404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Вакцинувати усіх. Як людство перемогло віспу

Натуральна віспа — одна з найстрашніших хвороб в історії. Протягом багатьох століть вона вбила мільйони людей, ще більше спотворила чи позбавила зору. Ліків від неї так і не винайшли, однак зараз хвороба вже не становить загрози —  9 грудня 1976 року Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила про перемогу над інфекцією.

Сhas News розповідає, як у процесі боротьби з віспою людство винайшло першу вакцину, започаткувало масове щеплення, та незважаючи на спротив антивакцинаторів, завдало їй нищівної поразки.

Історія хвороби

Стосовно походження натуральної віспи в учених немає одностайності. За однією версією, спочатку носіями хвороби були гризуни, за іншою — верблюди. Згодом вірус еволюціонував і перекинувся на людину. Коли саме це відбулося, також достеменно не відомо — діапазон часу коливається від 68 тис. до 3 тис. років тому. А в 2016 році міжнародна група науковців дійшла висновку, що останні варіації вірусу віспи з’явилися наприкінці XVI ст.

Чоловік, хворий на віспу. Косово, 1972 рік / Getty Images

Місцем появи хвороби більшість дослідників вважають Північну Африку чи Близький Схід. Принаймні саме на мумії єгипетського фараона Рамзеса V, який помер у 1145 році до н. е., знайшли характерні рубці, які залишає на тілі віспа. Вже з Єгипту, скоріше за все, торговці завезли важку хворобу до Індії, Китаю та Японії, де в першому тисячолітті до н. е. прокотилося кілька страшних епідемій.

Європейська історія віспи також дуже заплутана — відсутність детальних описів хвороби в давніх писемних джерелах ускладнюють визначення точної дати її появи на континенті. Вважається, що її поширили араби після завоювання у VIII ст. Іспанії. Потім «постаралися» вже самі європейці, які під час хрестових походів рознесли хворобу по усьому континенту. На початку XVI ст. віспу завезли до Америки, де інфекція стала причиною смерті сотень тисяч корінних жителів.

 Коли віспа почала нападати на індіанців, це спричинило настільки великий мор, що в багатьох провінціях загинуло більше половини населення. Індіанці вмирали купами, як клопи. Часто вмирали усі в будинку, і оскільки неможливо було поховати таку кількість небіжчиків, вони зносили будинки, так що оселі ставали могилами

В Європі найбільше жертв хвороба збирала у XVІ - XVІІІ ст. Далося взнаки збільшення населення міст та посилення контактів між країнами, що сприяло розповсюдженню хвороби. Віспа не оминала ні простих селян, ні монархів. Серед найвідоміших її жертв — англійська королева Марія ІІ (1694 рік), австрійський імператор Йозеф І (1711 рік), російський імператор Петро ІІ (1730 рік), французький король Людовік XV (1774 рік) та ще кілька правителів.

Російський імператор Петро ІІ заразився віспою під час підготовки до весілля і помер в 14-річному віці. Портрет 1728 року / rusmuseumvrm.ru

Перші симптоми віспи нагадували грип чи застуду — підвищення температури до 38 градусів, сильна слабкість та головний біль. А на 2 - 4 день з’являлися пухирці, які швидко поширювалися по усьому тілу та починали гноїтися. Далі хвороба могла піти різними шляхами. Існує два типу вірусу — Variola minor та Variola major. При першому хвороба протікала у легкій формі, а летальність складала 1 - 3%.  Другий, більш поширений, варіант вірусу призводив до смерті у 30% випадків. На початку XVІІІ століття в Європі щороку від хвороби помирали 400 тис. осіб. У видужалих на все життя залишалися рубці на місці гнійних виразок, багато хто втрачав зір.

Віспа передається лише від людини до людини повітряно-крапельним шляхом після появи перших симптомів. Також можливе зараження через одяг та постільну білизну. Швидка передача вірусу призвела до того, що недуга отримала характер ендемічної хвороби і спалахувала кожного року.

Неетичні експерименти

Ефективних ліків від віспи так і не знайшли. Навіть у ХХ ст. хворим надавали лише симптоматичне лікування. А в попередні століття медичні практики взагалі часто були безглуздими чи навіть небезпечними. Один з популярних методів — загортання хворого у червону тканину: вважалося, що вона витягує хворобу з організму. З цією ж метою пацієнтам давали проносне. Практикували теплу (підтримання жару у будівлі, закутування в ковдри) та холодну (провітрювання та проведення часу на свіжому повітрі) терапії. В українських лікарських книгах-порадниках XVІІІ - ХІХ ст. для збереження зору рекомендували промивати очі горілкою чи настоянкою з вимоченого у молоці шафрану.

Єдиним ефективним засобом проти розповсюдження хвороби були ізоляція хворих та варіоляція. Люди ще в добу Середньовіччя зрозуміли, що у перехворілих виробляється пожиттєвий імунітет до віспи та почали замислюватися над передачею зарази у легкій формі. Так і з’явилася варіоляція, яка стала передвісником майбутніх щеплень. Спершу її почали застосовувати в Китаї та Індії, згодом практика поширилася і на інші країни.

Існували різні техніки. У Китаї розтерті на порох віспяні струпи вдували у ніздрі здорової людини. У Європі варіоляція найчастіше проводилась з використанням рідини з віспяних пухирців хворого, яку вводили під шкіру іншій людині.

Такий метод поширився завдяки старанням леді Мері Монтегю. У 26-річному віці вона перехворіла віспою, через що її обличчя залишилось спотвореним шрамами. У 1716 - 1718 роках Монтегю разом з чоловіком, англійським послом, перебувала у Константинополі. Там вона і познайомилася з практикою варіоляції та вирішила зробити щеплення своєму 6-річному сину Едварду. По поверненні додому Монтегю почала пропагувати свій досвід, а коли в Лондоні стався спалах віспи, зробила щеплення 3-річній доньці.

Після цього варіоляцією зацікавилися англійські медики. Першими піддослідними стали шість злочинців, засуджених до страти. В обмін на свободу їм зробили варіоляцію. Усі вони перехворіли віспою в легкій формі та видужали. Після цього варіоляцію почали застосовувати і в інших європейських країнах. В 1768 році таке щеплення собі навіть зробила російська імператриця Катерина ІІ. Хлопчику, у якого брали віспяну матерію, дарували дворянство та прізвище Оспенний.

Варіоляцію практикували і в українських селах. Про її місцевий варіант — прив’язування дитині віспяної тканини від хворих легкою формою віспи — залишили згадки німецький лікар Самуїл Гмелін та його французький колега Ніколя-Габріель Леклерк, які у другій половині ХVIII ст. подорожували Україною.

Поки європейські лікарі тривалий час стурбовані проблемою своїх успіхів та невдач, козаки Малоросії можуть похвалитися використанням цілющого засобу. Купивши чи потайки роздобувши хорошу віспу, матері прив’язують її до різних частин тіла своїх дітей, поки в них не почнеться гарячка. Діти, прищеплені таким чином, виходять на свіже повітря, їдять та п’ють, наче вони зовсім здорові. Трапляються люди, які не можуть заразитися таким методом, деякі помирають, але здебільшого переносять цю штучну хворобу без проблем

Проте масовою варіоляція так і не стала. По-перше, після щеплення хвороба протікала по-різному, близько 2% навіть помирали. По-друге, прищеплені самі ставали переносниками віспи та час від часу спричиняли спалахи хвороби. По-трете, через недолугість медиків разом з віспою могли «прищепити» й інші хвороби. Через це поступово в Європі стали відмовлятися від варіоляції. В 1762 році її заборонили у Франції, а в 1840 році — в Британії.

Прорив у боротьбі зробив англійський лікар Едвард Дженнер. Він помітив, що селяни, які контактували з хворими на коров’ячу віспу тваринами, не хворіли на натуральну віспу, а отже, у них виробився імунітет. Перевірити свої спостереження Дженнер вирішив на 8-річному синові свого садівника. 14 травня 1796 року лікар втер йому у подряпину на руці гній, який взяв із виразки на тілі місцевої доярки, хворої на коров’ячу віспу. На 9-й день у хлопчика піднялася температура та пропав апетит, але далі симптоми зникли. За два місяці Дженнер повторив процедуру вже з натуральною віспою. Піддослідний не лише не захворів, але й не заразив нікого з навколишніх. Протягом наступних п’яти років лікар ще двічі безуспішно пробував заразити хлопчика, що підтвердило наявність у нього стійкого імунітету.

Едвард Дженнер усе життя піклувався про свого першого піддослідного і, коли той підріс, передав йому у безкоштовне довічне користування будинок

Подібні досліди в минулі десятиліття робили ще кілька англійців, але їхні результати не змогли донести до громадськості. Дженнер же вирішив будь-що повідомити людству про появу дієвого засобу проти віспи. Результати дослідження він попросив опублікувати Лондонське королівське наукове товариство, але отримав відмову. У науковців не виникло жодних нарікань стосовно етичної сторони експерименту, однак його результати вони визнали малодостовірними. Тоді Дженнер опублікував брошуру власним коштом. Нею зацікавилися англійські високопосадовці, які в 1800 році зробили вакцинацію обов’язковою у війську та на флоті.

Довгий шлях до перемоги

Про досліди Дженнера швидко дізналися по усьому світу. В 1801 році перше щеплення за його методом зробили в Росії, а в 1803 році іспанський король доручив доправити вакцину до своїх колоній. Щоби доставити її до Америки, на борт корабля взяли 22 хлопчиків-сиріт, яким по черзі «з руки на руку» робили щеплення — протягом кількох десятиліть це був найпопулярніший спосіб «перевезення» вакцини. Для подолання Тихого океану на шляху до Філіппін місії знадобилося вже 25 хлопчиків.

«Коров'яча віспа чи чудові ефекти нового щеплення» (гравюра 1809 року). Антивакцинатори полюбляли карикатури, на яких зображували маленьких корів, що проростали на місцях щеплення / Getty Images

Згодом в більшості європейських країн розпочалася масова вакцинація. В Російській імперії її спробували запустити на початку ХІХ століття. З цією метою створювалися спеціальні віспяні комітети, які мали опікуватися щепленням населення. Контроль за процесом спочатку покладався на священників, а віспощепіїв обирали посеред самих селян. За успішну роботу їх нагороджували спеціальними відзнаками та грошовими преміями. Проте спочатку процес вакцинації йшов повільно. Частково через пасивність місцевої влади, а частково і з вини самих віспощепіїв. Не маючи необхідних медичних знань, часто вони робити тільки гірше — при заборі матеріалу могли занести якусь заразу донорам вакцини, чи, навпаки, поширити від них інші хвороби. Особливо часто при щепленні «з руки на руку» передавався сифіліс.

Виправити більш-менш цю ситуацію змогли лише наприкінці ХІХ століття, коли щеплення від віспи стали робити фельдшери під контролем лікарів, а як вакцину почали використовувати високоякісний віспяний матеріал — детрит. Його виготовляли у спеціальних віспяних телятниках, де зібрані у тварин гноячки перетирали з гліцерином. Така вакцина вважалася найбільш безпечною та могла довше зберігатися.

В 1886 році віспяний телятник відкрили в Херсоні та Чернігові, в 1909 році — у Харкові. На початку ХХ століття вони вже діяли в більшості великих українських міст. Після цього кількість щеплень з кожним роком стрімко зростала. Так, в Херсонській губернії в 1889 зробили 65 тис. щеплень, а в 1899 році — вже 159 тис. Але перемогти віспу остаточно в дореволюційну епоху в Україні так і не змогли. Вакцинація тоді ще не була обов’язковою, а добровільно багато хто її робити не хотів —  або через страх заразитися іншою хворобою, або через релігійні забобони. Наприклад, старообрядці вважали щеплення «за великий гріх, за печать антихриста», позначені якою «після смерті потраплять у пекло», і всіляко від нього ухилялися. Такий собі аналог чіпування від Білла Гейтса столітньої давнини.

Взагалі масова вакцинанація проти віспи викликала до життя й перші антивакцинаторські рухи. В 1866 році у Британії заснували Національну антивакцинаторську лігу, а за десять років схожа організація з’явилася в США. Їх члени протестували проти обов’язкового щеплення, переконуючи, що воно лише призводить до поширення інших хвороб і є небезпечною процедурою. Антивакцинатори проводили багатотисячні мітинги, видавали сотні брошур для пропагування своїх ідей. Однак спинити масове щеплення їм не вдалося.

Напередодні Першої світової війни в більшості європейських країн віспа вже не становила великої загрози, а її поширенню у цілому вдалося запобігти. В Україні ж боротьбі з хворобою завдали суттєвого удару революційні роки, коли вакцинація фактично не проводилася. В результаті в 1921 - 1922 роках стався спалах хвороби, якою заразилися близько 80 тис. осіб. Проте запровадження радянською владою обов’язкової вакцинації допомогло швидко приборкати інфекцію. В 1923 році в Україні зафіксували 4 тис. випадків, а в наступному році — трохи більше тисячі. В 1936 році в СРСР оголосили про остаточну перемогу над віспою. Тоді ж останній випадок зафіксували і в Польщі, а до кінця 1940-х років хворобу фактично перемогли у Європі.

В наступні десятиліття на континенті фіксувалися лише привізні випадки віспи. Так, 1960 року із Індії до Москви завіз хворобу письменник, в 1963 році звідти ж офіцер Служби безпеки — до Варшави, а в 1972 році прочанин з Близького Сходу — до Югославії. Проте локальні спалахи вдалося швидко локалізувати.

Компанія з викорінення віспи коштувала близько $300 млн. Більшу частину цієї суми виділили СРСР та США. Вакцинація в Західній Африці, 1969 рік / Getty Images

Однак віспа ще продовжувала забирати мільйони життів в Африці, Індії та Південній Америці. На початку 1950-х років у світі щороку фіксували близько 50 млн випадків заражень, помирали близько 2 млн осіб. Боротьбу з хворобою очолила Всесвітня організація охорони здоров’я, яка в 1967 році запустила програму повного викорінення віспи. Епіднагляд, карантинні заходи та тотальна вакцинація в місцях спалахів хвороби зробили свою справу. 26 жовтня 1976 року в Сомалі діагностували останній випадок природного зараження віспою. А останньою жертвою хвороби у вересні 1978 року стала британка Джанет Паркер, яка працювала фотографом на медичному факультеті Бірмінгенського університету, де, скоріше за все, і заразилася вірусом.

9 грудня 1979 року комісія ВООЗ по боротьбі з віспою підтвердила остаточну ліквідацію хвороби. А через п’ять місяців 33-я сесія Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я ухвалила декларацію, у якій заявила, що «світ та усі народи Земли отримали перемогу над віспою». Зараз зразки вірусу зберігаються лише у двох лабораторіях у США та Росії. В інших державах їх знищили після трагічної смерті Джанет Паркер.