404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Єфімов замість Порошенка. Як Київ увійшов у шоколадну епоху

11 липня відзначається Всесвітній день шоколаду. За однією з версій, саме в цей день в 1550 році домініканські монахи представили шоколад (у вигляді напою) іспанській королівській родині. Хоча ще двома десятиліттями раніше какао-боби з Центральної Америки в Європу привіз Ернан Кортес — завойовник імперії ацтеків.

Як би там не було, за наступні 500 років шоколад завоював світову популярність та перетворився з елітного продукту на доступні кожному ласощі. В Україні свій шлях до успіху він розпочав дещо пізніше — в другій половині ХІХ століття. Тож Сhas News з нагоди солодкого свята розповідає, як шоколад знайшов перших поціновувачів в Києві та чому московського купця Валентина Єфімова можна вважали прапрадідом корпорації Roshen.

Шоколадний старт

Тривалий час в Європі шоколад не їли, а пили. Спочатку цей напій навіть на рівних конкурував з кавою та чаєм. Кондитерська революція розпочалася в 1828 році, коли нідерландський хімік Конрад ван Гутен винайшов ефективний і недорогий спосіб віджиму масла з тертого какао, що відкрило шлях до появи твердого шоколаду. В 1847 році англійський кондитер Джозеф Фрай змішав какао-порошок, цукор та розтоплене какао-масло і отримав перший плитковий шоколад. А за 30 років швейцарець Даніель Петер, один з засновників корпорації Nestlé, навчився робити молочний шоколад. Технологічний прорив відкрив для кондитерів нові можливості: готовому виробу можна було надавати будь-яку форму, а в розплавлену шоколадну масу додавати родзинки, горіхи, різноманітні фруктові та ягідні наповнювачі. 

Українська історія шоколаду трохи коротша. Вважається, що рецепт приготування гарячого шоколаду на наші землі привіз венесуельський посол Франсиско де Міранда. За легендою, в 1787 році в Києві він продемонстрував заморський напій російській імператриці Катерині ІІ. Цариця начебто і ввела моду на гарячий шоколад.

У другій половині ХІХ століття випити чашку гарячого шоколаду, купити або з'їсти на місці шоколадну плитку чи цукерок (чи, як їх тоді називали, «конфект») можна було в перших київських кондитерських. Спочатку на цьому ринку домінували іноземці, яким належали найреспектабельніші заклади в центрі міста. Наприклад, на Хрещатику знаходилися кондитерські «Семадені» та «Жорж», які, відповідно, заснували швейцарець Бернард-Отто Семадені та німець Жорж Дортенман (потім він продав свій бізнес французьким емігрантам). Поляк Франц Голомбек відкрив кафе «Франсуа» на вулиці Фундукліївській. Згодом їм конкуренцію склали і місцеві підприємці — Горовіц, Рябошапка та інші.

Кондитерська «Семадені» на Хрещатику

Перші кондитерські торгували переважно продукцією власного виробництва. Цукерки та шоколадки виготовляли або прямо на місці, або на невеличких фабриках. Так, кондитерська «Жорж» з 25 робітниками в 1907 році випустила 32 тонни цукерок та 8 тонн шоколаду з гамбурзького какао.

На вибір киянам пропонували великий асортимент ласощів — крім звичних шоколадних плиток та цукерок, ще й різноманітні шоколадні фігурки — зайці, музичні інструменти та навіть паровози з вагонами чи яйця з сюрпризами. Також в Києві можна було купити товар іноземних брендів. Наприклад, кондитерська «Маркіз» на вулиці Миколаївській, яку кілька разів згадував Михайло Булгаков у своїй «Білій гвардії», закликала відвідувачів рекламними оголошеннями про надходження нових партій справжнього швейцарського шоколаду. А амстердамська шоколадна фабрика Bensdorp (бренд, до речі, існує й досі), чия продукція продавалася в київських магазинах, у газетах вчила городян, як відрізнити оригінальні ласощі від підробок.

Шоколадки московської фабрики «Абрикосов та сини» та петербурзької «Сіу і Ко». Їхні фірмові магазини знаходилися в центрі Києва

Коштував шоколад не дешево. Наприклад, ціни за фунт цукерок стартували з 60-70 копійок. Продавалися вони у спеціальних бонбоньєрках — вишуканих металевих чи картонних коробках. Шоколадні плитки коштували дорожче. Так, фабрика «Валентин Єфімов», про яку йтиметься трохи далі, у своїх фірмових магазинах продавала шоколад по 1,5 руб. за фунт, в той час як на піку в 1913 році середня зарплатня її працівників складала 17 руб. на місяць або в солодкому еквіваленті лише 4,5 кг шоколаду.

Хоча в київських магазинах можна було знайти і спеціальні пропозиції. Наприклад, кондитерська «Люкюлюсь» продавала фунт лому шоколаду за 50 коп. Ще один варіант — зробити якийсь геройський вчинок. Газета «Киевлянин» розповідала про «малолітнього полісмена» з Катеринослава — дев'ятирічного сина місцевого поліцейського, який помітив втечу з в'язниці арештанта та вчасно повідомив батька. За свою мужність хлопчик отримав солодку нагороду — два фунти шоколаду.  

Деміївська шоколадна фабрика

Крім невеликих кондитерських, в Російській імперії працювало і кілька потужних фабрик. В Москві — Олексія Абрикосова та Теодора Ейнема, в Санкт-Петербурзі — Адольфа Сіу, в Харкові — Жоржа Бормана, в Одесі — братів Крохмальникових, а в Києві — Валентина Єфімова. Як і переважна більшість тогочасних брендів (наприклад, швейні машинки «Зінгер» чи віденські меблі «Тонет»), вони носили імена своїх засновників і лише в радянські часи чи вже після розпаду СРСР отримали сучасні назви. Фабрика Абрикосова стала концерном  «Бабаєвський», Сіу — «Більшовиком», Бормана — «Бісквіт-шоколадом», а Єфімова — Roshen.

Історія кондитерської компанії Петра Порошенка веде свій початок з середини 1880-х років. Тоді московський купець Валентин Єфімов відкрив на Деміївці, в той час ще селі на околиці Києва, невелику фабрику. Спочатку на виробництві працювало лише 9 осіб, які виготовляли усю продукцію вручну. Проте попит на солодощі зростав, а з ним і виробництво. Вже в 1890 році на підприємстві нараховувалось 70 робітників, які, працюючи по 10-12 годин, за день випускали по 400-650 кг різноманітних ласощів. Однак продуктивність праці все ще залишалась низькою, особливо у порівнянні з московськими та петербурзькими фабриками, які вже мали парові машини.

Фабрика Єфімова на Деміївці

Єфімов вирішив піти тим же шляхом. В 1896 році на його фабриці встановили першу парову машину, однак всі плани зруйнувала масштабна пожежа наступного року, яка виникла через «неправильне утримання димової труби» та знищила дерев'яні корпуси. Відновлення та модернізація виробництва потребували багато грошей. Тож купець за прикладом інших підприємців в 1897 році переформатував свій бізнес на акціонерне товариство, яке отримало назву «Деміївська парова фабрика шоколаду та конфект Валентина Єфімова». Продавши 600 акцій, він залучив 300 тисяч руб., що дозволило збудувати нові цегляні корпуси та закупити дороговартісне обладнання за кордоном. Наприклад, великі парові котли привезли аж з Глазго (Шотландія). Після цього обсяги виробництва виросли утричі, а кондитерський завод став одним із найбільших в Російській імперії.

З будівництвом цехів та установкою машин Єфімов впорався, але добре налагодити комерційні процеси не зміг. В результаті на зборах акціонерів в 1901 році купця зняли з посади голови товариства, обравши на його місце швейцарця Альберта Вюргера. До кондитерської справи він не мав стосунку, проте вважався відмінним фахівцем в техніці, якою торгував далеко за межами Києва. Після зміни керівництва бренд і надалі продовжив носити ім'я засновника.

Бонбоньєрка для цукерок фабрики Єфімова

На фабриці налагодили повний процес виробництва усіляких ласощів. Як писала місцева преса, «тут можна бачити весь процес виготовлення шоколаду, починаючи з очистки зерен какао і до плиток найтоншого сорту». Перед революцією компанія мала лише в Києві п'ять фірмових магазинів. А її продукція в 1904 році отримала золоті медалі на виставках в Лондоні та Брюсселі.

Після встановлення більшовицької влади фабрику націоналізували. В 1923 році її об'єднали з сусіднім цукрово-рафінадним заводом, а новостворене підприємство отримало назву Київської кондитерської фабрики ім. К. Маркса. В 1996 році після приватизації вона увійшла до складу корпорації Roshen Петра Порошенка. Проте свою радянську назву носила аж до 2018 року, коли її перейменували на Київську кондитерську фабрику «Рошен».