Напруження навколо кордонів України зростає. Західні ЗМІ та високопосадовці стверджують, що російське вторгнення може початися будь-якої миті. Росія і підконтрольні їй бойовики ОРДЛО тим часом звинувачують Україну в підготовці наступу на Донбасі, попри те, що наше вище керівництво ці заяви спростовує.
Президент Володимир Зеленський хоч і записує регулярно звернення із закликами до спокою, все ж таки визнає, що в Кремлі можуть створити привід для ескалації під виглядом захисту російських громадян — в ОРДЛО вже видали більше 600 тис. паспортів.
Саме захистом своїх громадян РФ виправдовувала вторгнення до Грузії в 2008 році та використання своїх військових під час окупації Криму 2014 року.
Загалом же, як показує історія, російські лідери люблять виступати у ролі захисників для прикриття своїх агресивних планів. Останні двадцять років у тренді — захист своїх співгромадян та російськомовного населення.
Проте за попередні 200 років Росія встигла «позахищати» зброєю православну церкву, «братні народи», робітників та селян і дружні комуністичні режими.
За останні 500 років Росія й Туреччина, якщо точніше, — Російська та Османська імперії, воювали 12 разів. Спершу бойові дії вели за контроль над Північним Причорномор'ям та Кавказом, а над приводом для їхнього початку особливо не заморочувалися. Однак в ХІХ столітті воювати просто так стало не модно і країни для виправдання збройної агресії почали шукати шляхетні приводи.
Так, Росія проголосила себе захисником усіх православних. А більшість православних, за винятком тих, що жили на її території, перебували у статусі поневолених народів у складі мусульманської Османської імперії. Тож приводу для їхнього захисту не треба було довго шукати.
1852 року султан під тиском Франції погодився забрати у православної церкви ключі від святих місць в Палестині та передати їх католикам. Російський імператор Микола І такої образи стерпіти не зміг. Вибухнув гучний дипломатичний скандал.
Врешті султан погодився скасувати попереднє рішення. Однак Петербургу цього було замало і там вимагали визнати Росію формальним покровителем 12 млн православних в Османській імперії. У Стамбулі на ультиматум логічно відповіли відмовою.
Після цього Росія ввела війська до Волощини та Молдови — васалів Туреччини. А османський султан, заручившись підтримкою Англії, Франції та Сардинського королівства, оголосив їй війну, яка згодом отримала назву Кримської.
Російські війська завдали кілька поразок відсталій Османській імперії, але коли у війну вступили її західні союзники, у ролі відсталої опинилася армія Миколи І. В результаті цю війну Росія програла.
За 25 років ситуація повторилася. Цього разу як привід для війни Росія використала відмову Стамбулу розширити права православного населення та надати автономію Болгарії і Боснії, де перед цим були криваво придушені антиосманські повстання.
Прикрившись такою благородною метою, в Петербурзі планували розширити сферу впливу на Балканах та відновити підірваний після поразки у Кримській війні авторитет. І в 1877 році спалахнула вже одинадцята за чергою російсько-турецька війна.
В 1917 році в Росії сталася революція, яка завершилася більшовицьким переворотом. Нова влада на папері визнавала право народів на самовизначення, проте на практиці від завойовницьких планів не відмовилася.
Щоправда, прикривалася не захистом православної церкви та братів-слов’ян, а революційними ідеалами та захистом трудового люду від буржуїв та усіляких експлуататорів.
В грудні 1917 року радянський уряд висунув ультиматум керівництву Української Народної Республіки. В документі Центральну Раду звинуватили в «нечуваній зраді революції», вимагали від неї припинити роззброєння більшовицьких загонів та долучитися до придушення антирадянського повстання на Дону.
У Києві ультиматум відкинули, що і стало приводом для початку війни. Більшовики швидко захопили Харків, проголосивши там створення альтернативної УНР, яка, своєю чергою, оголосила «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради».
Щоправда, цю боротьбу вели надіслані з Росії загони. Українське керівництво тоді ефективну відсіч збройній агресії не змогло організувати і від поразки врятувала лише військова допомога Німеччини та Австро-Угорщини.
Наприкінці 1918 року під час другої спроби завоювати Україну Кремль вирішив діяти за випробуваною схемою. Цього разу більшовики навіть не надсилали ультиматум, а почали наступ від імені Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який проголосив встановлення радянської влади.
На гнівні ноти з Києва відповіли, що «воєнні дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним».
Після Другої світової країни Східної Європи потрапили до сфери впливу СРСР і Москва агресивно реагувала на будь-які спроби відмовитися від такого нав'язливого «партнерства» та реформувати місцеві комуністичні режими. Двічі вона вдалася навіть до відкритого військового нападу.
У жовтні 1956 року в Угорщині спалахнуло антикомуністичне повстання. Новий уряд вирішив провести демократичні реформи та забажав вийти із Організації Варшавського договору — прорадянського аналогу НАТО.
У відповідь Микита Хрущов на засіданні Президії ЦК КПСС заявив: «Якщо ми підемо з Угорщини, це підбадьорить американців, англійців та французів. Вони розцінять це як нашу слабкість та почнуть наступ». Тож у Москві створили альтернативний угорський «революційний робітничо-селянський уряд», який формально і звернувся до СРСР по допомогу.
Рано-вранці 4 листопада розпочалося військове вторгнення, яким керував Георгій Жуков. Радянським солдатам пояснили, що «у братській Угорщині сили реакції та контрреволюції підняли заколот з метою знищити революційні досягнення трудящих та відновити старі поміщицько-капіталістичні порядки», що призведе до «відродження фашизму» і становитиме небезпеку для всього соціалістичного табору.
Сили виявилися нерівні, повстання повністю придушили і до влади повернувся прорадянський уряд.
За схожим сценарієм розвивалися події 1968 року, коли в Чехословаччині новий глава місцевої компартії Александер Дубчек оголосив курс на будівництво «соціалізму з людським обличчям». В Москві реформи розцінили як загрозу усталеним у Східній Європі режимам.
В ніч на 21 серпня до країни ввели війська — крім радянських, також підрозділи Польщі, Угорщини, Болгарії та Німецької Демократичної Республіки (східної частини Німеччини).
Цього разу для виправдання агресії альтернативний уряд не створювали, а лише обмежилися проханням про допомогу, яке надійшло від частини відданих СРСР комуністів.
«Це звернення викликане загрозою існуючому в Чехословаччині соціалістичному ладу і встановленій Конституцією державності з боку контрреволюційних сил, які вступили у змову з ворожими соціалізму зовнішніми силами», — говорилося в офіційному повідомленні радянського інформагентства ТАСС.
Завершувалося воно словами про те, що «нікому і ніколи не буде дозволено вирвати хоча б одну ланку із співдружності соціалістичних держав».
Військова агресія призвела до скасування проведених реформ та ще на 20 років законсервувала у країні комуністичний режим.
