Про Віфлеєм знає весь християнський світ. За біблійними переказами, саме тут знаходиться печера, в якій Діва Марія народила Ісуса Христа. Тому щорічно сюди, до зведеного над печерою храму Різдва Христового, з'їжджаються тисячі паломників. Але є в стародавньому місті й інші знакові місця. Намальований художником Бенксі на сірому міському мурі голуб миру в чорному бронежилеті, на якому пульсує червоний приціл від автомата, давно став символом 80-річного кривавого протистояння між Ізраїлем і арабським світом через Палестину. А також змушує замислитися над тим, через що на нашій планеті досі тривають війни.
Кореспондент Chas News побувала в Ізраїлі і на окупованій ізраїльтянами в 1967 році території Палестинської автономії, щоби дізнатися, чому євреї і араби ніяк не можуть укласти мир. А також спробувала побачити механізми, які підштовхують народи до нескінченного кровопролиття.
Стіна безправ'я
Мій шлях лежить з Єрусалиму до Віфлеєму. Після Другої інтифади ізраїльтяни відгородилися від Палестинської автономії Роз’єднувальним муром і прийняли рішення впускати до себе палестинців, які не є громадянами Ізраїлю, лише за спецперепустками.
Сьогодні до Віфлеєму з'їжджаються художники із усіх країн світу, щоби, використовуючи сірі стіни споруди як полотно, закликати євреїв і арабів до миру. Але, судячи з усього, голосу мистецтва ніхто не чує. Ізраїльтяни стверджують, що затвердили обмежувальні заходи виключно заради безпеки. Але забувають згадати, що бетонний мур висотою близько 8 м і довжиною 703 км розрізав палестинські поселення на частини і знищив сотні фермерських господарств. А також істотно ускладнив переміщення людей.
Куди б вони не прямували, всюди доводиться їхати значно довше. Наприклад, по прямій я добралася б з Єрусалиму до Віфлеєму за 15-20 хвилин. Але змушена робити крюк, що забирає дві години.
По дорозі мені пригадуються слова ізраїльтянки Лани Айзенштадт, керівника руського напряму «Женевської ініціативи» (ізраїльська неурядова організація, створена групою ізраїльських політиків і інтелектуалів лівого спрямування з метою врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту — прим. ред.): «Палестинські смертники здійснили десятки терактів на території Ізраїлю, в яких загинуло безліч мирних жителів. У тому числі діти і жінки. Комусь може здатися, що палестинці заслужили таке життя. Але хіба може весь народ нести відповідальність за дії деяких його представників?».
Вибратися з Палестини місцеві араби можуть і через територію Йорданії. Але і там їх чекають проблеми. По-перше, в'їжджати в Йорданію дозволено тільки на спеціальних автобусах, рух яких контролюють ізраїльтяни. По-друге, на кордоні ізраїльські військові не тільки годинами перевіряють багаж, але можуть змусити і роздягнутися. Це стосується навіть жінок. Всі ці обмеження призводять до того, що палестинці ні на хвилину не забувають про те, що позбавлені прав і є жителями окупованої території. А євреї — їхні вороги.
Ключі від дому
Сьогодні вже ніхто не може відповісти на питання, хто вистрелив першим. У всякому разі, обидві сторони досі звинувачують в цьому одна одну.
До Першої світової війни Палестина (в той час вона включала в себе всю територію Ізраїлю, Західний берег річки Йордан і сектор Гази) входила до складу Османської імперії. Після війни і розвалу імперії, згідно з мандатом Ліги націй, опинилася під протекторатом Великобританії. Саме тоді і з'явилися тут перші єврейські поселенці. Поступово їхня кількість зростала і у двадцятих роках минулого століття між євреями і арабами почалися збройні зіткнення.
Спалахнула Друга світова. Фашистська Німеччина влаштувала Голокост єврейського народу і євреї масово вирушили до Палестини, оскільки у них під ногами в буквальному сенсі горіла земля. І євреї заявили міжнародній спільноті, що Палестина є їхньою історичною батьківщиною і тут має з'явитися єврейська держава. Араби усього світу були категорично проти, вважаючи Палестину своєю територією. Але євреї наполягали — і 14 травня 1948 року держава Ізраїль проголосила про своє існування. А вже наступного дня проти країни, яка щойно з’явилася на світ, виступили озброєні формування палестинських арабів, армії Єгипту, Сирії, Лівану, Трансйорданії (попередниця Йорданії), Саудівської Аравії, Іраку та Ємену.
Здавалося, єврейська держава помре відразу після народження. Але Ізраїлю вдалося здобути перемогу. Після чого більшість палестинських арабів втекла (за версією палестинців, — їх вигнали) у східну частину Єрусалима, на Західний берег річки Йордан і в сектор Гази (ці регіони не ввійшли до складу Ізраїлю і деякий час перебували під протекторатом Йорданії та Єгипту) та арабські країни. Сьогодні в Ізраїлі першу арабо-єврейську війну називають «війною за незалежність», а в Палестині — «катастрофою».
«Тоді палестинці ще не розуміли, що євреї, які пережили Голокост, не підуть з цієї землі», — говорить Лана Айзенштадт. — «Вони вірили, що зможуть вигнати нас. Тому тікали, несучи з собою надію повернутися додому і ключі від своїх будинків. Ці ключі досі зберігаються в палестинських сім'ях».
Згодом Ізраїль виграв ще три війни з арабськім світом. А в 1967 році у «шестиденній війні» окупував Західний берег річки Йордан, сектор Гази і східну частину Єрусалима.
Перші мирні переговори між представниками окупованої Палестини і лідерами Ізраїлю відбулися лише в 1993 році в Осло. В результаті чого і була створена Палестинська автономія (далі у тексті — ПА). Передбачалося, що після закінчення п'ятирічного перехідного періоду ПА проголосять незалежною державою. Але між арабами і євреями знову спалахнули конфлікти. А Друга інтифада (2000-2003 рр.) остаточно поклала край спробам встановити мир.
Сорок днів у храмі
Українка Лариса Борисенко добре пам'ятає друге повстання палестинців. Понад двадцять років тому під час навчання у Київській художній академії вона зустріла свого майбутнього чоловіка — палестинця Валіда Аль-Хатіба — і вирушила з ним у Віфлеєм.
«Коли пролунали перші вибухи, я скочила з ліжка і підійшла до вікна», — згадує Лариса. — «Дивлюся, а там заграва! Вулицею ізраїльські танки йдуть, чавлять всі легковики на своєму шляху, немов сірникові коробки. Військові літаки F-16 в повітрі... Коли вони летять низько, душа від страху у п'яти тікає. Ми з сім'єю ховалися у ванній кімнаті, тому що там немає вікон...».
Формальним приводом для Другої інтифади став візит 28 вересня 2000 року Аріеля Шарона, лідера ізраїльської партії «Лікуд», на Храмову гору в Єрусалимі, де знаходиться третя за значимістю святиня ісламу — мечеть Аль-Акса. Коли політик спустився вниз, палестинці згори закидали камінням і пляшками із запальною сумішшю ізраїльських поліцейських, а ті відкрили вогонь у відповідь. В результаті четверо арабів загинули, десятки отримали поранення.
Але справжньою причиною повстання був провал переговорів у Кемп-Девіді (США) з врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. Зокрема, відмова Ізраїлю і США передати Палестині як столицю Східний Єрусалим. Саме після цього палестинці вийшли на мітинги протесту і влаштували серію кривавих терактів в Ізраїлі.
«У 2002 році війна увірвалася в життя Віфлеєму», — згадує Лариса Борисенко. — «Це сталося після того, як палестинські повстанці, що втекли від ізраїльтян, сховалися у Віфлеємському храмі Різдва Христового».
Зруйнувати одну з головних святинь християнського світу, щоби знищити втікачів, ізраїльтяни дозволити собі не могли. Це викликало б різкий осуд з боку країн Європейського Союзу і США. Тому ввели в місто війська і оголосили комендантську годину. На площі Ясел поруч з храмом стояли ізраїльські танки. На всіх будинках навколо святині зайняли позиції снайпери. Їм наказали стріляти по кожному, кого помітять всередині церкви.
За час облоги загинуло вісім палестинців. Важкі поранення отримали і двоє грецьких священиків, що залишилися в храмі з надією не допустити кровопролиття. Тільки через сорок днів за посередництвом міжнародної спільноти домовились, що євреї відпустять повстанців за умови, що ті негайно виїдуть в сектор Гази або Європу.
У ті дні побували ізраїльські військові і в будинку чоловіка Лариси Борисенко. За словами українки, їхній будинок став базою для євреїв на один день. Спочатку влаштували обшук. А коли знайшли спецодяг батька Лариси — він працював на Чорнобильській АЕС і подарував свій робочий костюм зятю, не зрозуміли, що це, і наказали Валіду разом з 7-річним сином Максимом лягти на підлогу. Так вони і провели весь день.
«Я ніколи не забуду, як ізраїльський солдат кидав моєму синові на підлогу льодяники, а той пальцями заганяв їх під диван...», — говорить Лариса.
Ближче до вечора Валіда Аль-Хатіба забрали разом з іншими чоловіками, що жили по сусідству. Арештантам натягнули на очі чорні пов'язки, руки стягнули джгутом. Якийсь час військові разом із затриманими петляли по місту. Палестинці божеволіли від страху: не розуміли, де знаходяться, не бачили нічого навколо і постійно чули вибухи. Потім бранців повезли у відкритій вантажівці в комендатуру під обстрілом палестинських повстанців, переписали особисті дані і відпустили.
Додому вони з сусідами добиралися пішки. Ховаючись від патрулів і танків, перечікуючи перестрілки. Внаслідок шоку після цих подій чоловік два дні не міг говорити. Чому його затримали, Аль-Хатіб не розуміє досі.
«Валід — учитель і працює у школі директором», — пояснює Лариса. — «Він дуже м'яка людина, ніколи не тримав зброю в руках...».
Втім, євреї постраждали під час Другої інтифади теж. Розмовляючи з Ларисою і Валідом Аль-Хатіб, я згадую зустріч в Ізраїлі з колишнім ізраїльськім прикордонником Аврумом Гольштейном. З 1999 по 2002 рік він служив у Хевроні (стародавнє місто в Палестинській автономії — прим. ред.). Спочатку отримав поранення в руку. А потім ледь не залишився без половини обличчя через камінь, кинутий влучною рукою арабського підлітка.
«У той час багато страшних речей відбувалося. Палестинські смертники влаштовували вибухи по всьому Ізраїлю. Гинули мирні люди. Щоп'ятниці після молитви арабські юнаки 14 — 30 років збиралися величезними натовпами і закидували нас камінням», — говорить Гольштейн.
За його словами, якщо у арабів у руках були тільки камені, прикордонники вогонь не відкривали. Застосовували газ і пістолети з гумовими кулями. Але, помітивши озброєних людей, стріляли на ураження. Сьогодні Аврум Гольштейн вже не пам'ятає, скількох він поранив і застрелив під час служби. До Другої інтифади ізраїльські прикордонники несли службу разом з поліцейськими ПА і товаришували з ними. Коли стало ясно, що війна неминуча, ізраїльтяни запитали палестинців, чи будуть ті в них стріляти? І ті не вагаючись відповіли: так! Гольштейн каже, що після повернення додому часто згадував цю розмову.
«Я довго не міг зрозуміти, як так? Ми ж приятелювали! А потім зрозумів. Ці люди народилися, виросли і живуть в окупації».
На його думку, палестинці до кінця боротимуться за свою свободу. «Навіть якщо доведеться вбивати друзів. Для них немає нічого важливішого», — розмірковує Гольштейн.
У свою чергу, Валід Аль-Хатаб розставляє акценти: «Поки наша земля окупована, у наших дітей немає майбутнього. Ми не знаємо, в який момент знову почнеться війна. А що може бути важливіше для батьків, ніж безпечне і щасливе життя їх дітей?», — каже він. За даними ПА, у визвольному русі брав участь кожен другий палестинець. Більшість з них сиділи в ізраїльських в'язницях і, за словами самих арештованих, піддавалися тортурам. Після звільнення з місць позбавлення волі Ізраїль заборонив їм залишати територію автономії. Зараз в ізраїльських тюрмах перебувають близько 5 тис. палестинців. У тому числі жінки і підлітки.
Земля розбрату
З Віфлеєму я вирушаю у столицю Палестинської автономії — Рамаллу. Побудоване з білого палестинського каменю, місто розташоване в низині і оточене невисокими горами, на яких знаходяться опорні пункти ізраїльської армії і сховалися за високими парканами з «шапками» з колючого дроту єврейські поселення. До цих селищ ведуть під'їзні дороги, по яких арабам переміщатися заборонено. Якщо військові побачать автомобіль з зеленими номерами (у ізраїльтян номери жовті), можуть і вогонь відкрити.
Згідно з міжнародним законодавством, зводити села і міста на окупованій території ізраїльтяни не мали права. Але почали це робити ще в кінці 1960-х років по всьому Західному березі річки Йордан і в Єрусалимі. Тільки в 1967-1970 роках Ізраїль побудував три єврейських квартали на північ від Старого міста, аби було неможливо «відірвати» арабський Східний Єрусалим від ізраїльського Західного. Тепер єврейські поселення в Палестині нагадують родимки на людському тілі — зрізати їх без болю і крові неможливо.
Чому ізраїльтяни, ризикуючи безпекою своїх дітей, живуть на ворожій палестинській землі? По-перше, поселенці отримують великі пільги на житло та бізнес від держави. По-друге, вони йдуть на ризик через прихильність до сіонізму (політичний рух, метою якого є об'єднання і відродження єврейського народу на історичній батьківщині — прим. ред.) або релігійні погляди. Іудеї-віряни вважають територію Палестини землею, яку євреям дарував Бог. А Західний берег річки Йордан і сектор Газа ізраїльтяни називають не інакше як Іудея і Самарія.
«У стародавній частині Хеврона, згідно з Біблією, знаходиться Махпела — печера праотців єврейського народу: Авраама, Ісака та Якова», — розповідав мені під час нашої зустрічі Аврум Гольштейн. — «Тут же поховані їхні дружини: Сара, Ребека і Лія. Навколо могили живуть 450 євреїв, які вважають своїм обов'язком перебувати на арабській території і стежити за тим, щоб палестинці не зруйнували святиню».
Під час Другої інтифади араби постійно нападали на євреїв, які йшли до могили прапредків під захистом ізраїльських військових. У результаті, за словами Аврума Гольштейна, убили одного прикордонника та десятки палестинців.
Але заради справедливості зазначимо, що Махпела (як і безліч інших єврейських і християнських святинь) є святим місцем і для мусульман. Тому побоювання ізраїльтян необґрунтовані — могилу палестинці не руйнуватимуть. Вони так само, як і євреї, вважають Палестину землею, що дав їм Бог.
«Євреї нам показують, що ми нікчемність, а вони — господарі. Але вони ж емігранти! У них квартири в Києві або в Москві. А я вдома. У мене нічого більше немає! Ми в Єрусалим в юності пішки з Віфлеєму ходили. Там живуть мої друзі. Але більшість палестинських дітей не знають, що є за Роз’єднувальним муром. Хіба це нормально?», — каже Валід Аль-Хатаб.
Як зауважував у книзі «1929: нульовий рік конфлікту» Гілель Коен, ізраїльський професор, — «Розбіжність наративів у питанні палестино-ізраїльського конфлікту можна описати так: кожна сторона виходить зі своїх уявлень про права євреїв і про права арабів на цю землю і з приводу того, яка віра є істинною і кому Бог заповідав цю землю. Тому вони по-різному визначають напад і самозахист і створюють різні трактування історії, які майже не перетинаються».
Багата земля
У центрі Рамалли, де працюють магазини, ресторани і є університет, я зустрічаюся з Джагубом Басемом, соратником першого голови Палестинської національної адміністрації Ясіра Арафата та активним членом ФАТХ (рух за національне визволення Палестини).
«Це неправда, що палестинські араби не хочуть миру з ізраїльтянами. Але ізраїльтяни роблять все можливе і неможливе, щоби мир ніколи не настав», — каже він. На думку Басема, це підтверджують десятки резолюцій ООН. Та той факт, що під час переговорів в Осло керівництво ПА погодилось з тим, що держава Палестина займе лише 22% від території історичної Палестини в рамках 1967 року.
Я помічаю, що багато жінок у Рамаллі не носять хіджаб і одягаються «по-європейськи» — в джинси і футболки. «Наш закон не дозволяє роботодавцям дискримінувати жінок щодо зарплати. За аналогічну роботу жінкам і чоловікам у нас платять однаково. Тому багато жінок працюють», — каже Джагуб Басем, підкреслюючи, що уряд ПА не дотримується радикальних ісламістських поглядів.
У кафе неподалік центру міста Джагуб Басем знайомить мене зі своїм однопартійцем, Басамом Велвілом головою Палестинського індустріального союзу. За його словами, більшість місцевих підприємців займається дрібною торгівлею. «Якби ми мали свободу дій, зробили б набагато більше», — підкреслює Велвіл.
Він стверджує, що Ізраїль перетворив Палестину в зручний для себе ринок. Забороняє палестинцям залучати інвестиції з-за кордону. Обмежує нібито для безпеки виробництво деяких товарів. А також продає палестинським підприємствам воду і електроенергію набагато дорожче, ніж ізраїльському бізнесу. При цьому не дозволяє палестинцям купувати нафту, газ, електрику і воду безпосередньо у арабських країн.
«Сьогодні 70% землі Західного берегу річки Йордан знаходиться під повним контролем ізраїльтян», — зітхає Басам Велвіл. — «використовувати її для спорудження будинків, підприємств або для агробізнесу ми не можемо».
У свою чергу, Джагуб Басем додає, що заморожений конфлікт насамперед вигідний ізраїльтянам з точки зору стратегічних запасів. За його словами, на Західному березі річки Йордан — прекрасні землі для сільського господарства і великі підземні запаси води. А також родовища нафти.
«За нашою інформацією, Ізраїль вже почав таємно її добувати», — стверджує Джагуб Басем.
Золотий пісок Гази
Перед від'їздом з Рамалли вирушаю в гості до родини Таразі — українки Марини та її чоловіка Набіля. Марина народилася і виросла в Ізмаїлі Одеської області. Набіль — християнин і корінний житель Гази. Познайомилися і одружилися вони ще за часів Радянського Союзу в Одесі, де разом навчалися у будівельному виші.
«Ми нещодавно звели будинок», — каже Марина Таразі, проводжаючи нас на простору терасу з чудовим видом на гори. — «До цього прожили 25 років у Газі. Виростили п'ятьох дітей».
В 2007 році між двома правлячими партіями ПА — ФАТХ і ХАМАС (радикальне ісламістське угруповання) — стався розкол. У ході збройного протистояння ХАМАС захопив владу в секторі Гази. А Махмуд Аббас, президент ПА, сформував новий уряд на Західному березі річки Йордан.
Десять років тому родина Таразі не витримала життя під гнітом ісламістів і переїхала до Рамалли. Для Набіля це була справжня трагедія, адже в Газі його предки жили століттями.
«У нас у Газі була величезна квартира біля моря», — розповідає Марина Таразі. — «Своя будівельно-архітектурна фірма, де ми працювали. До появи ХАМАС в місті діяла вся необхідна для життя інфраструктура: магазини, ресторани, спортклуби, кінотеатри. Ми з дітьми вечорами їздили грати в теніс у Християнський клуб. Мене навіть у відпустку нікуди не тягнуло з Гази. Навіщо кудись їхати, якщо такого золотого піску на морі ніде не знайдеш?».
Події 2007 року Марина і Набіль згадують з болем. Їхня квартира знаходилась у п’ятиповерхівці у центрі Гази між міністерствами Палестинської національної адміністрації і Ісламським університетом. Коли сталося зіткнення між ФАТХ і ХАМАС, сім'я була змушена тікати до сусідів на перший поверх. Там і перебували, поки ХАМАС стріляв з Ісламського університету, а ФАТХ — з будівлі міністерств.
«Страшно було. Стрілянина над головами. Четверо наших дочок тоді були ще зовсім маленькими і довелося їх довго лікувати від пережитого стресу», — зітхає Марина Таразі.
Подружжя Таразі каже, що навіть не уявляли, як зміниться їхнє життя з приходом ХАМАС. Після захоплення Гази хамасівці регулярно обстрілюють околиці Ізраїлю ракетами з житлових багатоквартирних будинків Гази, а потім туди прилітає «отвєтка» ізраїльтян (останні, втім, спочатку попереджають мирних жителів Гази про те, що стрілятимуть, лише після цього відкривають вогонь). Крім того, через дії ХАМАС Ізраїль оголосив Газі блокаду. Тому електрики в місті немає, бензину немає, всі магазини закриті. Бруд на вулицях страшний. Дуже жорстка комендантська година. Шум моторів і стрілянина не припиняються ніколи.
«Але найголовніше — ми були відрізані від дітей», — розповідає подружжя Таразі. — «Коли вони виросли, ми відправили дівчаток вчитися в університет до Рамалли, а сина — в Санкт-Петербург. І ніхто з дітей не міг нас відвідати. Ось ми і зважилися на переїзд. Щоби побудувати будинок в Рамаллі, продали в Газі бізнес і автомобіль. Ще й кредит у банку взяли. Зате тут нам нічого не загрожує».
Минулого року подружжя Таразі отримали дозвіл у ізраїльської армії на поїздку в Газу — у Набіля померла мати.
«Кілька ночей ми спали в своїй квартирі...», — зітхає Марина. — «Що вам сказати? Після цієї поїздки я заявила чоловікові, що більше туди не повернуся. Більшість людей, які залишилися в Газі, не підтримують ХАМАС. Але що вони можуть зробити проти величезного збройного угруповання? Бойовики ХАМАС — страшні люди. Я дуже їх боюся...».
В одній державі
Багато палестинців (це не стосується радикалів з ХАМАС) хочуть жити з Ізраїлем в одній країні. І виступають за припинення багаторічної міжусобиці.
«У Ізраїля і Палестини дуже маленька територія», — вважає Набіль. — «Землі і ресурсів не вистачить для двох держав. Тому палестинці і ізраїльтяни повинні жити в одній державі. А як перехідний етап можна створити дві держави з відкритими кордонами — без повної ізоляції. Знаєте, для мене найголовніше — це людське життя. Ось з цього і треба виходити, ухвалюючи рішення».
Не проти такого повороту і керівництво ПА. Але, за словами Джагуба Басема, лише за умови повної рівноправності з євреями.
У свою чергу, Лана Айзенштадт підкреслює: прагнення палестинських арабів жити в одній країні з євреями викликане перш за все високим рівнем життя в Ізраїлі. У ПА справи, природно, йдуть набагато гірше. А палестинці, як і всі нормальні люди, хочуть жити добре.
Але, на жаль, в Ізраїлі варіант однієї держави для двох народів не розглядає навіть більшість лібералів. Тим більше що при владі зараз праві політичні сили. У представників правого спрямування немає співчуття до простих палестинців, які стали заручниками радикалів у секторі Газа. Заклики «розкачати Газу» і «проголосити ізраїльський суверенітет» над землями Іудеї і Самарії звучать в ізраїльському Кнесеті чи не через день.
Крім того, за словами Лани Айзенштадт, після пережитих багатовікових гонінь і Голокосту євреї не зможуть відмовитися від національної держави. Тільки у власній країні вони почуватимуться спокійно і впевнено. Тому «Женевська ініціатива» і виступає за створення незалежної держави Палестина. Але, враховуючи сьогоднішню ситуацію, зробити це буде вкрай важко.
«В теорії можна було б забрати євреїв з Іудеї та Самарії і переселити туди арабів, які проживають в Ізраїлі», —міркує Аврум Гольштейн. — «Але ні ті, ні інші не захочуть переїжджати. Євреї — через свої ідейні погляди, араби — через високий рівень життя в Ізраїлі. Та й як це все здійснити технічно? Мені здається, що ця війна не закінчиться ніколи».
Як в одному, так і в іншому суспільстві поширено безліч історичних міфів, що підтримують впевненість виключно у своїй «правді». Наприклад, серед палестинців існує думка, що сучасні ізраїльтяни насправді — не народ, що мешкав у стародавньому Ізраїлі, а хазари (тюркомовний кочовий народ, що створив у Середньовіччі Хазарський каганат, частина еліти якого прийняла іудаїзм).
У той же час ізраїльтяни впевнені, що палестинці приїхали на цю територію майже під час створення держави Ізраїль з арабських країн. Нібито спеціально для того, щоби не допустити створення єврейської держави. Хоча засновник Ізраїлю Давид Бенгуріон, який прибув до Палестини у 1917 році, писав: «Економічну основу Палестини складають фелахи — будівельники і робітники цієї землі. Вони нерозривно пов'язані з цією землею, вони пустили в ній глибоке коріння. Звідки б вони не прийшли сюди — вони сини цієї землі з незапам'ятних часів. В полях і в селах, побудованих ними потом, а часом і кров'ю, спочивають їхні предки і предки їхніх предків. Нікому... з охочих відродити Землю (Ізраїлю) не дозволено ігнорувати права і інтереси фелахів».
Чи варто говорити про взаємну ненависть? Криваве протистояння протягом багатьох десятиліть призвело до зачерствіння душ. Араби ніколи не співчуватимуть горю ізраїльтян — і навпаки.
«Поїхали ми якось в Єрусалим, і на КПП у мене зажадали дозвіл від армії, а його немає», — згадує Лариса Борисенко. — «Я розгубилася. А єврейка у військовій формі мені російською говорить: «Вийшла заміж за араба, ось і живи тепер, як собака! Я розплакалася...».
Молоді ізраїльтяни та араби вбирають ненависть до сусідів з молоком матері. Лариса Борисенко ніколи не запитувала у свого дорослого сина Максима, чи пам'ятає він, як у 7-річному віці пережив вторгнення в будинок ізраїльських солдатів. Але підозрює, що з тих пір у дитячому серці оселилася ненависть до євреїв і не хоче провокувати сина на неприємні емоції і спогади.
«У Віфлеємі я працюю вчителем малювання. Учу дітей висловлювати емоції за допомогою техніки і кольору. Знаєш, що малюють маленькі палестинці? Війну і хаос! До того ж, на їхніх картинках переважає чорний колір», — каже Лариса Таразі.
Чи існує спосіб зупинити протистояння арабів та євреїв? Я згадую свою зустріч з Набілем Таразі з Гази. За його словами, Роз’єднувальний мур і обмежувальні заходи не захищають Ізраїль, а ще більше розділяють народи. І ще більше посилюють проблему.
«Без руху назустріч одне одному ми ніколи не зможемо подолати розбіжності — і війна продовжуватиметься до безкінечності. Вважаю, для того, щоби між нашими народами настав мир, недостатньо домовленостей на політичному рівні. Необхідно змінювати підхід до виховання дітей і молоді. Підростаюче покоління ізраїльтян і палестинців має навчитися говорити однією мовою. Пізнати і зрозуміти один одного. Тільки так можна подолати ненависть, яка накопичувалась десятиліттями», — вважає він.
Цю точку зору поділяє багато представників інтелігенції не тільки в Палестинській автономії і Ізраїлі, а й за кордоном. Наприклад, народжена в Єрусалимі єврейка за національністю відома актриса Наталі Портман в інтерв'ю лондонському виданню «Аль-Кудс аль-Арабі» звинуватила Ізраїль у пригніченні палестинців. А в квітні 2018 року відмовилася приїхати в Ізраїль на церемонію вручення їй премії фонду Genesis («Береш»). Зазвичай розмір премії становить $1 млн. Хоча заради Портман його збільшили до $2 млн.
Механізми, які розкручують колесо насильства між арабами і євреями, лежать на поверхні. Це національний і релігійний фанатизм, небажання йти на компроміси і поступатися одне одному. Інше питання — як розплутати цей вузол протиріч. На це питання відповіді немає.
Також читайте про те, як у столиці США рекомендували знести пам'ятники Вашингтону і Колумбу та про те, як Путін допоможе Лукашенку грошима
Фото: автора, GettyImages
