати на диких качок. 16 жовтня у список внесуть фазанів, у листопаді — парнокопитних та зайців. А ось на початку ХХ ст. сезон полювання тривав набагато довше. Chas News розповідає, які тоді діяли правила, та про найвідоміших мисливців попередніх віків.
Правильне полювання
3 лютого 1892 року в Російській імперії після 20 років підготовки затвердили перші загальнодержавні правила полювання. І хоча закон одразу викликав багато критики, він поклав початок регулюванню мисливської справи.
Відтепер ходити на полювання дозволяли лише власникам спеціальних посвідчень. Коштувало воно 3 рублі і видавалося строком на рік. Безкоштовно документ могли отримати лише лісники та єгері.
Закон захищав різні види тварин по-різному. Протягом усього року заборонялося полювати на дитинчат та самок оленів, лосів та диких кіз. Вводились також сезонні заборони. Наприклад, на фазанів і зайців — з 1 лютого до 1 вересня. Проте у цілому полювання на більшість видів звірів та птахів дозволялося після 29 червня. Тому у дореволюційні часи мисливці з нетерпінням чекали свята Петра та Павла, яке за старим стилем припадає саме на 29 червня. Виняток робили лише для хижих звірів (до яких зараховували у тому числі білок) — полювати на них дозволялося протягом усього року.
Порушників карали конфіскацією зброї, здобичі та штрафами від 10 до 100 рублів. Проте якщо мисливець вирішив підстрелити зубра, то штраф зростав у рази — до 500 рублів. Полювати на них дозволялося лише царю.
Останній російський імператор Микола ІІ був знаним на весь світ мисливцем. Царська забава вражала розмахом. Якось загоничами призначили солдатів одразу двох дивізій. Тож не дивно, що за таких умов самодержець міг перестріляти сотні птахів та звірів. Англійський посол Джордж Б’юкенен у мемуарах розповідав, що одного дня Микола ІІ вполював одразу 1400 фазанів. Проте найулюбленішою здобиччю імператора були зубри. Особистий рекорд він встановив у 1909 році, коли вбив 41 тварину.
Звіринець Потоцького
Менш іменитим мисливцям заборонялося полювати будь-де. Спочатку вони мали отримати дозвіл від власників мисливських угідь. Найскладніше було селянам, які мали домовитися одразу з усією громадою. В міських лісах це питання регулювали органи міського самоврядування. У найкращих умовах перебували аристократи, яким пощастило володіти власними лісовими масивами. Стороннім особам полювати на їхній території дозволялося лише за наявності письмового дозволу.
Для великих землевласників закон 1892 року передбачав і ще один привабливий бонус. Вони могли облаштувати огороджені парки чи звіринці та полювати там протягом року на будь-які види звірів. Найбільший в Російський імперії звіринець належав графу Юзефу Потоцькому. Гроші йому приносили кілька великих цукрових заводів та лісопилок на Західній Україні, а витрачав він їх на свої хобі — колекціонування книг, подорожі і передусім на полювання.
Щороку у своєму родовому маєтку в Антонінах (зараз смт в Хмельницькій області) він збирав друзів-мисливців та відправлявся з ними у волинські ліси. Неподалік Новоград-Волинського господар облаштував величезний звіринець «Пилявин» площею в 6 тис. га, огороджений двометровим парканом. Туди він завіз багато екзотичних тварин — наприклад, американських бізонів і тянь-шанських оленів. Потоцький навіть упросив Миколу ІІ передати йому трьох зубрів. Отже, за результатами опису 1912 року, в «Пилявині» нараховувалось 2 бобри, 8 зубрів, 1 бізон, 58 лосів, 98 оленів-вапіті, 46 оленів-маралів, 2 кашмірські олені, 4 тянь-шанські олені, 18 кавказьких оленів, 16 оленів Дубовського, 3 антилопи, 2 перські газелі, 48 сибірських козуль, 24 зайці-біляки, 3 ведмеді та 2 чорні лебеді.
Найулюбленішою забавою Потоцькою було полювання типу par force. Його суть — першим наздогнати на коні виснажену від переслідування гончими псами звірину. Під час шаленої гонитви вершники часто падали, ламали ноги та ребра, однак отримували купу адреналіну і користувались чудовою можливістю продемонструвати власну спритність та відвагу. Заради свого хобі Потоцький навіть вивів особливу породу собак та закуповував за кордоном арабських і англійських скакунів.
Мисливські товариства
Наприкінці ХІХ ст. не тільки держава замислилась над врегулюванням правил полювання, але й самі мисливці. Перше мисливське товариство на території Російської імперії започаткували в 1862 році в Москві. Згодом подібні об'єднання з’явилися в інших містах. Найбільшим з них було Імператорське товариство правильного полювання, члени якого виступали за унормування правил мисливського промислу та проти безконтрольного винищення звірів і дичини. В 1888 році його відділення відкрили в Києві, а згодом — в різних українських губерніях.
Загалом у 1908 році на теренах Російській імперії діяло 216 різних мисливських товариств і з них 33 — на території України. До них зазвичай приймали за рекомендаціями і крім того вимагали регулярну сплату членських внесків. Тому для багатьох охочих двері таких товариств залишались закритими.
Так, в 1913 році Київське товариство правильного полювання нараховувало усього 153 членів, зате яких! Серед них був київський генерал-губернатор Трепов, троє баронів, власник ковбасного заводу Макс Карлович Бульйон, цукрозаводчик Гальперин та архітектор Владислав Городецький.
Відомий київський митець був одним із найвідоміших мисливців того часу. Заради полювання він побував у найвіддаленіших куточках Російської імперії — на Кавказі та Алтаї, в Туркестані та Західному Сибіру. А в 1911 році виповнив свою давню мрію, поїхавши на сафарі до Східної Африки. Багато замовників Городецький знайшов саме серед однодумців-мисливців. Для Юзефа Потоцького архітектор збудував павільйон у мисливському стилі на Київській промисловій виставці 1897 року, для барона Штейнгеля — родову усипальницю, а для Київського товариства правильного полювання — музей, якому потім дарував свої трофеї.
Членство у товаристві давало багато переваг. Крім статусу — можливість полювати на власних мисливських угіддях. Зокрема, київському товариству належало виключне право на полювання в міських лісах. Крім того, для його членів регулярно проводили уроки стрільби — в Києві тир знаходився біля Лук'янівського кладовища.
Проте таке навчання відвідували далеко не всі мисливці і як результат з кожним роком зростала кількість трагічних випадків на полюванні. Наприклад, газета «Киевлянин» в 1901 році розповідала таку історію. Чотири студенти вирішили постріляти по качках під Одесою. Проте вже у першому залпі один з них випадково випустив заряд дробу прямо у голову товариша. Поранений помер наступного дня у лікарні, а його вбивця сів до в'язниці за необережне поводження зі зброєю — але лише на два місяці.
Та й у цілому норми закону часто ігнорували. Тож браконьєрів нерідко можна було зустріти в українських лісах та на річках. Навіть у Києві охочі кияни ходили на полювання на тоді ще погано обжитий Труханів острів.
