404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Як побороти олігархів? Досвід Сполучених Штатів, Венесуели та Молдови

1 липня Верховна Рада ухвалила в першому читанні президентський законопроєкт про олігархів. Так Володимир Зеленський просуває власний план деоліхаргізації України. Наскільки він виявиться ефективним та чи взагалі його вдасться вивести за межі парламенту в практичну площину, скоро побачимо. А поки Сhas News розповідає, як з олігархами боролися в США, Венесуелі та Молдові. Усюди ефективно, але з різними наслідками для держави та її громадян.

Американський варіант

Сполучені Штати — країна з найбільшою кількістю мільярдерів у світі. За даними Forbes, їх там аж 724. Кожний четвертий мільярдер світу живе саме в США. Проте, попри таку кількість багатіїв, олігархів у нашому розумінні серед них майже немає. Так, попереднього главу Білого дому Дональда Трампа та його колегу по списку Forbes Джорджа Сороса іноді звинувачують у намаганні перебудувати світ на власний манер, але навіть їхній вплив на політику суттєво обмежений. У цілому ж великий бізнес у США залишається просто великим бізнесом. В першу чергу, завдячуючи давнім демократичним традиціям та ефективному антимонопольному законодавству.

Втім, так було не завжди. Кінець ХІХ століття для США став періодом стрімкого промислового росту. Країна впевнено рухалася до звання найпотужнішої економіки світу. На цьому фоні один за одним з'являлися власні «олігархи». Найвідоміший з них Джон Рокфеллер через свою компанію Standart Оil в 1880 році контролював 95% видобутку усієї нафти в країні. Досяг він таких результатів не лише завдяки підприємницькому таланту, але й брудними методами. Рокфеллер вдавався до заниження цін, підкупу транспортних компаній, наймав бандитів для залякування конкурентів, давав хабарі суддям та політикам.

Нафтовий магнат одночасно фінансував Демократичну та Республіканську партії, мав потужне лобі в Конгресі та, як подейкували, навіть власного президента Вільяма Мак-Кінлі. Рокфеллер був найвідомішим серед американських монополістів, але не єдиним. Тож не дивно, що саме наприкінці ХІХ століття у США набули популярність карикатури з зображенням пузатих капіталістів, що контролюють безвольних депутатів.

«Боси Сенату». Карикатура 1889 року, яка зображує монополістів, що контролюють американських сенаторів

Така ситуація не влаштовувала багатьох американців і врешті-решт політики вирішили приборкати апетити монополістів. В 1890 році Конгрес ухвалив так званий Акт Шермана, який і по сьогодні залишається головним стовпом антимонопольного законодавства США. Цей документ забороняв перешкоджання свободі торгівлі шляхом створення монополій (трастів) та будь-яку змову між підприємцями для витіснення конкурентів. За такі дії передбачалися штрафи, конфіскація майна й ув’язнення до 10 років. Однак самого лише закону виявилося замало. Знадобилась ще й політична воля. Тож спочатку акт фактично діяв не проти монополістів, а на їх користь. Норми закону використовували для приборкання профспілок, які влаштовували страйки, вимагаючи кращих умов праці та підвищення заробітної платні. Бізнесмени апелювали до того, що начебто, об’єднуючись для досягнення своїх цілей, профспілки обмежували свободу торгівлі.

Кінець ХІХ століття для США став періодом стрімкого промислового росту. Країна впевнено рухалася до звання найпотужнішої економіки світу. На цьому фоні один за одним з'являлися власні «олігархи». Найвідоміший з них — Джон Рокфеллер

Політична воля з'явилася у Теодора Рузвельта, який посів крісло президента після загибелі Вільяма Мак-Кінлі того, якого фінансував Рокфеллер. За 7,5 року його перебування при владі генеральна прокуратура порушила 44 справи проти головних американських монополістів, більшість з яких увінчалися перемогою уряду. Найяскравішим став шестирічний процес проти Рокфеллера. Нарешті, в 1911 році Верховний Суд постановив розділити Standard Oil на 38 менших компаній. Тож не дивно, що Рузвельт увійшов в історію як «гроза трастів» і саме за його прикладом в 2015 році обіцяв боротися з олігархами Петро Порошенко.

Згодом антимонопольне законодавство США вдосконалювалося і по цей день підтверджує свою ефективність. В той же час американська історія показала, що просто гарних законів для перемоги над олігархами замало, потрібна ще й політична воля, щоби вони діяли.

Антиолігархічна революція

По той бік океану жив ще один відомий на весь світ борець з олігархами. Однак охочих наслідувати його досвід не так вже й багато, адже для країни ця боротьба завершилася плачевно. В 1998 році на президентських виборах у Венесуелі переміг харизматичний революціонер Уго Чавес. Він обіцяв справедливий перерозподіл доходів та боротьбу з олігархами. Під олігархами Чавес розумів не лише великий бізнес, але й стару політичну еліту, яка правила країною останні 30 років і була тісно переплетена з великим бізнесом. Осердям цієї еліти була державна нафтова компанія Petroleos de Venezuela (PDVSA).

Ще в 1978 році Венесуела націоналізувала нафтову промисловість. Однак націоналізація вийшла так собі. Іноземні нафтові компанії, які раніше вели бізнес в країні, перетворили на філіали PDVSA, а старий менеджмент зберіг свої місця. Державна компанія стала «державою в державі», продовжувала укладати угоди з іноземними корпораціями, а її керівництво, тісно пов'язане з політичними партіями, наживатися на нафтовій ренті. Чавес вирішив цю ситуацію виправити.

В 2001 році Уго Чавес увів в дію 49 законів про реформування земельної сфери, збільшення податків для бізнесу та посилення контролю над нафтовою промисловістю. Ці заходи він оголосив проривом у боротьбі з корупцією та початком «боліваріанської революції»

В 2001 році він увів в дію 49 законів про реформування земельної сфери, збільшення податків для бізнесу та посилення контролю над нафтовою промисловістю. Ці заходи він оголосив проривом у боротьбі з корупцією та початком «боліваріанської революції». Опозиція, яку підтримала ділова еліта, у відповідь звинуватила президента у бажанні стати диктатором, перетворити Венесуелу на Кубу та оголосила загальнонаціональний страйк.

Протистояння тривало кілька місяців і досягло піку весною 2002 року. 11 квітня в столиці на мітинг вийшли 200 тис. венесуельців, невдоволених рішенням Чавеса про звільнення президента PDVSA та п’яти з семи членів ради директорів. Завершився мітинг сутичками під адміністрацією президента. Ввечері її оточили військові. У країні стався військовий переворот на чолі з кількома високопоставленими генералами. Ранком 12 квітня Чавеса заарештували і відвезли на військову базу, а тимчасовим президентом проголосили голову асоціації підприємців Венесуели Педро Кармона.

Однак далі все пішло не за планом. На вулиці вийшли сотні тисяч прихильників Чавеса, а резиденцію голови держави захопила президентська гвардія, яка залишилася вірною заарештованому лідеру. За таких умов більша частина військових відмовилась підтримати переворот. Вже 14 квітня Чавес тріумфально повернувся в Каракас.

Прихильники Уго Чавеса вітають президента після його повернення в Каракас

Протистояння зі старим керівництвом PDVSA тривало ще майже рік і завершилося масовим звільненням 18 тис. її співробітників, яких замінили на прихильників Чавеса. Протягом наступного десятиліття президент-революціонер повністю націоналізував усю нафтову галузь та ще деякі сфери промисловості. Іноземний капітал повністю витіснили з країни, так само великого удару отримав і увесь великий бізнес. Але тотальне регулювання економіки поступово загнало країну в глибоку кризу. Втім перші роки доходи від експорту нафти дозволяли компенсувати усі негаразди і реалізовувати масштабні соціальні програми. Тож рейтинг президента стабільно тримався на висоті.

В 2013 році Чавес помер від раку, а вже у 2014-му його наступник Ніколас Мадуро на повну силу зіткнувся з катастрофічними наслідками перемоги над олігархами. Після обвалу цін на нафту країну охопила глибока криза з гіперінфляцією, тотальним дефіцитом і зростанням безробіття. У 2013-му долар коштував 6,3 венесуельських болівара, а вже у 2018-му за долар давали 5 млн боліварів. Простіше кажучи, гроші перетворилися на папір, у Венесуелі почався голод і мешканці стали масово емігрувати у сусідні країни, де можна було хоча б заробити на хліб.

Останній господарь Молдови

Що ж до «класичних» олігархів, в українському розумінні цього слова, то їх без проблем можна знайти у наших сусідів. Найяскравіший приклад — Молдова, «господарем» якої до 2019 року називали Владислава Плахотнюка.

Про початок його шляху до влади відомо мало. Плахотнюк розповідав, що перші гроші заробив на початку 1990-х років на торгівлі молдовським вином в Росії. В 2001 році він став комерційним директором Petrom Moldova, «доньки» найбільшої румунської нафтової компанії. Завдяки цій посаді він зав’язав знайомства з молдовськими політиками та почав активно розбудовувати власну бізнес-імперію, яка, крім нафтової, поширювалася також на банківську та готельну сфери. Широкому загалу Плахотнюк став відомий лише в 2010 році, коли опинився серед кандидатів в депутати від Демократичної партії. 28 листопада він отримав депутатський мандат, а вже 30 грудня став заступником голови партії та віцеспікером парламенту. Фактично ж він був головним спонсором Демпартії та її реальним лідером.

На той час, за даними молдовських ЗМІ, Плахотнюк вже входив до трійки найбагатших людей країни. У парламенті його політсила об'єдналася з Ліберально-демократичною партію, яку очолював Влад Філат, — ще один молдовський олігарх. Коаліція попри постійні сварки та періодичні розколи протрималася до 2015 року. Тим часом два олігархи нарощували свої активи та боролися за владу між собою. Переможцем у цій боротьбі вийшов Плахотнюк. В 2015 році його конкурента заарештували прямо в залі засідань парламенту та згодом засудили на дев’ять років за звинуваченнями у причетності до «крадіжки століття» — масштабної афери, за результатами якої з молдовських банків вивели $1 млрд.

Детективи з Wall Street. Як агентство Kroll змінило банківську систему України

Хоча вже тоді непідконтрольні владі ЗМІ писали, що Плахотнюк так само причетний до шахрайської схеми, а протестуючі на вулицях вимагали відправити його за ґрати.

Однак олігарх не лише встояв, але й ще більше закріпив свою владу. Він переманив та перекупив частину депутатів, сформував нову коаліцію та призначив свого прем'єра Павла Філіпа. Так само його ставленики очолили Конституційний Суд, генпрокуратуру, антикорупційні та силові відомства. До того ж Плахотнюк узяв під свій контроль чотири з п'яти молдовських телеканалів, тому не дивно, що генсек Ради Європи назвав Молдову «захопленою державою», а олігарха почали іменувати «господарем Молдови». Місцеві ЗМІ оцінювали статки політика в $2 — 2,5 млрд. Щоправда, Forbes і Bloomberg у свої рейтинги мільярдерів його не включали, хоч і визнавали найбагатшою людиною Молдови.

Влад Плахотнюк на мітингу, організованому Демпартією, за кілька днів до втечі з країни

Здавалося, що Плахотнюк ще довго володарюватиме у Молдові. Попри величезний антирейтинг, який сягав 90%, він тривалий час користувався підтримкою США, оскільки мав імідж прозахідного політика. Однак все кардинально змінилося у червні 2019 року. Тоді заради боротьби проти олігарха об'єдналися непримиренні політичні опоненти — проєвропейський блок ACUM та проросійська Партія соціалістів. Вони сформували нову коаліцію, відправили у відставку уряд Філіпа та прийняли декларацію про визнання Молдови «захопленою державою».

Заради боротьби проти олігарха об'єдналися непримиренні політичні опоненти — проєвропейський блок ACUM та проросійська Партія соціалістів

Плахотнюк спочатку намагався заблокувати ці рішення через підконтрольний йому Конституційний Суд, але, зрозумівши, що втратив підтримку як в країні, так і за її межами, визнав поразку та втік за кордон. На батьківщині ситуативні союзники швидко вичистили прихильників олігарха з держустанов та завели на нього кілька кримінальних справ.

Тож Молдова показала, що заради ефективної деолігархізації можуть об'єднатися навіть ідеологічні супротивники. Хоч і не надовго — коаліція після «звільнення» країни швидко розвалилася, а боротьба між прозахідними та проросійськими політиками триває і донині. Плахотнюк тим часом живе в Туреччині, куди перебрався в 2020 році, після того, як в США йому відмовили в політичному притулку.

За завітами Ілліча. Чотири країни, у яких роблять вигляд, що будують соціалізм
Кастро з нами! Допоки з нами живуть його ідеологічні нащадки