Навіть у космосі астронавти час від часу відчувають проблеми з туалетами. А на Землі 3,6 млрд осіб, майже половина населення планети, не мають доступу до нормальних вбиралень. З них 2 млрд осіб п'ють воду, забруднену людськими випорожненнями. Щоби привернути увагу до цієї проблеми, щороку 19 листопада за ініціативи ООН відзначається Всесвітній день туалету.
В Україні багато будинків досі не під'єднані до централізованої каналізації, а деякі школи мають лише дворові туалети. Однак, на щастя, проблема з базовою санітарією так гостро не стоїть.
Хоча відчутні позитивні зміни у цьому питанні почалися лише 100 років тому.
Перші туалети
У цілому історія «туалетної справи» нараховує не одну тисячу років. Вважається, що перші прототипи унітазів та каналізацію ще 4,5 тис. років тому використовували представники цивілізації Мохенджо-Даро на території сучасного Пакистану. Згодом свої аналоги винайшли і інші давні цивілізації.
Найбільше тут просунулися римляни, які використовували багатомісні громадські вбиральні навіть як місце для важливих переговорів.
В добу Середньовіччя про античні винаходи забули. Настала епоха вигрібних ям та нічних горщиків. Схожа ситуація була і на території Київської Русі.
Давні літописці не описували, як люди «ходили до вітру», однак дослідження археологів дозволяють відповісти на це питання. Так, залишки вбиралень княжої доби вдалося знайти на київському Подолі.
«Під час розкопок виявили дві ями глибиною 60-70 сантиметрів, які знаходились з тильної сторони житла під парканом. Також прослідковувався слід від 2-3 дощок. Все це нагадувало сільську вбиральню — яма та дві дошки, де людина може присісти і зробити свої справи. Однак основним доказом, що це саме туалет, стали знайдені у ямах капроліти та залишки їжі, яка виходила зі шлунку, наприклад, вишневі кісточки», — розповідає Сергій Тараненко, завідувач сектору археології Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
Подібну вбиральню, також з тильної сторони садиби, знайшли і при розкопках у Великому Новгороді. Тільки там ще збереглися залишки дерев'яних стін та доріжка, яка вела до вбиральні.
За словами Тараненка, подібними вбиральнями користувалися прості жителі. Бояри та князі, скоріше за все, надвір не виходили, а справляли природні потреби у спеціальні посудини, які потім виносили слуги.
Подібна ситуація з туалетом зберігалася до кінця ХVІ століття. Аристократи користувались різними аналогами нічних горщиків, а прості люди ходили у дворові туалети.
Зміни здебільшого торкалися естетичного оформлення «туалетних девайсів», а от технології залишалися на одному рівні.
Туалетна розкіш
Революцію в туалетній справі розпочали англійці і надовго зайняли в ній першість, розповідає Олег Сівков, екскурсовод київського Музею історії туалету. В 1596 році поет Джон Харінгтон представив перший прототип сучасного унітазу — з бачком для води, важільцем зливу та каналізаційним стоком.
Своєму витвору, який отримав назву «Аякс», він навіть присвятив окремий трактат. Наступні важливі технологічні новинки довелось чекати майже 100 років.
У 1775 році шотландський годинникар Олександр Каммінгс сконструював S-подібний сифон, який за допомогою водяного бар'єру заважав виходу запахів, а за кілька років слюсар Джозеф Брама вдосконалив механізм зливу води.
Тож наприкінці ХVIII століття ватерклозети, а саме так тоді називалися унітази, почали потроху завойовувати Європу. Термін «унітаз» увійшов в ужиток лише в ХХ столітті і лише на території Російської імперії.
Фактично це модифікована назва моделі «Unitas» (з англ. — «єдність») — першого керамічного ватерклозету, який придумав британець Томас Твіфорд.
В Україну новітні туалетні розробки йшли без поспіху. Протягом більшої частини ХІХ століття замість каналізації, як і раніше, існували вигрібні ями, а унітази з водним зливом заміняли прості дерев'яні стільчаки з діркою.
Перший ватерклозет у Києві з'явився лише в 1857 році — в Київській фортеці. Згодом технологічна новинка почала проникати і в звичайні будинки, особливо коли в 1870-х роках в місті запрацював водогін.
Тривалий час ватерклозети залишалися дорогим задоволенням. За кожен такий девайс платіжка за водопостачання зростала на 5 руб., в той час як за одну квадратну саженьжитлового приміщення треба було сплатити 35-40 копійок.
Тож не дивно, що в рекламних оголошеннях орендодавці окремо згадували про наявність у квартирі власного ватерклозету, а якщо в будинку їх було вже кілька, то він вважався справжнім «панським маєтком».
Наприклад, у 1879 році в резиденції київського генерал-губернатора на розі вулиць Інститутської та Левашовської (сучасна Шовковична) нараховувалось три відхожих місця — одне в будинку, також при кухні та у дворі. Потік випорожнень потрапляв з них до вигрібної ями місткістю 8 куб. саженів,чистили яку лише один раз на рік. Так що навіть наявність ватерклозету не могла повністю врятувати від неприємних запахів. Проте проблема була не лише з ними.
За розрахунками російського лікаря-гігієніста Федора Ерісмана, місто з населенням 100 тис. осіб за добу виробляло 1 куб. сажень «густих людських випорожнень» та 12 «рідких».
А в Києві наприкінці ХІХ століття нараховувалось майже 250 тис. жителів. В ідеалі всі ці випорожнення мали вивозити за місто золотарі, однак багато киян не хотіли переплачувати, тому вигрібні ями просто закопували чи виливали їхній вміст на вулицю. І чим далі від центру, тим було гірше.
Як нарікав 1887 року голова міської санітарної комісії лікар Олексій Лєсков, власники деяких садиб не мають взагалі ніяких вигрібних ям і ставлять стільчаки на краю ярів чи стумків, куди одразу і потрапляють нечистоти.
Все це призводило до регулярних спалахів холери, тифу та дизентерії, які забирали сотні життів.
Каналізаційний прорив
Вихід із ситуації був лише один — запустити каналізацію. Її урочистий запуск з обов'язковим в ті часи молебнем відбувся в 1894 році, проте під'єднали до неї спочатку лише дві тисячі садиб.
«У перші роки підключили лише центральні квартали і то не всі. Наприклад, крута частина вулиці Івана Франка, яка тоді називалася Афанасієвською, залишалася стічною канавою і в її низу утворилося болото з нечистот», — розповідає Олег Сівков. Остаточно вирішення цього питання розтягнулося на кілька десятиліть.
Із появою каналізації та водогону в Києві почала стрімко зростати кількість ватерклозетів.
Найкращими тоді вважалися товари англійського виробництва. Проте частково попит вдовольняли і українські виробники. Так, фаянсові чаші до металевих клозетів випускали на заводах Фелікса Зусмана в Полонному на Волині та Олександра Кузнєцова на Харківщині. А повністю керамічні унітази виготовляли в Славуті на підприємстві Ушера Сігала.
Після приходу до влади більшовиків проблема з туалетами в Києві знову актуалізувалася. Населення міста швидко зростало, а вбиралень для усіх не вистачало. В центральних районах це передусім стосувалося робітників, заселених у конфісковані у старих власників великі будинки, які перетворювали на комунальні квартири.
Один чи два наявних у приміщенні клозети не витримували напливу десятків людей, тож нові вбиральні споруджували просто у дворах. Щоб хоч частково виправити ситуацію, влада почала будувати мережу громадських вбиралень.
В 1932 році найбільше їх було на ринках — 16, ще 6 у парках та 8 на вулицях. І при цьому міська влада визнавала, що такої кількості недостатньо.
Остаточно вирішити проблему з туалетами вдалося вже у післявоєнний період із проведенням каналізації до усіх районів міста та початком масового будівництва багатоповерхових будинків з квартирами, оснащеними власними туалетами.
