404

Сторінку не знайдено

«Алкосітка» та ще кілька історій з минулого про брудні технології на виборах

До місцевих виборів залишилось трішки більше місяця. Тема чорного піару, гречкосійства та фальсифікацій знову на часі. Минулорічні вибори пройшли без масштабних порушень. В заслугу це собі ставив навіть не хто-небудь, а Джордж Сорос.

Цьогорічні місцеві вибори відбуваються за новими правилами. Чи будуть інциденти масовими та чи зможуть вплинути на результат волевиявлення, скоро дізнаємося. А поки розповідаємо, якими прикладами можуть надихатися сучасні недоброчесні політтехнологи.

П’яна сітка

На початку виборчої компанії Арсен Аваков, глава МВС України, пообіцяв жорстко реагувати на спроби побудови «передвиборчих сіток». Минулого року в їхній організації ЗМІ звинувачували Петра Порошенка та Юлію Тимошенко. Сама ж історія не нова. Як в Україні, так і у світі.

1868 року в англійському містечку Стаффорд обирали двох депутатів до парламенту. За мандати змагалися представники консерваторів та лібералів. І ті, і інші не гребували грошовою стимуляцією виборців. Пивовар Артур Басс (ліберал) та полковник Уолтер Меллер (консерватор), які перемогли на попередніх виборах, щороку на Різдво роздавали своїм прихильникам подарунки — вугілля, теплі ковдри або ж просто гроші.

Але Меллер вважав: цього замало. І заздалегідь почав будувати так звану передвиборну алкосітку. У Стаффорді за його ініціативи створили «Консервативну асоціацію робітників», яка складалась більше ніж з 30 відділень (комітетів) по місту. Політику там теж обговорювали, але мало. Зазвичай просто пиячили. Для членів комітету діяла суперпропозиція — за внесок у 4 пенні можеш випити алкоголю на шилінг. Із наближенням голосування ці обмеження зняли — їсти та пити дозволялося без обмежень. Виборцям пропонували асортимент на будь-який смак — ель, бренді, джин, віскі. Таким чином, у торі напоготові були мобілізовані (і, ймовірно, п’яні) виборці, які у потрібний момент мали віддати голоси за «правильного» кандидата.

Обговорення виборів за келихом пива чи чогось міцнішого — давня традиція. І не тільки в Британії. Англійська гравюра 1886 року.

Ліберали робили ставку на пряму агітацію. Агітатори ходили по домівках, переконуючи виборців підтримати свою політичну силу. До пабів теж заходили, проте алкосіток не організовували.

Вибори відбулися 17 листопада. Того дня партії вдавалися і до прямого підкупу. «Нема чайових — нема голосу», — відверто попереджали охочі продати свій голос. Розцінки коливалися від 5 до 10 фунтів стерлінгів. Торі видавали своїм прихильникам спеціальні картки, на яких писали ім’я виборця. Вони діяли як боргові розписки — після виборів кожному обіцяли винагороду. Загалом Меллер витратив на кампанію близько 100 тис. фунтів стерлінгів у сучасному еквіваленті.

Ліберали виділили менше коштів на підкуп, а головну ставку зробили на вуличне насилля. Їхні прихильники чергували біля пабів і нападали на виборців, котрі йшли віддати голос за Меллера. Торі, які вже часто були напідпитку, давали відсіч.

Вуличні бійки у день голосування — ще одна невідємна традиція британських парламентських виборів ХІХ століття. Малюнок 1925 року.

У місті спалахували численні бійки. Один з виборців, у помешканні якого розбили вікна, відкрив вогонь по натовпу. На щастя, ніхто не постраждав. Поліція самоусунулася та до кінця голосування сховалася у своєму відділку.

Підбивши підсумки виборів, переможцями оголосили ліберала Генрі Почина (1189 голосів) та консерватора Уолтера Меллера (1124 голоси). Однак у парламентських кріслах вони просиділи менше року. Ліберали, невдоволені тим, що Меллер лише на 14 голосів випередив ще одного їхнього кандидата Річарда Чаунера, подали до суду. Супротивників вони звинуватили у підкупі виборців. Торі не забарилися з відповіддю, стверджуючи, що частина їхніх прихильників не змогла проголосувати через залякування. Врешті-решт на 7 червня 1869 року в Стаффорді призначили нові вибори.

Цього разу голосування пройшло спокійно — обидві партії отримали жорсткі попередження про недопустимість свавілля. В результаті обидва мандати вибороли торі. Меллера серед них вже не було — свою кандидатуру після скандалу він не виставляв.

Піар по-батьківськи

Чорний піар — неодмінна риса українських виборів. З останніх прикладів — скандальний ролик із Володимиром Зеленським, КАМАЗом та кокаїновою доріжкою.

Наклепами, образами та відвертими фейками у політичній боротьбі не гребували ще давні греки та римляни. В сучасній історії вперше чорний піар відіграв помітну роль під час виборів президента США у 1800 році.

Тоді головними суперниками були два батька-засновника Сполучених Штатів — Джон Адамс та Томас Джефферсон. Під час війни за незалежність вони міцно дружили, але з часом розійшлися в поглядах. Адамс представляв консервативну Федералістську партію, Джефферсон — Демократично-республіканську. В 1796 році вони вже змагалися між собою за крісло президента. Тоді Адамс отримав перемогу, а Джефферсон обійняв посаду віцепрезидента (до 1804 року пост віцепрезидента отримував кандидат, який на виборах посів друге місце).

В 1800 році вибори проходили в умовах жорсткого політичного протистояння. Кандидати не влаштовували передвиборних турне по країні, проте агітатори та преса старалися як могли.

Президент Єльського університету, прихильник Адамса, публічно припустив, що, якби Джефферсон став президентом, «ми побачили б наших дружин і дочок жертвами легальної проституції». Впливова газета Коннектикуту в тому ж дусі писала, що у разі перемоги республіканця в США «відкрито практикуватимуться вбивства, грабежі, зґвалтування, перелюб та інцест».

Прихильники Адамса клеїли Джефферсону ярлики атеїста, боягуза, небезпечного радикала і франкофіла, який спить і бачить, як би завезти до Америки гільйотину і влаштувати революційний терор. 30 червня 1800 року в Балтиморі газети навіть вийшли з сенсаційною звісткою — Джефферсон помер після 48-годинного нездужання. Фальшивку спростували лише за кілька днів.

Томас Джефферсон та Джон Адамс. Два батька-засновника США, які двічі конкурували на виборах президента

Республіканці теж не пасли задніх. Адамса вони зображали дурнем, тираном та британофілом. На вістрі атаки стояв Джеймс Каллендер — памфлетист, журналіст та один з перших американських політтехнологів, якого таємно фінансував Джефферсон. У 1797 році Каллендер вже завдав нищівного удару лідерові федералістів Олександру Гамільтону.

Завдяки старанням «чорного піарника» американці дізналися про подружню зраду політика з заміжньою жінкою. Вибухнув секс-скандал майже такого рівня, як з Біллом Клінтоном та Монікою Левінські. Це непоправно зашкодило репутації Гамільтона. Відтоді він більше ніколи не займав цивільних посад.

Адамс дружині не зраджував, тому Каллендер підібрався з іншого боку. У розпал передвиборних перегонів у 1800 році вийшов його памфлет «Наша перспектива». Автор називав ще чинного президента «огидним педантом» і «грубим лицеміром» з «бридким характером гермафродита, у якого нема ні сили та рішучості чоловіка, ні лагідності та чутливості жінки». Крім образ, лунали і нічим не підтверджені звинувачення: начебто Адамс хотів проголосити себе королем, а сина — наступником престолу та втягнути США у війну з Францією на боці Британії.

Врешті-решт президентом обрали саме Джефферсона. Одним з перших своїх рішень він помилував Каллендера, якого на той час відправили до в’язниці на дев’ять місяців за підбурювання до заколоту. Та політтехнологу було замало отримати свободу — він зажадав призначити його поштмейстером у Річмонді. Проте новообраний можновладець вже не потребував медійних послуг та відповів відмовою.

Образившись, Каллендер відомстив колишньому працедавцю. Спочатку оприлюднив листи з доказами того, що Джефферсон платив гроші за паплюження Адамса, а потім розповів про інтимний зв’язок нового президента з рабинею Саллі Хемінгс. Джефферсон ці звинувачення не коментував, але у 1998 році ДНК-експертиза підтвердила, що у президента та його рабині були спільні діти.

Цього разу скандал швидко вщух і не завадив у 1804 році президенту переобратися на другий термін.

Два непримиренні супротивники, Джефферсон та Адамс, з часом помирилися і навіть померли в один день, 4 липня 1826 року. У 50-у річницю Декларації про незалежність США, до якої обидва доклали руки.

А що ж Джон Каллендер? До цієї дати він просто не дожив — спився та у 1803 році втонув у річці.

Політичний терор

Президентські вибори 2004 року — найбрудніші за роки незалежності України. Та заглянувши глибше у вітчизняну історію, дізнаєшся цікаву річ: першість за масовістю фальсифікацій належить виборчим кампаніям до Галицького сейму наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Це представницько-законодавчий орган австрійської провінції Королівство Галичини та Володимирії, що діяв у 1861-1918 роках. 

Голосування проходило в умовах протистояння польських та українських кандидатів. При цьому влада зазвичай стояла на боці перших і закривала очі на численні порушення, а інколи і сама вдавалась до них. Було все — адміністративний тиск, підкупи, залякування, маніпуляції зі списками виборців тощо. Неугодних кандидатів чи активістів могли заарештувати, побити чи навіть вбити, а протести проти фальсифікацій розганяли силою. Лише під час виборів 1897 року загинули 10 людей, 19 отримали тяжкі поранення, 769 чоловік заарештували. Проте найбільший резонанс викликало вбивство 27-річного українського активіста Марка Каганця 6 лютого 1908 року в селі Коропець. (Зараз це село в Монастириському районі Тернопільської області)

Марко Каганець. Прижиттєвих зображень активіста не збереглось, але саме так його зобразили в діаспорному виданні 1972 року.

Народився Марко у бідній селянській родині. Освіту здобув самотужки та вивчив німецьку мову. В 1905 році після трирічної служби в австрійській армії Каганець повернувся на батьківщину та одразу поринув у політику. За його ініціативи у селі відкрили відділення «Просвіти» й кооперативну спілку. А коли навесні 1906 року у Коропці розпочалися протести сільськогосподарських робітників, увійшов до складу страйкового комітету.

На початку 1908 року стартувала чергова виборча кампанія до Галицького сейму. У повіті за мандат боролися польський граф Станіслав Генрик Бадені й Северин Данилович, представник Української радикальної партії. Як і в інших місцевостях, списки виборців у селі сфальсифікували. З них викреслили більше 70 активних українців, натомість вписали прізвища двох десятків померлих та емігрантів.

5 лютого в Коропці для протидії махінаціям створили «рекламаційну комісію» на чолі з Каганцем, однак місцева влада затягувала розгляд цього питання. Намагаючись усунути лідера протестуючих, Бадені запропонував йому 15 морґів (близько 8 га) землі, але отримав відмову. Надходили Марку і анонімні листи з погрозами.

Напруга зростала. Зранку 6 лютого Каганець разом з однодумцями вирушив до канцелярії, аби з’ясувати долю опротестованого списку виборців. На мосту активістам перетнули дорогу троє жандармів. Вони вимагали розійтись по домівках і оголосили про арешт Каганця. Але ніхто не підкорився, а дружина і сестра намагалися закрити собою Марка. Тоді вахмістр Ябчинський вдарив молодика багнетом. За словами очевидців, Каганець встиг вигукнути: «За вас кров пролив!» та впав. Поранення виявилось смертельним.

Жандарми, зрозумівши, що Каганець мертвий, забарикадувалися на посту. Увечері до села прибули військові. Вбивство викликало великий резонанс. На похорон зібралися 18 тисяч осіб з усього повіту, притому що населення Коропця тоді не перевищувало 6 тисяч. Про трагічний випадок писала преса, у тому числі і в Наддніпрянській Україні. Ситуацію навіть розглядали в австрійському парламенті. Жандарма, який завдав смертельного удару, віддали до суду, проте невдовзі справу закрили. А вибори все-таки виграв Бадені.

12 квітня 1908 року Мирослав Січинський випустив чотири кулі в галицького намісника, після чого сказав «Це за кривди нашого народу, за вибори, за смерть Каганця». Ілюстрація з краківської газети «Nowości Illustrowane», 18 квітня 1908 року.

На цьому історія не завершилася. 12 квітня 20-річний український студент Мирослав Січинський застрелив галицького намісника Анджея Потоцького. Свій вчинок  пояснив помстою за розправу над Каганцем та інші утиски українців. Січинського спочатку засудили до страти, але після помилування імператором вирок замінили до 20-річного ув’язнення. В 1911 році арештант за допомогою двох українців-охоронців втік з в’язниці та емігрував до США.

Дочитали? Молодці! А тепер увімкніть фантазію. Хто з українських медійників найкраще претендує на роль продажного журналіста Джеймса Каллендера? А хто з кандидатів створював українські алкосітки? Є ідеї? Пишіть нам, info@chas.news. Цікаво порівняти власні спостереження з вашими.