В Україні не вщухають протести через підвищення цін на газ та електроенергію. Не допомогли ні обіцянки президента Володимира Зеленського вирішити проблему, ні рішення Кабміну про встановлення фіксованої ціни на природний газ для населення до кінця карантину.
Сhas News вже з’ясовував, чи зможуть нинішні виступи перерости у потужний «тарифний Майдан». Зараз розповідаємо, як давні кияни повставали через високі ціни на сіль та зловживання лихварів; буковинські гуцули боролися за право безкоштовного випасу овець; а селяни в СРСР протистояли більшовикам.
Соляний протест
Тисячу років тому предків сучасних українців підвищення тарифів на «комуналку» не турбувало. Однак сучасні протести вони б зрозуміли, адже і самі не раз повставали проти зависоких та несправедливих, на їхню думку, податків. Чи не вперше — в 945 році, коли деревляни вбили князя Ігоря. Їм не сподобалося, що київський правитель вдруге за зиму вирішив зібрати із черні данину. Як результат, охоронців Ігоря перебили, а його самого прив'язали до верхівок двох дерев та роздерли ними навпіл. Правда, деревляни недовго раділи встановленню податкової справедливості: княгиня Ольга, дружина вбитого, стратила лідерів заколотників, а їх столицю спалила.
Наступний податковий бунт повторився за 170 років. Великий князь київський Святослав Ізяславович здійснив кілька успішних походів проти половців, збудував Михайлівський Золотоверхий монастир, однак не користувався любов’ю серед підданих. Все через «сріблолюбство». По-перше, він захищав євреїв-лихварів, до яких у боргову кабалу потрапило чимало киян. А по-друге, наживався на торгівлі сіллю. Це зараз пачку «Артемсолі» можна купити за 6—8 гривень у будь-якому продуктовому магазині. А тоді вона була дефіцитним та вартісним товаром. Коли ж Святополк затіяв війну з галицькими та волинськими князями, до Києва припинилися поставки солі з Галичини і ціни на неї злетіли до «двох головажень на куну». Князь «кришував» торговців сіллю і допомагав їм позбавлятися конкурентів. Коли в Києво-Печерському монастирі почали безкоштовно роздавати сіль (за легендою, монах Прохор перетворював на неї попіл), Святополк конфіскував усі запаси та на деякий час кинув до в’язниці настоятеля.
За життя князя невдоволення населення вдавалося стримувати, однак одразу після його смерті спалахнув бунт. Святополк преставився 16 квітня 1113 року, а вже наступного дня розгнівані кияни розгромили садиби ненависних чиновників — тисяцького Путяти та сотників, і влаштували погром у єврейському кварталі. Тоді бояри запросили до влади переяславського князя Володимира Мономаха, популярного серед народу завдяки успішним походам на половців. Хоча престол і мав перейти до сина Святополка. Після прибуття Мономаха до Києва «заколот улігся», а щоби не допустити подібних заворушень у майбутньому, новий князь обмежив сплату відсотків за позиками.
Сьогодні історики сперечаються, чи були події 1113 року спонтанним вибухом народного гніву, чи прибічники Володимира вдало скористалися невдоволенням киян. Однак у будь-якому разі повстання призвело до зміни влади у столиці та задоволення частини вимог протестувальників.
Вівцям — пасовиська
Протягом століть одними із головних вимог українських селян були земля та воля. Зрушення розпочалися у середині ХІХ століття. 1848 року в Галичині та Буковині, які тоді входили до складу Австрійської імперії, скасували кріпацтво. Селяни офіційно отримали волю. Із землею справи йшли гірше. Селянам дозволили мати лише невеликі наділи, і то за викуп. А от питання пасовиськ та лісів виявилось зовсім не вирішеним. Цісарські укази з цього приводу інструкцій не давали і тому поміщики вирішили, що угіддя перебувають у їх приватній власності, а за користування ними селяни мають сплачувати окремо. Розпочалися десятиліття боротьби за сервітути
Найгостріше проблема стояла на Буковині. Орних земель було вже й не так багато, а у гірській місцевості селяни жили майже виключно за рахунок випасу худоби та лісових промислів. Поміщики вимагали, щоб гуцули сплачували за користування лісами та пасовиськами від 5 до 30 флоринівза рік. Не маючи готівки, селяни вимушені були платити натурою — вівцями (так звана «овеча дачка») чи сиром. У разі відмови панські наглядачі силою проганяли селянську худобу з угідь, били порушників, штрафували та навіть могли забрати одежу як компенсацію за завдані збитки.
Звісно, селян така ситуація не влаштовувала. Протягом 1848—1849 років на Буковині прокотилася хвиля заворушень на чолі з місцевим активістом Лук'яном Кобилицею, який навіть зміг стати депутатом австрійського парламенту. Протести придушили, залучивши війська, а їх лідера позбавили депутатської недоторканності та кинули за грати.
Однак, розуміючи зростання незадоволення, уряд вирішив урегулювати проблему з сервітутами. В 1853 році вийшов новий цісарський указ. Він передбачав три варіанти — викуп селянами права на користування лісами та пасовиськами, перехід угідь у власність поміщиків за умови надання компенсації селянам іншими наділами чи грошима, чи вирішення питання у суді, якщо сторони не можуть домовитися. А сторони зазвичай домовитися не могли. Розпочалися судові процеси, які могли тривати десятиліттями. Спочатку гуцули майже повсюдно їх програвали: давалися взнаки брак освіти та незнання німецької мови, якою велося судочинство. Якщо ж селяни відмовлялися виконувати судове рішення, то до них відправляли солдатів. Так, у селі Кривиці урядова сервітутна комісія вирішила, що із 89 моргів пасовиська селянам як компенсація має відійти лише 13. Громада відмовилася виконувати це рішення і до села відправили загін кавалеристів. Найактивніших протестувальників заарештували. Селяни писали скарги особисто до імператора, але безуспішно.
Ситуація трохи покращилася після заснування в 1861 році Буковинського сейму, депутати якого, обрані від українських громад, стали на захист селян у судах. Особливо активним був письменник Юрій Федькович, ім'я якого зараз носить університет у Чернівцях. Врешті-решт буковинцям вдалося відстояти право на безкоштовне користування 240 тис. га угідь, хоча вони і становили лише від 39% земель, які раніше перебували у спільному з поміщиками користуванні.
Українські селяни vs комуністи
Більшовики обіцяли після приходу до влади влаштувати рай для робітників та селян. Але сталося не так, як гадалося. В 1921 році радянська влада утвердилися на більшій частині України. Побороти масовий селянський повстанський рух вдалося не лише каральними заходами, але й завдяки амністії та змінам у податковій політиці. На селі продрозверстку, тобто конфіскацію частини врожаю за нормами, які постійно змінювалися, замінили фіксованим продподатком. Іншу ж частину врожаю селяни могли продати. Однак закупівельник був лише один — держава. А виставляла вона занижені ціни на сільськогосподарську продукцію, ціни ж на промтовари для села, навпаки, завищували. Шляхом таких «ножиць цін» більшовики викачували гроші з села.
Селяни, звісно, не горіли бажанням здавати зерно дешево. Тому протягом 1920-х майже кожного року траплялися хлібозаготівельні кризи, коли уряд не міг вчасно зібрати заплановані обсяги сільськогосподарської продукції. Спочатку все вирішували шляхом компромісів, однак потім Сталін оголосив війну селу. На початку 1928 року у відповідь на чергову хлібозаготівельну кризу більшовики ввели надзвичайні заходи. Винними оголосили куркулів, до яких зараховували усіх, хто відмовлявся здавати врожай за заниженими цінами. Почалися репресії. До того ж, на селі влада значно підвищила податки для найбільш заможних, а фактично більш успішних, господарів.
Селяни відповіли саморозкуркуленням. Щоб не потрапити під репресії, вони масово відмовлялися від використання праці найманих робітників, зменшували засіяні площі та забивали худобу. В 1930 році в окремих місцевостях господарі знищили до 75% загальної кількості поголів’я. Зерно ж ховали, хто де міг, — у домівках, в полях та лісах.
Одночасно на селі почастішали антиурядові виступи, особливо коли на початку 1930 року більшовики розпочали примусову колективізацію. За підрахунками історика Богдана Патриляка, в березні 1930 р. в Україні відбулося 2945 масових селянських виступів з 6528 загалом по СРСР, тобто 45%. Притому, що в УСРР проживала лише п’ята частина населення СРСР. А усього протягом року сталося 4098 масових виступів.
«Масові заворушення зазвичай розпочиналися з того, що натовпи жінок у 200—300 осіб, а іноді і значно більше, збиралися біля сільрад з вимогами виходів з колгоспів, видачі зерна і усуспільненого майна», — відзначав голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький.
Одне з найбільших повстань спалахнуло біля Павлограда у квітні 1930 року. Близько тисячі повсталих з навколишніх сіл рушили до міста, однак їх перестріли чекісти та міліція. У сутичках загинули 13 селян, ще 210 притягли до кримінальної відповідальності, 27 з них розстріляли.
Назрівав «земельний Майдан» всеукраїнського масштабу. Сталін зробив крок назад. 2 березня в газеті «Правда» вийшла його стаття «Запаморочення від успіхів», в якій провина за усі зловживання покладалася на місцеву владу. Після цього розпочався масовий вихід селян з новостворених колгоспів. Однак вже наприкінці року комуністичне керівництво повернулося до попередньої політики. Селян знову почали примусово заганяти до колгоспів, невдоволених — виселяти до Сибіру чи репресувати, а в 1932—1933 роках більшовики влаштували Голодомор, який забрав життя мільйонів українців.
