Хто сказав, що дослідницька діяльність має відбуватись виключно в серйозній атмосфері? Вченим зазвичай властиве почуття гумору і найкращий доказ цього — Шнобелівська премія. Щоб отримати її, потрібно, наприклад, виміряти, наскільки слизька бананова шкірка, або дуже ретельно записувати всі явища, які вас дратують. Втім, самі організатори заходу закликають не сприймати його занадто легковажно.
«Шнобелівська премія шанує досягнення, які спонукають людей сміятися, а потім думати», — стверджується на її офіційному сайті.
Фізик Іван Максимов і математик Андрій Потоцький, що одержали нагороду цього року, вважали, що з їхньою роботою складеться дещо інакше.
Чи очікували ви, що експеримент з хробаками стане відомий на весь світ? Якою була ваша перша реакція на звістку про отримання Шнобелівської премії?
Іван Максимов: Зовсім ні, не очікував. Ми проводили серйозний експеримент, який повинен був мотивувати читачів нашої статті думати, а не сміятися. Тому ми дуже здивувалися, почувши, що нам хочуть дати премію.
Андрій Потоцький: Ні, звичайно ж, ми не очікували такого великого інтересу. Спочатку задумували дослідити вплив низькочастотних механічних коливань на тканини живих організмів. Ідея з'явилася у мого колеги Івана Максимова. Він же провів усі експерименти у себе вдома, зібравши установку власноруч. Коли Іван запропонував мені взяти участь, я спочатку здивувався вибору системи, де він хотів поспостерігати вібраційні хвилі типу хвиль Фарадея (Хвилі Фарадея — хвилі на поверхні рідини, що з’являються при вібрації посудини, в якій вона міститься —Прим.ред). Та потім погодився допомогти з математичною моделлю.
Чи не думали ви відмовитися від премії?
І. М.: Була така думка. Але ми знаємо про серйозних фізиків. Наприклад, Андрія Гейма, — який отримав «Шнобелівку» в 2000, а через 10 років здобув «Нобеля». Тому визнали такий приз за честь і охоче його прийняли.
А. П.: Коли з нами зв'язалися люди зі Шнобелівського комітету й повідомили, що ми виграли премію, навіть гадки не було про те, щоб відмовитися.
Хотіли б ви повторити цей шлях?
І. М.: Було б непогано отримати обидві премії. Тому трохи посвяткуємо, а потім повернемося до роботи.
А. П.: Звичайно, тепер ми з Іваном кинемо всі наші зусилля на роботу, за яку можуть дати справжню Нобелівську премію. Жартую.
Яке практичне застосування несе ваше відкриття? За даними The Guardian, воно може стати у нагоді при дослідженнях мозку, а також у робототехніці. Розкажіть докладніше.
І. М.: Ми вважаємо — хоча це тільки гіпотеза, — що вібрації можна використовувати для спілкування між смартфонами і людським мозком. Обговорювали це з нейробіологами і, в принципі, отримали хороший відгук на ідею. Наші експерименти також дозволяють краще зрозуміти механіку тіла хробака, що може допомогти в розробці хробакоподібних роботів.
А. П.: Щодо практичного застосування цих експериментів, то журналісти трохи все прикрасили. Дійсно, є така недоведена теорія (модель Хеймбурга-Джексона), згідно з якою нервові імпульси іноді можуть поводитись, як механічні хвилі. Але щоби точно довести або спростувати цю модель, потрібно провести ряд серйозних мікробіологічних експериментів з окремими нейронами і вібрацією. Щось подібне до того, що зробили ми, але на рівні однієї клітини. Однак зараз це все тільки ідеї і наш експеримент нічого не підтверджує і не спростовує. Найбільш прикладне застосування для нього можна знайти в оцінці коефіцієнта пружності тіла хробака за допомогою методу вібрації.
Що ви зробите з нагородами — паперовим кубом і 10 трильйонами зімбабвійських доларів ($27)?
І. М.: Куб мені дуже сподобався, я залишу як сувенір. А щодо грошей, то після закінчення карантину, коли можна буде подорожувати, з родиною поїду на ці гроші в Зімбабве. Якщо, звичайно, цієї суми вистачить на квитки.
А. П.: Паперовий куб стоїть на поличці, а 10 трильйонів зімбабвійських доларів хотіли одразу ж пожертвувати на подальший розвиток науки про хробаків.
Розкажіть про свою дослідницьку діяльність в Технологічному університеті Суінберна. Як довго ви працюєте в цій установі? Коли поїхали з України і чому?
І. М.: В Австралії я вже 10 років. Поїхав з України у 2002-му. Навчався в аспірантурі в Іспанії, а потім був постодоком (молодим вченим, але вже з кандидатською, який працює на зарплату з фондів керівника проєкту) в Італії. Ненадовго повернувся до Харківського національного університету радіоелектроніки, звідки я «родом», але там мене зустріли як зрадника. Не хочеться про це говорити. Я пішов з науки і працював в IT-сфері, але незабаром зрозумів, що це не моє.
Знайшов роботу у Франції, а потім на запрошення відомого вченого Юрія Ківшаря переїхав до Австралії. Тут мій нинішній університет — вже четвертий, я працюю в ньому з листопада 2018-го. Мене визнали «своїм», і я отримав дуже престижне звання Future Fellow від Наукової ради Австралії (так місцева влада підтримує роботу видатних дослідників, які перебувають посередині кар'єрного шляху — Прим. ред).
А. П.: Я завжди працював у галузі гідродинаміки і прикладної математики. Зараз, крім хробаків, займаюсь дослідженням динамічних режимів у рідких крапельках, підданих зовнішній вібрації. З України поїхав ще студентом 2000-го року за програмою обміну між рідним ДНУ (Дніпровський національний університет) і Бранденбурзьким технічним університетом Котбус-Зенфтенберг в Німеччині. Там отримав науковий ступінь з фізики. Потім працював у Великобританії, в університеті Лафбороу і в Оксфорді, а також в Університеті Кейптауна (ПАР). В Австралії я з 2013 року. Займатися теоретичною наукою набагато легше за межами України.
