27 листопада 1895 року Альфред Нобель склав останню версію заповіту, завдяки якій у людства з'явилась Нобелівська премія. Подібним шляхом виникли Пулітцерівська премія, Смітсонівський інститут та новий алфавіт англійської мови — все це реалізація останньої волі відомих вчених, бізнесменів та письменників.
Chas News розповідає деталі їхнього життєпису. Бонусом — про один з найдивніших заповітів в історії, який викликав у Канаді локальний бебі-бум.
Альфред Нобель — успішний бізнесмен, хімік, інженер, власник 355 патентів. Його здобутки можна описувати довго, проте найбільше він відомий завдяки двом речам: названій на його честь премії та динаміту, винахідником якого він був.
І ці дві речі, якщо вірити поширеній легенді, тісно пов'язані. Начебто в 1888 році, дізнавшись про смерть Людвіга Нобеля, редакція однієї з паризьких газет переплутала його з братом. Так вийшла стаття під назвою «Торговець смертю помер», в якій говорилося, що Альфред розбагатів, знайшовши наймасовіший спосіб вбивства людей.
Ознайомившись з публікацією, винахідник захотів залишити про себе добру пам'ять. Результатом цього і став складений 27 листопада 1895 року заповіт. Відповідно до нього більшу частина статків Нобеля — 31 млн шведських крон — мали покласти в банк, а відсотки по вкладу спрямувати на виплату премій з фізики, математики, медицини, літератури та за досягнення у встановленні миру.
Сьогодні оповідь про помилковий некролог ставлять під сумнів. Принаймні публікацію про «торговця смертю» не вдалося знайти в архівах, хоча щось подібне тоді написала популярна французька газета Le Figaro: в коротенькій замітці йшлося про смерть Альфреда Нобеля, «людини, яку важко назвати благодійником людства». Можливо, вона справді вплинула на винахідника.
Проте, скоріше за все, ідеєю премії він надихнувся, коли 1868 року отримав нагороду Шведської академії наук «за важливі винаходи для практичного використання людством». А відзначати мирні досягнення вирішив під впливом своєї подруги Берти фон Зутнер, однієї з лідерів міжнародного пацифістського руху наприкінці ХІХ століття. Вона, до речі, в 1905 році сама стала лауреатом премією миру.
Загалом же премії вперше присудили в 1901 році через п'ять років після смерті винахідника — таку затримку викликали спроби родичів Нобеля оскаржити заповіт.
Схожа історія появи і в Пулітцерівської премії — мрії усіх американських журналістів, гроші на фінансування якої в заповіті виділив газетний магнат Джозеф Пулітцер. У розвиток медіа він зробив внесок не менший, ніж Нобель в науку, і так само при житті мав не бездоганну репутацію.
Винахідника критикували за вбивчий динаміт, а видавця — як «батька» «жовтої преси».
Пулітцер за життя спробував сили в різних галузях, проте найбільшого успіху досяг в журналістиці, де зробив справжню революцію. Більшість газет середини ХІХ століття сучасним читачам здалися б нудними: тексти описового характеру з великими заголовками, розміщені у вузьких колонках з мінімумом ілюстрацій. Пулітцер все змінив.
На шпальтах своєї газети The New York World він поєднував журналістські розслідування та викривальні репортажі з кримінальною хронікою та сенсаціями з різних сфер. Короткі заголовки, набрані великими літерами, на кшталт «ТЕРОР НА ВОЛ-СТРІТ» чи «КОХАНЦІ КРИХІТКИ ЛІЗИ» привертали увагу читачів, так само, як і яскраві карикатури на титульних сторінках. Серед них були і комікси про «Жовтого хлопчика», які, за однією з версій, й дали назву терміну «жовта преса».
Гонитву за сенсаціями Пулітцер припинив після американсько-іспанської війни 1898 року, до розв'язання якої сам доклав руку зі своїм головним конкурентом Вільямом Херстом: їхні газети публікували статті войовничого змісту.
В останні роки життя видавець звернувся до суспільно відповідальної журналістики і перетворив The New York World на головний рупор Демократичної партії. В 1904 році, за сім років до смерті, Пулітцер склав заповіт, в якому виділив $2 млн Колумбійському університету на заснування школи журналістики та виплату премій найкращим журналістам. У 1917 році нагороди вручили вперше.
Смітсонівський інститут — один з найбільших дослідницьких і освітніх центрів США. Зокрема він містить 19 музеїв, в яких зберігаються 154 млн експонатів — від історичних документів до метеоритів. А свою назву заклад отримав на честь британського вченого Джеймса Смітсона, який народився у Франції, помер в Італії і ніколи не був у США.
Відповідно до заповіту, усі статки науковця мали перейти до його племінника, а у разі, якщо той помре бездітним, — Сполученим Штатам для створення установи, яка поширюватиме знання. Коли Смітсон помер у 1829 році, новина про його незвичний заповіт викликала резонанс по той бік океану. Спочатку здавалося малоймовірним, що гроші перейдуть США, адже племінникові було лише 20 років. Однак в 1835 році він раптово помер, так і залишившись бездітним.
У 1838 році 105 мішків, наповнених 105 тисячами золотих монет, — приблизно $12 млн в сучасному еквіваленті, прибули до США. На улагодження усіх юридичних питань пішло ще вісім років і врешті в 1846 році Смітсонівський інститут запрацював.
Мотиви дивовижної останньої волі Джеймса Смітсона досі не встановили. Є припущення, що так він висловив протест проти консервативних настроїв британського суспільства, яке заборонило вченому, народженому поза шлюбом, носити прізвище батька. За іншою версією, заповіт відбив його захоплення ідеалами демократії та загальної освіти, які панували в США.
Бернард Шоу писав не тільки всесвітньо відомі твори, за які в 1925 році отримав Нобелівську премію з літератури, але й був одним з найпалкіших антивакцинаторів свого часу та прихильників реформи англійського алфавіту. Останній він навіть приділив окремий пункт в заповіті.
Відповідно до нього близько 100 тис. фунтів передавалися в управління благодійному фонду для розробки та популяризації нової абетки. Вона мала візуально відрізнятися від латиниці та містити 40 символів, кожен з яких відповідав би окремому звуку.
Однак з втіленням заповіту у життя виникли проблеми. Британський музей та Королівська академія драматичних мистецтв, які мали отримати залишок коштів після розробки алфавіту, оскаржили створення фонду. Суд став на їхній бік. Якщо коротко, то він вирішив, що діяльність фонду направлена на пропаганду дивної забавки письменника і тому не може вважатися благодійною. На цій підставі фонд визнали недійсним.
Друзі Шоу з таким рішенням не погодилися і згодом все-таки вибили гроші для створення абетки, однак лише 8300 фунтів. У 1960 році, через 10 років після смерті письменника, новий алфавіт врешті розробили, а в 1962 році ним надрукували п'єсу «Андрокл та лев». Час від часу абеткою Шоу видають книги і зараз, проте користується вона такою ж популярністю, як і варіанти латиниці для української мови.
Остання воля канадського адвоката та фінансиста Чарльза Венса Міллара не передбачала заснування нових премій, інституту чи розробку алфавіту, однак посприяла народженню кількох десятків дітей. Заповіт став одним із найдивніших в історії, а кожен його пункт мав перевірити жагу людей до легких грошей.
Так, віллу на Ямайці Міллар заповідав трьом товаришам, які ненавиділи один одного, але за умови, що вони там будуть жити разом. Акції броварні O'Keefe та жокей-клубу Ontario передавалися протестантським священникам, які виступали проти алкоголю та азартних ігор. І, врешті, останній пункт заповіту передбачав, що прибутки від інвестицій Міллара через 10 років після його смерті мають передати жінці чи жінкам, які за цей час народять найбільше дітей в місті Торонто.
Далекі родичі складача заповіту та влада штату Онтаріо намагалися оскаржити цей пункт, однак адвокат добре знав закони. Тому ці спроби завершилися нічим. А в Торонто стартувало справжнє реаліті-шоу, яке увійшло в історію як «Великі перегони лелек».
До фіналу дійшли шестеро жінок, які стверджували, що протягом 1926-1936 років народили по дев'ятеро дітей. В результаті приз розділили порівну між чотирма з них — кожна отримала по 110 тис. канадських доларів. Ще двом матерям виплатили компенсацію в $12500: зі списку переможців їх викреслили, оскільки дехто з дітей народився мертвим або ж поза шлюбом.
