Різдво — одне з найулюбленіших свят українців. Втім до здобуття Україною незалежності протягом радянського періоду це свято знаходилось під негласною забороною. У Радянському Союзі влада намагалася різними методами витіснити Різдво із святкового календаря, а деякі його елементи підлаштувати під власні потреби.
Chas News вивчив історичні документи, поспілкувався із священниками-очевидцями тих подій і розповідає, як Комуністична партія 70 років воювала із Різдвом.
Революційні експерименти з Різдвом
У Російській імперії православна церква знаходилася у привілейованому становищі. Все змінилося після приходу до влади більшовиків. Вони ухвалили рішення про відділення церкви від держави та проголосили курс на побудову атеїстичного суспільства. Почалось тривале протистояння релігії та комуністичної ідеології.
Один із фронтів антирелігійної боротьби проходив по лінії свят. В Російській імперії напередодні революції статус вихідних мав 41 день у календарі, з них 32 припадали на церковні свята. Більшовики одразу ж перекроїли святковий календар, хоча до кінця 1920-х років перші дні різдвяних свят на більшій частині СРСР залишалися вихідними.
Відповідно до прийнятого в 1922 році Кодексу про працю УСРР встановлювалося сім обов'язкових вихідних (Новий рік та шість революційних свят), а також десять «спеціальних днів відпочинку», які мали визначатися губернськими радами профспілок відповідно до місцевих традицій та звичаїв. Ці дні, як правило, призначали на дати найбільших релігійних свят, зокрема й на Різдво. Однак і з цим все було не так просто.
24 січня 1918 року більшовицький уряд прийняв рішення про перехід на григоріанський календар, але православна церква продовжила користуватися юліанським. Враховуючи 13-денну різницю між ними, Різдво у новому світському календарі «переїхало» на 7 січня (25 грудня за старим стилем). Більшовики ж наперекір церкві все одно визначали «днями відпочинку» 25 і 26 грудня, хоча більшість вірян з таким рішенням не погоджувалася.
Занотував у своїх спогадах Єфремов і ще одну форму спротиву календарній реформі. На деяких підприємствах робітники заявили, що хочуть працювати на Різдво за новим стилем, щоби потім вибрати для святкування інший день — Різдво за старим стилем.
Разом з тим більшовики проводили агресивну агітацію проти святкування як 25 грудня, так і 7 січня. У листопаді 1922 року в газеті «Правда» вийшла стаття Івана Скворцова-Степанова «Комсомольське Різдво, або чому б нам не відзначити релігійні свята». Запеклий комуніст та член комісії з відділення церкви від держави при ЦК РКП (б) запропонував провести антирелігійний карнавал і одразу розписав його універсальний сценарій. Головними вулицями міста рекомендувалося провезти ідоли давніх богів Мардука, Осіріса та Будди — це мало показати, що за їх зразком створено образ Ісуса Христа. За ними мали йти «жерці» (переодягнені червоноармійці) та активісти з плакатами про історію релігії та з критикою християнства. Завершити дійство пропонувалося лекціями в клубах в тому ж дусі: «Трибуна в клубах і на зборах має зображувати поганське святилище (вівтар) з належною кількістю ідолів, жерців, жриць тощо. Лектор неодмінно має виступати у вбранні жерця».
За схожим сценарієм вже 7 січня 1923 року комсомольське Різдво провели в багатьох містах СРСР. Подекуди місцеві комуністи вдавалися до імпровізацій: завершували карнавали спаленням богів чи судом над Христом. Однак вище партійне керівництво вирішило, що така самодіяльність — то занадто і викликає у вірян відразу до антирелігійної пропаганди.
«Надмірно грубі прийоми, які часто практикуються в центрі і на місцях, знущання над предметами віри і культу замість серйозного аналізу не прискорюють, а ускладнюють звільнення трудящих мас від релігійних забобонів», — говорилося в резолюції, прийнятій в квітні 1923 року на ХІІ з’їзді РКП(б).
Тому замість карнавалів вирішили зосередитися на традиційних методах пропаганди — проведенні на свята антирелігійних лекцій та розважальних заходів, що мали відволікти людей від церкви. Не стояла осторонь і радянська преса, яка таврувала різдвяні свята як «дні пияцтва та жеретійства» та «свято прогульників».
Водночас більшовики намагалися наповнити традиційну різдвяну обрядовість новим революційним змістом. XII з’їзд РКП(б) поставив завдання викорінити народні звичаї святкування, в тому числі позбутися «так званих музичних творів на релігійно-біблейську тематику». Натомість пропонувалося ввести «свята та звичаї, які б відповідали вимогам соціалістичного культурного будівництва».
Так на світ з’явилися червоні колядки. Їх публікували у спеціальних «червоних пісенниках» чи вигадували комуністи на місцях. Рецепт створення «червоної колядки» простий — замінити усі згадки про біблійних персонажів на партію, пролетарів чи Леніна, залишити дозволялося лише вифлеємську зірку, але за умови надання їй «революційного» значення.
Крім колядок, дісталося і різдвяному вертепу. Восени 1923 року за ініціативою політрука Павла Горбенка студенти та викладачі Межигірського художньо-керамічного технікуму вирішили створити «революційний вертеп». Першою виставою у його репертуарі стала антирелігійна п’єса «Свято в раю». Організатор вертепу так пояснював її зміст: «П’яна оргія святих на чолі з богом і за участю двох молодиць із звичайних смертних». Показували у вертепному будиночку і вистави на міжнародну тематику, героями яких були німецький генерал Людендорф, англійський міністр лорд Керзон та французький президент Пуанкаре.
Межигірський ляльковий театр виступав у Києві та навколишніх селах, а в 1924 році вирушив з гастролями до тогочасної столиці — Харкова. Однак там «революційний вертеп» не оцінили, назвавши пережитком старих часів. В результаті театр не отримав державного фінансування і закрився.
Сталінський наступ на Різдво
Масований наступ на Різдво розпочинається на початку 1930-х років. Як розповідає Наталія Шліхта, завідувачка кафедри історії Києво-Могилянської академії та дослідниця історії церкви в СРСР, в цей час на зміну експериментам приходить сталінський контроль в усіх сферах, в тому числі в сфері святкувань та традиційної обрядовості. У жовтні 1929 році уряд СРСР оголосив про перехід на п’ятиденний тиждень замість семиденного. Усіх громадян поділили на п’ять категорій, для кожної з яких передбачався один вихідний на тиждень. Також статус вихідних надали шістьом революційним святам. Про жодні спеціальні дні відпочинку вже не йшлося, а тому на релігійні свята усі мусили працювати. В 1931 році від п’ятиденного тижня більшовики відмовилися, однак державна політика стосовно свят залишилася без змін.
Одночасно посилюють репресії проти священнослужителів, масово закривають храми. Часто церковні погроми прив’язували до великих релігійних свят. Так, в Запоріжжі під час антиріздвяної кампанії 1930 року спалили близько 8000 ікон та священних книг, а у 16 навколишніх селах та в самому місті зняли дзвони з церков.
Не забули комуністи і про антирелігійну пропаганду, на вістрі якої стояла Спілка войовничих безвірників. Організація видавала літературу з критикою церкви, сама активно проводила антиріздвяну агітацію та слідкувала, щоб інші радянські установи не відставали від неї у цьому напрямі. На початку 1931 року журнал «Безвірник» обурювався, що місцева преса випустила замало критичних матеріалів, внаслідок чого «минулі різдвяні свята відзначалися прогулами та нищенням худоби для п’яного святкування».
Завдали комуністи удару по Різдву і на суто святковому фронті. В грудні 1935 року, формально з подачі другого секретаря КП(б)У Павла Постишева, розпочинається реабілітація Нового року. До цього свято в Україні відзначали вже не одне десятиліття і в 1920-х роках воно також мало статус «спеціального дня відпочинку», хоча за популярністю значно поступалося Різдву. Разом з ним Новий рік і потрапив під заборону в 1929 році. Однак у середині 1930-х років Сталін вирішив, що «жити стало краще, жити стало веселіше» і можна дозволити хоча б одне свято без революційного бекграунду. Одночасно реабілітують ялинку, яка швидко стає символом Нового року, хоча до цього вважалася в першу чергу «різдвяною» красунею. Та ж сама історія з Дідом Морозом, який з різдвяного персонажа в дореволюційні часи за більшовиків перетворюється на головного новорічного героя. Врешті-решт в кінці 1947 року 1 січня повернули статус вихідного дня.
Таким чином, влада пропагувала Новий рік як зимове свято №1, яке мало з часом остаточно витіснити Різдво із святкового календаря. Однак попри усі заборони 7 січня українці продовжували масово йти до церкви. За підрахунками історика Петра Бондарчука, наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років щороку на свято храми відвідували 6—7 млн осіб. Не вдалося викорінити і традицію різдвяного колядування. Уповноважений у справах релігійних культів по УРСР в 1956 році звітував, що в селах і містах діти носили вечерю на Святвечір та проводилося «ходіння груп віруючих, переважно молодих, по хатах із зіркою і співами пісень». Особливо масово святкування відбувалося в Західній Україні, де радянська влада утвердилася пізніше і, відповідно, антирелігійна пропаганда тривала менше часу.
Різдвяні служби, попри усе, залишалися багатолюдними і протягом наступних десятиліть. Частково до цього доклали руку і самі комуністи. Після масового закриття церков в Україні залишилось не так багато діючих храмів. Зокрема, в 1974 році Російська православна церква нараховувала в Україні 4346зареєстрованих громад. Для порівняння: зараз ПЦУ нараховує близько 7 тис. парафій, а УПЦ МП — 11 тис. Священників також критично не вистачало. Через це в 1973 році 533 церкви фактично не діяли, у 385-ти богослужіння проводилися лише 5—10 разів на рік. Отець Всеволод, настоятель Ольгинського собору в Києві, пригадує, що того часу в столиці працювало лише 7 церков і на Різдво вони завжди були заповнені.
Повернення святкування Різдва
Священники, з якими поспілкувався Сhas News, розповідають, що в останні десятиліття радянської влади особливих заборон чи протидії з боку державних та партійних структур на Різдво не спостерігали, на відміну від Великодня чи Хрещення. Точніше, церковні служби відбувалися в межах традиційних обмежень: священники мали звітувати по кількість людей, які відвідали храм, не торкатися на проповідях політичних питань, вихваляти радянську владу, а також платити партії відсоток від зібраних пожертв на великі свята.
«Заставляли, щоби платили в Фонд миру. Якщо «залітала» податкова інспекція на великі свята, то, коли в церкві було 500 рублів, треба було заплатити 250. Добровільно зі сльозами», — розповідає отець Олександр, настоятель церкви св. Олександра Невського в селі Жадани Вінницької області. Також він пригадує, що на Різдво заборонялося бити в дзвони, а представники влади наполегливо просити не затягувати службу.
У разі ж порушення цих вимог священників чекали напружені «бесіди» з уповноваженим у справах релігій при облвиконкомі чи кількамісячна заборона на відправлення церковних служб. З іншого боку, голови сільрад часто лояльно ставилися до церкви і в міру можливостей прикривали її від контролерів з центру.
Однак відсутність конкретних заборон не означала, що партія відмовилася від боротьби з Різдвом. Як пояснює Наталія Шліхта, антиріздвяні кампанії 1970-х — 1980-х років були не такими видимими, оскільки, крім святкової служби, в цей день не відбувалося обрядів, які для влади важливо було заборонити. Інша справа — Великдень з освяченням пасок та крашанок чи освячення води на Водохреще.
«Проти Різдва працювали набагато тонше. Різдво за східним обрядом відбувається після новорічних свят. В цей час у християн продовжується піст. Відповідно, робилося все, щоб люди, святкуючи Новий рік, забували про це свято. Це на рівні пропаганди, на рівні того, що у магазинах «викидали» алкоголь, кондитерські вироби і все інше. Робилося все, щоб свято Нового року ставало набагато важливішим за Різдво. Це дуже витончені моменти і тому обивателі не бачили ніякої такої антиріздвяної кампанії. З іншого боку, не давали можливості святкувати всенощну, так формували робочі графіки, щоби люди фізично не могли опинитися в церкві», — говорить історик.
Різдвяні ж колядки Комуністична партія намагалася взяти під контроль. Переробленим на новий лад пісням відводилося місце в оздобленні заполітизованого радянського Нового року. А от колядки біблійного змісту знаходилися під забороною. І якщо в селах її повсюдно обходили, то в містах з цим було строго. Отець Всеволод пригадує, що на початку 1970-х років, ще до висвячення в священнослужителі, разом з друзями тренувався співати колядки на подвір’ї Володимирського собору в Києві. До них майже одразу підійшли чоловіки в цивільному і попередили, що виконувати релігійні пісні за межами церкви заборонено. Колядники перейшли до станції метро «Університет», однак і там історія повторилася. Третя ж спроба біля пам’ятника Шевченку завершилася ще більш невдало. «Тут уже до нас жорстоко підійшли, підійшли міліціонери — без вибачень. Забрали у нас зошити з колядками. І кажуть: ще раз вас побачимо — пеняйте на себе. Ми зрозуміли і вже збиралися на квартирі. І продовжували співати. Зате результат був і ми після Різдва ще тиждень ходили по заявках і до другої ночі співали колядки», — розповідає отець Всеволод.
Різдвяна служба та спів колядок в Свято-Духівському кафедральному соборі в Чернівцях. 1991 рік
Ставлення влади до церкви та Різдва почало змінюватися із початком перебудови. Врешті-решт 26 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Різдво, Великдень та Трійцю вихідними днями. Вже за два тижні Різдво в Україні вперше за 60 років офіційно святкували без жодних перепон.
