В історії Стародавнього Єгипту нараховується 31 династія фараонів, а кількості самих фараонів достеменно ніхто взагалі не знає. Однак найвідоміший серед них сьогодні точно Тутанхамон.
Хоча він і не був великим завойовником, реформатором чи будівничим. Навіть поховали його в одній з найменших гробниць, аж поки 16 лютого 1923 року англійський археолог Говард Картер не відкрив двері поховальної камери та прославив його на весь світ.
«При нинішньому стані наших знань ми можемо з упевненістю сказати, що єдиною помітною подією його життя було те, що він помер і був похований», — говорив у 1923 році Говард Картер.
Пізніші дослідження показали, що вердикт археолога дещо перебільшений.
Тутанхамон — останній представник XVIII династії фараонів. Його предки вивели Давній Єгипет на пік могутності та підкорили навколишні держави, а батько відзначився радикальною релігійною реформою. Намагаючись послабити владу жерців, він заборонив вшанування старих богів, запровадив культ нового головного божества Атона та навіть на його честь змінив ім'я — замість Аменхотепа став Ехнатоном.
Його син у походи не ходив, а батьківську реформу, через яку було нажито багато ворогів, скасував. На початку правління він перейменувався з Тутанхатона в Тутанхамона, відновив вшанування старих богів, повернув привілеї їхнім жерцям та почав відбудовувати закриті храми.
Більше нічим примітним за дев'ять років правління фараон не відзначився. Та й повернення до старих порядків скоріше за все було заслугою не Тутанхамона, а його радників. Справа в тому, що на престол він зійшов ще малим хлопцем — приблизно у віці 8-10 років, а на момент смерті йому виповнилось максимум 19 років.
Чого ж тоді Тутанхамон такий відомий? Відповісти на це запитання можна, перефразувавши Картера: тому що він був похований, а його могилу довго не могли знайти. І йдеться не лише про археологів.
Спочатку фараонів ховали в пірамідах, потім — у склепах, видовбаних у скелях Долини царів. І ще за доби Давнього Єгипту ці гробниці стали мішенню мародерів. Їх неодноразово грабували, виносячи усі більш-менш коштовні речі.
Тож коли у ХІХ столітті поховання почали досліджувати археологи, у найкращому випадку вони знаходили мумії та предмети побуту, які не становили для грабіжників цінності.
Однак гробниця Тутанхамона вціліла. Фараон помер у юному віці і, як вважають більшість дослідників, зненацька. Через це для нього не встигли видовбати персональну гробницю та поховали у склепі, підготовленому для когось з можновладців рангом нижче і відповідно меншого розміру.
Згодом про його могилу взагалі забули — у наступних поколінь Тутанхамон через відсутність здобутків авторитетом не користувався. Вхід до гробниці завалили кам'яними уламками та забудували хатинками робітників.
У ХІХ столітті Долиною царів зацікавилися археологи і до початку наступного століття, здавалося, розкопали там усе що можна. Однак Говард Картер був переконаний, що десь у пісках ще захована неушкоджена гробниця Тутанхамона, в історичність якого тоді багато хто взагалі не вірив. Заручившись фінансовою підтримкою британського лорда Карнарвона, він почав багаторічні розкопки.
Щоправда, за перші 15 років Картер відкопав лише кілька горщиків та дві хатинки давніх будівельників. А далі, як часто буває при великих відкриттях, стався щасливий випадок.
Хлопчик-водонос випадково помітив у піску біля руїн давніх хатинок сходинки, котрі, як згодом виявилось, вели до гробниці. 26 листопада 1922 року Картер та Карнарвон вже стояли перед воротами до внутрішніх покоїв склепу із уцілілою печаткою, на якій було ім'я Тутанхамона.
16 лютого вони відкрили останню кімнату гробниці — похоронний покій і побачили величезний кам'яний саркофаг. У ньому вкладеними одна в одну лежали кілька трун і в останній — з чистого золота — зберігалася мумія Тутанхамона.
Ніколи ні до, ні після археологам не пощастило зробити подібних відкриттів. Внутрішні покої гробниці, до яких не добралися мародери, зберігали понад 5 тис. артефактів — золотий трон, розібрану колісницю, купу дорогоцінностей, зброю, одяг та навіть зерна кавуна — усе, що, за віруваннями давніх єгиптян, могло знадобитися фараону в підземному світі.
Новина про відкриття одразу стала сенсацією та привернула увагу журналістів з усього світу.
Карнарвон продав ексклюзивні права на висвітлення розкопок британській газеті The Times, але інші видання теж не хотіли пасти задніх і відправили на місце своїх кореспондентів.
В результаті у Луксорі, найближчому до Долини царів місті, станцію швидкої допомоги переформатували під пресцентр, а біля двох готелів встановили армійські намети для журналістів, яким не вистачило місць в номерах.
Європа та Америка і до цього переживали сплеск інтересу до давньої екзотики, а після відкриття гробниці цей інтерес перетворився у справжню манію — «тутманію». Про фараона ніхто майже нічого не знав, але «король Тут», як його називали у пресі, став справжньою суперзіркою і зажив новим життям.
«Від імені Тутанхамона ніде не сховатися. Його вигукують на вулицях, шепочуть в готелях, з ним засинають та прокидаються. В магазинах продають попільнички з Тутанхамоном, капелюхи з Тутанхамоном і фотографії з Тутанхамоном, а скоро, мабуть, продаватимуть і справжні скарби Тутанхамона», — писала в 1923 році газета The New York Times.
Постерами з фараоном рекламували бензин Shell, швацькі машинки Singer та цигарки тютюнової компанії W.D. & H.O. Wills. У США хітом стала пісня Old King Tut, навіть президент Герберт Гувер назвав свого пса Тутанхамоном.
Не оминули цю тему й на кіностудіях. Вже в 1923 році вийшло одразу два фільми — «О, Мумія» і «Танцівниця Нілу». Перший розповідав про шахрая, який сховався в саркофазі Тутанхамома, через що його переплутали з мумією та спробували оживити електричним струмом. Другий — про знайомство фараона зі своєю дружиною.
Вплинула тутманія і на світ моди. Популярним став макіяж у давньоєгипетському стилі, ієрогліфами прикрашали одяг, меблі та будівлі, а ювелірний дім Cartier стилізував свої прикраси під знайдені у гробниці артефакти.
В 1930-х роках це захоплення пішло на спад, але лише щоб постати з новою силою через 40 років. В 1972 році 50 найцінніших знахідок з гробниці Тутанхамона, у тому числі і знамениту золоту посмертну маску, повезли у світове турне. Розпочалося воно з Лондона, де виставку відкрила королева Єлизавета ІІ.
Потім «Скарби Тутанхамона» відправили до СРСР. Спочатку до Москви та Леніграду, а з січня по березень їх експонували у Києві в нинішньому Національному художньому музеї. За чотири місяці в столиці України її відвідали 170 тис. глядачів.
Далі настала черга США, Канади та Німеччини. Усього на скарби прийшли подивитися понад 10 млн охочих. В наступні десятиліття їх ще кілька разів відправляли у подібні турне. Останнє з них перервала пандемія в 2020 році.
В той час як археологи досліджували гробницю, журналісти та конспірологи вигадували легенди. Найвідоміша з них про прокляття фараонів — неминучу смерть, яка загрожує людям, що потурбували стародавні могили.
Сам міф про страшних фараонів-мерців створили набагато раніше. Ще в 1827 році британська письменниця Джейн Лаудон випустила тритомний роман «Мумія! Розповідь про ХХІІ століття». Одним з центральних персонажів книги, написаної у жанрі наукової фантастики, став фараон Хеопс, якого оживили за допомогою передових технологій, після чого він спробував захопити Англію. В наступні десятиліття з'явилося ще кілька творів з муміями-вбивцями в головних ролях.
Тож коли археологи вперше відкрили недоторкану гробницю, публіка була готова повірити в моторошну легенду. І вже 5 квітня 1923 року, коли в Каїрі помер лорд Карнаворн, отримала підтвердження страшної теорії. Причиною смерті назвали зараження крові, однак шукачі сенсацій в один голос говорили про прокляття.
Цю ж теорію підтверджували і самозвані експерти з потойбічних сил. Одним з них був Артур Конан Дойл. Автор розповідей про Шерлока Холмса наприкінці життя захопився спіритуалізмом та твердив, що лорду помстилися злі духи.
В наступні п'ять років померли ще кілька учасників археологічної експедиції, ще кілька смертей просто вигадали і всі їх приписували дії прокляття. В Англії смерть Карнарвона викликала паніку серед колекціонерів єгипетських артефактів: їх почали масово здавати в музеї.
А в США в 1932 році вийшов фільм жахів «Мумія», який згодом пережив кілька ремейків. Його сценарій належить колишньому журналісту Джону Балдерстону, що свого часу писав репортажі з розкопок гробниці Тутанхамона.
Згодом істерія навколо прокляття пішла на спад, проте серед поціновувачів містичних теорій на кшталт Бермудського трикутника чи пророцтв Нострадамуса продовжує користуватися популярністю. І це при тому, що голова експедиції Картер прожив після відкриття ще 16 років і помер у 64-річному віці від раку. А Річард Адамсон, член експедиції, якій майже сім років цілодобово охороняв поховальну камеру, взагалі помер у 1982 році.
Прокляття фараонів — найвідоміша легенда, пов'язана з Тутанхамоном, але не єдина. Не менш цікава стосується музичних інструментів — двох труб, які знайшли в гробниці. 1939 року журналіст BBC єгиптолог-любитель Рекс Кітінг запропонував керівництву каїрського Єгипетського музею зіграти на них у прямому ефіріі. Перша спроба виявилась невдалою. Одна з труб навіть тріснула.
Однак 16 квітня 1939 року британський трубач Джеймс Тапперн зіграв на обох інструментах в міжнародному ефірі радіостанції. Послухали незвичайну мелодію 150 млн осіб по всьому світу. А за чотири місяці розпочалася Друга світова, тож фанати містики назвали труби провісниками війни.
Цього разу на захист легенди стали навіть професійні археологи. Хала Хассан, хранитель колекції Тутанхамона в каїрському музеї, розповідала місцевим журналістам, що кожен раз, коли хтось дує в труби, починається війна.
За її словами, в 1967 році напередодні Семиденної війни та в 2011 році перед початком революції в Єгипті в них вирішив подмухати працівник музею.
А в 1991 році перед війною в Персидській затоці таку необачність допустив студент, який оглядав колекцію. Тож зараз в музеї уважно слідкують, щоб ніхто не вирішив повторити цей експеримент. Сподіваємось, що так і буде.
