Вчора в Харкові поховали мера міста Геннадія Кернеса, який помер 17 грудня в німецькій клініці «Шаріте» від ускладнень, викликаних коронавірусом. Спочатку Кернеса відспівали у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі. На службу пустили лише найближчих родичів, друзів і колег. Решта харківʼян могла побачити її на екрані біля храму. Потім тіло перевезли до театру опери і балету, де до труни підійшли попрощатися всі охочі. Серед них були Вадим Новинський, Євген Мураєв та мер Києва Віталій Кличко, який між іншим зробив селфі з своєю шанувальницею.
За даними поліції, упродовж п'яти годин попрощатися з міським головою прийшли 110 тис. чоловік. Дані суперечливі, адже свідчать про те, що протягом хвилини до тіла Кернеса підходили 370 людей. Погодьтесь, вражаюча швидкість. Через наплив присутніх сам похорон перенесли на годину.
По обіді Геннадія Кернеса поховали на почесній алеї 2-го міського кладовища навпроти могил колишнього мера, голови Харківської ОДА Євгена Кушнарьова та ексочільника області Олександра Масельського.
Без сумніву, це одні з наймасштабніших похоронів політика в Україні за минуле десятиліття. Однак у світовій історії є приклади траурних церемоній, які вражають помпезністю та чудернацькими ритуалами. Chas News розповідає, як проводили в останню путь імператорів, королів, президентів та диктаторів.
Божественний Север
В історії Давнього Риму нараховується близько 200 імператорів. Більшість з них загинули насильницькою смертю — від рук змовників, повсталого війська чи у битві. Інші ж померли своєю смертю та удостоїлися пишних похоронів. Одним з таких «щасливців» став Септимій Север. 21-й за рахунком римський імператор почив у лютому 211 року під час військового походу на північ Британії. Там же, за традицією, його тіло кремували, а от уже пишну поховальну церемонію влаштували у столиці. Оповідь про неї залишив давньоримський історик Геродіан.
Урну з прахом одразу розмістили у храмі. А далі розпочалося семиденне прощання з імператором. З воску виготовили точну копію померлого, яку помістили на ложе з слонової кістки біля входу до палацу. Майже цілими днями поруч сиділи одягнені в чорне сенатори та найшанованіші жінки міста у скромному білому одязі. Час від часу до ложа підходили лікарі, оглядали «імператора», оголошуючи привселюдно, що стан його погіршується, і лише на сьомий день «констатували смерть».
Після цього поховальне ложе у супроводі хору, що співав скорботні гімни, пронесли вулицями міста до Марсового поля. Там збудували чотириярусний квадратний зруб, всередині заповнений хмизом, а ззовні прикрашений златотканими килимами. У другому ярусі розмістили поховальне ложе, усипане пахощами, травами і фруктами. Навколо споруди об'їжджали вершники у повному озброєнні та візники в пурпурових шатах на колісницях. Далі спадкоємці покійного піднесли до дерев'яної споруди факели. Поставлені один на одного зруби спалахнули і стовп вогню піднявся високо вгору. Вважалося, що з вогнем і димом зринає до неба душа покійного імператора і він стає божеством серед інших богів.
Серце короля
Із настанням Середніх віків від пишних похоронів відмовилися, але ненадовго. Поховальні тренди тоді задавали у Франції, де сам процес прощання з монархом міг розтягнутися на місяці. Так, король Генріх IV загинув від руки католицького фанатика Франсуа Равальяка 14 травня 1610 року, а поховали можновладця лише 1 липня.
У день вбивства тіло одягнули у білий атласний камзол та поклали на ложе в королівській опочивальні. Наступного дня лікарі забальзамували небіжчика, внутрішні органи помістили до вази, яку віднесли до абатства Сен-Дені, де знаходилась усипальня королів. Виняток зробили лише для серця. Орган у срібній скриньці три дні демонстрували у паризькій церкві, а потім у супроводі 400 вершників доставили у собор міста Ла-Феш. 230 км процесія подолала за дев'ять діб, на її шляху усі охочі могли споглядати серце монарха. Дворянам дозволяли поцілувати скриньку, а простолюду — подушку, на якій вона лежала. Така дивна, на сучасний погляд, церемонія, мала символізувати, що король віддає своє серце Франції.
Весь цей час забальзамоване тіло Генріха IV знаходилося у королівському палаці. Щодня біля нього проводили по шість мес зі співами чи 100 мес без них. На 18-й день труну перенесли до іншого залу. Над нею поставили велике парадне ліжко, куди поклали манекен короля з вербових прутів у коронаційному одягу. Складені руки і голову зробили з воску. Ще кілька днів слуги двічі на день приносили королю їжу, немовби він ще живий. Заплутаний ритуал мав показати, «що у Франції король не вмирає».
Тільки 29 червня почалися справжні похорони. Труну у супроводі численних глядачів перенесли до Нотр-Даму. Не обійшлося і без інцидентів — єпископ Парижа за право нести ноші з восковою фігурою короля побився з членами паризького парламенту. Наступного дня багатотисячна процесія рушила до Сен-Дені. В останню путь короля супроводжували 14 єпископів, кардинали, посли Савойї, Венеції та Іспанії, принци, герцоги та високопосадовці. На окремих подушках несли шолом, щит, рукавиці, шпори і кольчугу Генріха IV. На вулицях міста натовп був настільки щільним, що декількох людей задавили насмерть. 1 липня монарха нарешті поховали і в усипальниці герольд оголосив: «Король помер! Хай живе король Людовик XIII, милістю Божою король Франції і Наварри!».
Руки Перона
Хуан Перон — одна з найбільш суперечливих постатей в історії Аргентини. Його тричі обирали президентом, він переслідував опозицію, конфліктував з католицькою церквою, намагався проводити незалежну зовнішню політику, соціальні та економічні реформи. І попри усі недоліки користувався любов'ю мільйонів аргентинців —що й продемонстрували, у тому числі, його пишні похорони.
78-річний Перон помер 1 липня 1974 року від серцевого нападу. Церемонія прощання розпочалася наступного дня. Президента відспівали у кафедральному соборі Буейнос-Айреса, потім у супроводі почесної варти труну перенесли до палацу Національного конгресу. Протягом наступних 46 годин перед ним під зливою утворилась черга на кілька кілометрів із охочих востаннє побачити президента. До труни підійшли 135 тис. аргентинців, ще близько мільйона своєї черги не дочекалися.
4 липня тіло Перона перенесли до склепу в палаці Кінта-де-Олівос — заміській резиденції аргентинських президентів. У листопаді туди ж перевезли і останки першої дружини президента Евіти. Його друга дружина Ісабель, яка посіла крісло президента, розпочала будівництво масштабного Вівтаря Вітчизни. Планувалося, що в мавзолеї перепоховають забальзамоване тіло Перона та інших героїв Аргентини. Однак споруду так і не завершили — в 1976 році в країні стався черговий військовий переворот і нова влада припинила будівництво. Тоді ж тіло Перона поховали на одному з кладовищ Буейнос-Айреса.
Але на цьому історія не закінчилася. В 1987 році невідомі відкрили склеп та відрізали руки Перона. Після цього кілька депутатів парламенту отримали листи з вимогою заплатити $8 млн за повернення вкрадених кінцівок. Викупу так ніхто і не заплатив, а вандалів не знайшли, як і самі руки.
Останній путь генсека
10 листопада 1982 року в СРСР по обіді несподівано змінили телевізійну програму. З ефіру зняли усі розважальні передачі. І мільйони глядачів, які сподівалися того вечора подивитися святковий концерт до Дня міліції, мали вдовольнитися старими революційними фільмами. Подібні зміни зазвичай практикувалися у день смерті вищих партійних діячів, тому громадяни одразу задалися питанням, хто пішов на той світ цього разу. Відповідь дізналися лише о 10-й ранку наступного дня, коли по телебаченню повідомили про смерть Леоніда Брежнєва.
У країні оголосили триденний траур з 12 по 15 листопада, хоча фактично його ввели одразу після телевізійного повідомлення — в ефірі звучала лише жалобна музика.
Поховальну церемонію влаштували по максимуму: в СРСР вперше після смерті Сталіна ховали керівника держави. Прощання з Брежнєвим організували в Будинку Рад. Протягом трьох діб до труни генсека спрямовували делегації з різних міст Радянського Союзу. Самі ж похорони розпочалися об 11:00 15 листопада. Церемонію транслювали по телебаченню. Труну з тілом генсека поклали на артилерійський лафет і у супроводі почесного ескорту з солдат Московського гарнізону доставили на Червону площу.
Попереду траурної процесії несли великий портрет Брежнєва і десятки вінків. 44 вищих офіцери на червоних атласних подушечках несли численні нагороди генсека. Їх він назбирав стільки, що цього разу вирішили відійти від протоколу — на кожній подушечці розмістили одразу по декілька орденів, хоча зазвичай кожен несуть окремо.
На Червоній площі вишикувалися тисячі глядачів — як цивільних, так і солдат гарнізону. З трибуни на Мавзолеї Леніна вони змогли почути нового генсека Юрія Андропова та шліфувальника Віктора Пушкарьова як представника робітничого класу.
Затим члени комісії з організації похорон перенесли труну до облаштованої біля Кремлівської стіни могили. Точніше, несли кілька офіцерів, а партійні діячі, не набагато молодші за самого покійника, просто підтримували труну. О 12:45 тіло генсека опустили під могилу. В цей час саме пролунав артилерійський салют. Гуркіт без попередження і породив міф про те, що у найвідповідальніший момент труну впустили. Одночасно артилерійські залпи прозвучали у столицях усіх союзних республік, а залізничний транспорт по всій країні дав трихвилинний салют гудками.
В наступні три роки жителі СРСР змогли побачити в прямому ефірі ще дві помпезні поховальні церемонії наступників Брежнєва на посаді генсека — Юрія Андропова та Костянтина Черненка.
Ведмеді, що плачуть
В ХХІ столітті найвеличнішого похорону удостоївся лідер Північної Кореї Кім Чен Ір. «Великий керманич» КНДР помер 17 грудня, однак офіційно про це вже традиційно повідомили із запізненням — через 51 годину (про смерть його батька Кім Ір Сена сповістили через 34 години).
В країні оголосили 12-денну жалобу та організували масштабне прощання з правителем. Забальзамоване тіло Кім Чен Іра у скляній труні розмістили в меморіальному палаці Кимсусан, куди спрямували нескінченний потік корейців.
Одночасно у всіх містах та селах КНДР організували тисячі місць вшанування «великого керманича» — здебільшого це були встановлені на площах кольорові портрети померлого розміром три на чотири метри. На місцях по годинах розписали час їхнього відвідування працівниками підприємств та державних установ.
Корейці бурхливо реагували на смерть вождя. Інтернет облетіли десятки фото та відео, на яких діти та дорослі, чоловіки та жінки, військові та цивільні плакали, рвали на собі волосся і навіть втрачали свідомість. «Як небо може не плакати?! Весь народ плаче кривавими сльозами!», — викрикував в ефірі центрального телебачення північнокорейський солдат. Згодом деякі ЗМІ написали, що усіх, хто відмовився брати участь в жалобних заходах чи недостатньо демонстрував своє горе, засудили мінімум до шести місяців трудових таборів.
Водночас офіційні медіа ці звинувачення відкидали та розповідали про чудесні знамення — на шосе хтось побачив сімейство ведмедів, що плакали; в одному селі над пам'ятником Кім Ір Сену завмерли сотні птахів — сорок і своїми криками висловлювали скорботу через смерть його сина; а біля гори Пектусан тріснула крига на озері з такою силою, наче «здригнулися земля та небеса».
Самі похорони відбулися 28 грудня. Труну три години возили 40-кілометровим маршрутом під сильним снігопадом. Через нього церемонію навіть відклали на чотири години. На вулицях Пхеньяна в цей час вишикувалися сотні тисяч військових та простих жителів. Завершилася церемонія артилерійським салютом, після чого тіло Кім Чен Іра знову занесли до палацу Кимсусан. Зараз забальзамований «великий керманич» там і спочиває поряд зі своїм батьком.
