404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Зарегулювати все. Як державний контроль цін може вбити економіку

У квітні 2020 року під приводом боротьби з пандемією Кабмін запровадив регулювання цін на частину ліків та продуктів харчування, як то яйця, молоко та гречка. В січні до цього списку додався природній газ, в лютому — електроенергія. На минулому тижні черга дійшла і до пального. 14 травня Кабмін запровадив граничні торговельні націнки на паливо на період дії карантину. Для бензину націнка не може перевищувати 5 грн, а для дизельного пального — 7 грн.

Картельна змова, припинення поставок з Росії, травневі свята: чому в Україні подорожчав бензин

Чинний на той момент міністр економіки Ігор Петрашко назвав рішення «вимушеним і тимчасовим заходом», що має «захистити простих споживачів» та «унеможливить маніпуляцію цінами». Хоча з таким підходом багато хто не погодився. Найбільші мережі АЗС на кілька діб припиняли продаж преміального пального, доки в уряді не пояснили, що, виявляється, на нього регулювання не поширюється. А в Європейській бізнес-асоціації заявили, що рішення Кабміну суперечить угоді про асоціацію з ЄС, «є неприйнятним в цивілізованій європейській країні та сприятиме ще більшій тінізації ринку».

Приклади з історії підтверджують, що добрі наміри встановити адміністративними методами справедливі ціни можуть призвести до неочікуваних наслідків. Так, на початку 1970-х років президент США Річард Ніксон увів державне регулювання цін на нафту та бензин. В результаті наступне десятиліття американці мусили по кілька годин стояти в чергах за пальним чи заправляти свої автівки, в залежності від останньої цифри автомобільних номерів, по парних чи непарних числах місяця.

Черга за пальним на автозаправці в 1979 році в Каліфорнії / Getty Images

А в авіаційній галузі регулювання цін на квитки в 1970-х роках призвело до того, що авіаперевізники, не маючи змоги самостійно змінити тарифи, змагалися за клієнтів, вдягаючи своїх бортпровідниць у чудернацькі чи відверті костюми.

Країни ж, які йшли шляхом тотального регулювання цін, стикалися з таким же тотальним дефіцитом, появою чорного ринку та економічними кризами. І з часів Давнього Риму до сучасності ситуація не змінилася.

Перший регулятор

Батьком державного регулювання цін можна вважати римського імператора Діоклетіана. В 301 році він спробував раз і назавжди перемогти спекулянтів та інфляцію, встановивши максимальні ціни більше ніж на тисячу товарів та послуг. В його едикті згадувалося понад 30 видів зернових продуктів, 19 сортів вина, 96 видів риби та ще багато чого.

Імператор пояснював таке рішення «турботою про загальне благо», однак нічого путнього в нього не вийшло. Мало того, що максимуми цін були встановлені занизькі, так вони ще й не враховували специфіку окремих регіонів величезної імперії. В результаті в багатьох містах повністю зупинилася торгівля та виробництво. Адже за низькими цінами ремісникам стало невигідно виготовляти товари, а торговцям — їх продавати.

Тож едикт одразу почали ігнорувати попри встановлені суворі покарання, аж до смертної кари, а після смерті Діоклетіана в 305 році його офіційно скасували. «Товари почали ховати від продажу, а дорожнеча стала рости набагато швидше, ніж раніше, поки, нарешті, закон в силу самої необхідності, після загибелі багатьох, скасували»,  писав про ті події християнський оратор Лактацій.

Свобода, рівність, дефіцит

Через півтори тисячі років експеримент Діоклетіана спробували повторити у Франції. В 1789 році в країні спалахнула революція. А після неї почалися повстання, заколоти, війни з сусідами та економічна криза. В результаті ціни швидко полізли вгору і радикальні революціонери взяли на озброєння популістське гасло встановлення максимуму цін. Дебати з цього приводу перенесли в Конвент (парламент). Частина депутатів намагалися переконати своїх колег, що таке рішення лише викличе дефіцит та доб’є економіку, однак аргументи розлючених санкюлотів (паризької бідноти), які кілька разів навідалися до парламенту та погрожували  парламентарям розправою, виявилися вагомішими. 3 травня 1793 році Конвент прийняв декрет про максимум цін на зерно. Він зобов’язував селян та оптових торговців задекларувати усі наявні запаси та продавати їх лише на громадських ринках під контролем чиновників за ціною, яка не мала перевищувати середню за останні чотири місяці.

Французи б’ються за мішки з зерном. Ілюстрація кінця ХІХ століття / Getty Images

Однак ситуацію декрет не врятував. Паперові гроші швидко знецінювалися і селяни банально не хотіли здавати зерно за заниженими цінами. В результаті, якщо раніше хліб у Парижі коштував дорого, то тепер його стало майже неможливо дістати —  лише на чорному ринку та за захмарними цінами. В серпні в місті ввели карткову систему, а уряд, який звинувачував в усьому спекулянтів, обрав шлях ще більшої регуляції економіки та репресій. На село відправили армію, яка мала займатися реквізицією надлишків хліба «в суспільних інтересах». А парламент 26 вересня, після чергового візиту санкюлотів, прийняв новий декрет  вже про загальний максимум цін, який стосувався 39 товарів — від хліба та м’яса до пива, чавуну та льону. Всім порушникам закону загрожували штрафи та занесення до списку підозрілих осіб, з якого пряма дорога вела на гільйотину.

Однак, як і у випадку із Римською імперією, суворі покарання не спрацювали. Тепер дефіцитом стало не тільки зерно, але й інші товари. А чорний ринок розрісся до небачених розмірів. «Усюди пусті ринки та закриті лавки. Ви насилу зможете домовитись про скромний обід в готелі, а яйце так же важко знайти, як і бика»,  описував ситуацію в Ліоні один з комісарів Конвенту.

Однак уряд не здавався та продовжував гнути свою лінію. Аж поки в результаті чергового перевороту в липні 1794 року у Франції радикальних революціонерів змінили помірковані, які за п’ять місяців і скасували максимуми цін.

Венесуельський варіант

В революційній Франції експеримент з тотальним регулюванням цін протримався трохи більше року, а в сучасній Венесуелі він триває вже майже два десятиліття. В 2003 році президент Уго Чавес встановив «справедливі», суттєво нижчі за ринкові, ціни на основі продукти харчування. В наступні роки їх перелік поступово розширювався. Наприклад, в 2011 році регулювання цін поширили на зубну пасту, мило та дезодоранти. Така політика вбила конкуренцію на ринку і багато виробників товарів широкого попиту просто прикрили свій бізнес. Венесуельці дізналися, що таке дефіцит. Проте в часи правління Чавеса гостро ця проблема не стояла. Надприбутки від продажу нафти дозволяли закуповувати дефіцитні товари в необхідній кількості за кордоном. А на додачу ще проводити масштабне будівництво житла для бідняків, знизити ціни на електроенергію та реалізовувати інші соціальні програми. Тож Чавес купався у проміннях народної любові та без проблем вигравав усі президентські вибори.

В 2013 році президент помер від раку, але курс країни не змінився. Навіть коли в 2014 році різко впали ціни на нафту і Венесуела з головою поринула у кризу. За рік доходи від експорту скоротилися удвічі — з $74 млрд в 2014-му до $37 млрд в 2015 році, імпорт скоротився на 20%. З подібними проблемами зіткнулися і інші країни, залежні від нафтодоларів, однак Венесуела зазнала найвідчутнішого удару. Тотальний дефіцит охопив усю країну. Щоб купити продукти, мило чи туалетний папір, необхідно було простояти багато годин у черзі чи витратити купу грошей на чорному ринку.

Венесуельці в черзі до супермаркету в Каракасі / Getty Images

Проблему посилила і масштабна корупція. В умовах  інфляції та зниження реальних зарплат венесуельці почали масово перепродувати товари, куплені за «справедливими цінами». Тільки масштаб цих операцій відрізнявся. Чиновники-корупціонери вищого рівня організовували схеми, за якими закуплені товари взагалі не доїжджали до країни, а прості венесуельці возили макарони чи бензин у сусідні держави, де збували їх за ринковими цінами та заробляли в кілька разів більше за свою офіційну зарплату.

Результатом стало тотальне недоїдання венесуельців, еміграція в сусідні країни до 5 млн громадян, розквіт чорного ринку та масові протести проти нинішнього президента Ніколаса Мадуро. Однак попри все він зумів зберегти владу та досі користується популярністю в армії та серед найбідніших верст населення.

З реанімацією економіки справи йдуть гірше. Не допомогли ані запуск власної криптовалюти, ні перше за багато років підвищення цін на бензин, ні послаблення контролю за дотриманням «справедливих цін», що призводить до поступової легалізації чорного ринку. ВВП Венесуели порівняно з 2013 роком скоротився більш ніж у п’ять разів — з $259 млрд до $47,26 млрд в 2020 році, а розмах інфляції найкраще демонструє випуск в березні цього року нової банкноти номіналом 1 млн боліварів, що дорівнює приблизно 50 американським центам.

Черепки, кулі та голос проти кнопки. Альтернативні способи боротьби з кнопкодавством