В цілому світі навряд чи знайдеться багато людей, яких Марс вабить так само сильно, як Ілона Маска. Він називає себе імператором Червоної планети, мріє побудувати там колонію на один мільйон мешканців, і ладен навіть ядерну бомбу підірвати, аби їм краще жилося. І все ж таки він розуміє, що для багатьох колоністів це буде квиток в один кінець.
«Чесно кажучи, купа людей напевно помре на початку», — заявляє самопроголошений імператор Марсу, розмірковуючи про перспективи підкорення сусіднього світу.
Маска складно звинувачувати у надмірній прямоті. Адже спроба побудувати базу, тим паче колонію на Марсі, — це гра в російську рулетку з майже повним барабаном. Червона планета знає безліч способів, як убити людину. Колоністи можуть померти від голоду, холоду, спраги, сонячної радіації або закипання крові — марсіанська атмосфера настільки розряджена, що без герметичного скафандра на людині гази, що містяться в її крові, утворюють бульбашки. Не кажучи вже про можливу аварію космічного корабля на будь-якому етапі польоту.
Це досить очевидні причини загибелі на Марсі. Але у вбивчому арсеналі Червоної планети є й інші, більш витончені, способи позбавлення життя. Ні, ми не говоримо про те, що колоніст може вдавитися пайком чи звалитися в 7-кілометровий каньйон долини Маринер. Але вони явно не в першу чергу спадають на думку, коли заходить розмова про небезпеки підкорення Марсу.
Напад марсіан
Не зрозумійте хибно. Сьогодні лише найвідчайдушніші фантасти можуть вірити в те, що на Марсі живуть розумні істоти з величезними головами та худими кінцівками, майстерно ховаючись від наших телескопів, орбітальних апаратів і марсоходів.
Однак за довгі роки досліджень червоної планети вчені зібрали чимало свідчень того, що там колись могло існувати життя. Вони не виключають, що існує воно й зараз і таїться чи то в підлідних озерах, чи то в підземних тунелях, прокладених потоками лави. Тільки це дуже маленьке життя, мікробне. А ми добре знаємо, якими небезпечними можуть бути мікроби. Тим паче, що за межами Землі вони геть звіріють.
У 2006 році вчені з Університету Арізони провели експеримент з бактеріями Salmonella Typhimurium. Їх відправили в космос на борту шатла Atlantis. Поки астронавти вирощували бактерій в лабораторії космічного корабля, вчені робили те ж саме на Землі. Потім мікроорганізми порівняли, ввівши їх піддослідним мишам. Виявилося, що у космічних бактерій вірулентність вища, ніж у їхніх земних родичів: вони вбивали гризунів меншою кількістю і швидше.
Автори дослідження відзначили, що це тимчасове явище, пов'язане з адаптацією до середовища проживання, і на Землі воно поступово зникало. І все ж таки це тривожний дзвіночок.
Інші дослідження, проведені після початку космічної ери, демонстрували, що за межами Землі у мікроорганізмів можуть змінюватися темпи розмноження або підвищуватися живучість. Наприклад, експеримент, проведений на борту радянської орбітальної станції «Салют-7» у 1982 році, виявив, що у кишкової палички (E.coli) в космосі підвищується стійкість до антибіотиків.
Однак Девід Уормфлеш, американський астробіолог, не очікує загрози з боку корінних жителів Марса, якщо вони там є. За його словами, земні мікроорганізми здатні викликати захворювання декількома способами. В першу чергу, це інфекція, коли вони облаштовують своє життя в наших тілах. На думку Уормфлеша, «марсіани» навряд чи собі таке дозволять.
«Мікроби, які інфікують людей, здатні на це, тому що еволюціонували разом з нами, або з тваринами, які виступали носіями», — відзначає американський астробіолог.
Іншими словами, якщо мікроорганізм хоче оселитися, наприклад, в теплому і вологому середовищі людських легенів, він і сам повинен жити в подібному середовищі, «знати» його. А на Марсі з цим, вочевидь, проблеми — це суха і холодна планета.
Інший спосіб зараження — коли людина піддається впливу токсинів, що виділяються мікробами. На думку Уормфлеша, на Червоній планеті такий сценарій реалістичніший. Але є і світла сторона: в цьому випадку хвороба не передається від людини до людини, тож принаймні спалаху на базі або в колонії не спричинить.
Як би там не було, поки міркування про небезпеку чи безпеку марсіанських мікробів — чистої води теорія. Ми нічого про них не знаємо. Ми навіть не знаємо, чи існують вони взагалі. Однак скидати з рахунків можливість того, що маленькі «марсіани» реальні і небезпечні, теж не варто.
«Немає особливих підстав вважати, що там чекають інфекційні захворювання, здатні вразити нас, але якщо це так, то ситуація швидко може стати великою проблемою», — вважає Пардіс Сабета, професор імунології з Гарвардського університету.
Коротше кажучи, сутичка з марсіанами — малоймовірна, але досить лякаюча перспектива, аби не забувати про неї. Нехай і виглядатиме вона не так, як описував Герберт Веллс і його послідовники.
Удушення киснем
Людині на Марсі нічим дихати — це очевидно. Атмосфера планети на 95% складається з CO₂ — того самого задушливого газу, якого людство так прагне позбутися на Землі. Аби вижити, марсіанські колоністи муситимуть виробляти кисень. Цей ресурс життєво необхідний, і здавалося б, він може принести лише користь. Але ні. Навіть кисень може стати причиною смерті на Марсі.
Перенесемося на 10 років в минуле, коли нідерландський підприємець Бас Лансдорп заснував компанію Mars One. Як і Маск, він захотів підкорити Червону планету. Але якщо у «імператора Марса» вже була компанія SpaceX, інженери якої працювали над створенням ракет і кораблів, то у Лансдорпа був стартовий капітал і бачення.
Підприємець стверджував, що так і було задумано: Mars One пропонує не технології, а контент (він хотів знімати реаліті-шоу про колонізацію Марса). Компанія насолоджувалася увагою преси, ділилася красивими відеороликами і відбирала майбутніх колоністів. У 2013 році, коли Mars One оголосила про набір добровольців, які мріють оселитися на сусідній планеті, то отримала 80 тис. заявок зі 120 країн світу.
Однак не всі з ентузіазмом дивилися на голландську компанію. У ЗМІ з'являлися і критичні зауваження на адресу Mars One, чиї цілі називали занадто амбітними і нереалістичними, а то і просто шахрайськими. У числі критиків опинився і Сідні До. Тоді він працював над отриманням ступеня доктора філософії в галузі астронавтики і аеронавтики в Массачусетському технологічному інституті, а нині працює інженером в лабораторії реактивного руху NASA.
До зацікавився науково-технічним аспектом планів Mars One. Зокрема, ідеєю того, що вся їжа в колонії вирощуватиметься на місці. Разом з кількома однодумцями він побудував комп'ютерні моделі, які показали тривожні результати.
«Якщо рослинні культури забезпечуватимуть 100% потреб мешканців поселення в їжі, то система буде виробляти небезпечно велику кількість кисню в оселях», — говорив До в 2014-му.
Наскільки це небезпечно? Настільки, що жителі колонії отримали б отруєння киснем, а через 68 днів почали б вмирати, практично захлинаючись ним. З огляду на це колоністам знадобилася б система для видалення зайвого O₂. Але, як зазначив До, такі технології не тестувалися в умовах іншої планети, і немає гарантій, що вони працюватимуть на Марсі так само, як і на Землі.
Лансдорп тоді відмахнувся від висновків дослідника з МТІ, зазначивши, що до колонізації Червоної планети ще багато часу, і у Mars One є інші проблеми, які треба вирішити. Як би там не було, перевірити висновки До вже навряд чи вийде. У 2019 році Mars One була ліквідована. Принаймні її фінансова частина, тому що підприємство Лансдорпа складалося з двох підрозділів: комерційного Mars One Ventures AG і некомерційного Mars One Foundation.
Сьогодні про цих підкорювачів Червоної планети нічого не чути. Хоча деякі добровольці, котрі записалися в колоністи до Лансдорпа, стверджують, що досі підтримують з ним контакт. Незалежно від того, ким є голландський бізнесмен — аферистом чи мрійником — він допоміг дізнатися важливу деталь: на Марсі навіть з киснем треба бути обачливим.
Вбивство і самогубство
За останній рік весь світ дізнався, як це — цілодобово перебувати у вузькому колі людей практично без можливості покинути обмежений простір. Багатьом цей досвід виявився не до снаги, про що свідчить збільшене число розлучень і розставань по всьому світу. Марсіанським колоністам доведеться жити так постійно. Без надії на свободу пересування, навіть без можливості вийти провітритися. Як це позначиться на їхній психіці?
Космічні агентства усього світу мали достатньо часу і можливостей перевірити це. Вже понад 20 років навколо нашої планети обертається МКС — досить тісна орбітальна лабораторія, де астронавти проводять сотні днів у компанії приблизно з шести людей. Так, часом вони гасають по станції в костюмі горили, лякаючи колег, але здебільшого співіснують мирно.
За словами Ніка Канаса, професора психіатрії з Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, астронавтів дуже радує вид Землі з ілюмінаторів. Однак в 2010-му Канас опублікував роботу, в якій зазначив, що без можливості бачити рідну планету у космічних мандрівників «може розвинутися сильне почуття ізоляції, туги за домівкою, дисфорія (болісно пригнічений стан — Прим. ред.), або навіть суїцидальні і психотичні розлади».
Сьогодні душевне здоров’я астронавтів на МКС, крім виду за вікном, підтримує і зв'язок з людьми, в першу чергу з рідними і близькими, на Землі. Але і це буде розкішшю при польоті на Марс. Через велику відстань між Червоною планетою і нашою повідомлення в один кінець йде приблизно 20 хвилин, і ще стільки ж назад. Тож спілкування за межами колонії чи бази буде проблематичним.
За словами Кім Бінстед, дослідника з Гавайського університету, яка вивчає вплив довгострокових космічних місій на людину, в таких умовах навіть дрібні подразники можуть стати великою проблемою. «Припустімо, ви терпіти не можете те, як інший член екіпажу жує. Раптово все переростає з «Краще б він прикривав рот» в «Я його заріжу!», — говорила вона.
Тому вчені, залучені до справи підкорення космосу, дуже серйозно ставляться до проблеми психічного здоров'я астронавтів і космонавтів. Наприклад, ще в середині минулого століття деякі з перших проєктів місячних баз передбачали наявність ізоляційної камери на території таких об'єктів саме на випадок нервових зривів.
Сьогодні дослідники проводять експерименти, в яких симулюють умови тривалих космічних місій. Взяти, до прикладу, проєкт «Марс-500». Це міжнародний експеримент, який проводився в Росії в 2010-2011 роках для вивчення того, як тривалий переліт до Червоної планети вплине на екіпаж космічного корабля. Під час нього група з шести осіб перебувала в ізольованому приміщенні 520 днів. Вони не бачили, як день змінює ніч, а з зовнішнім світом спілкувались з затримкою сигналу.
Експеримент відбувся без надзвичайних подій, але вчені побачили деякі тривожні результати. Наприклад, з'ясувалося, що двоє учасників, що відчували найбільший стрес і фізичне виснаження, опинялися у 85% всіх конфліктів, що сталися під час експерименту. Іншими словами, навіть пара роздратованих членів екіпажу — це проблема для всієї команди.
Адже справа не обов'язково повинна доходити до самогубств чи різанини. В умовах, коли ціла планета готова тебе вбити, а життя залежить від функціонування техніки, важливо зберігати холоднокровність, і навіть просто розгнівана людина може створити чимало проблем.
Марс — ідеальний вбивця, але за межами Землі існує не так багато місць, де людина могла б оселитися хоча б в теорії. Тож рано чи пізно люди спробують туди дотягнутися, ретельно продумавши ризики, чи то і забувши про них. Зрештою, загроза смерті не зупинила мандрівників епохи великих географічних відкриттів, хоч наша планета теж непогано вміє вбивати.
