404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Коли союзники кидають. Історія людства у зрадах

5 грудня 1994 року президент України Леонід Кучма підписав Будапештський меморандум. За його умовами в обмін на відмову від третього за розмірами ядерного арсеналу Росія, Велика Британія та США надали Україні гарантії безпеки. Документ так офіційно і називався — Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ядерному роззброєнню передували кілька років важких переговорів, аж поки 14 січня 1994 року Леонід Кравчук на зустрічі в Кремлі з Борисом Єльциним та Біллом Клінтоном не дав принципову згоду. Втілювати в життя це рішення довелося вже його наступнику на посаді президента.

Відповідно до Будапештського меморандуму, Москва, Лондон та Вашингтон зобов’язалися «утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН». А у разі агресії третьої сторони проти України вони мали провести консультації та  домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН. Жодних конкретних кроків на підтримку Києва в документі не прописали.

5 грудня 1994 року Будапештський меморандум скріпили своїми підписами Леонід Кучма, Борис Єльцин, Білл Клінтон та Джон Мейджор

Як показали події 2014 року, зафіксовані у меморандумі зобов’язання виявилися пустими обіцянками. Росія сама порушила надані Україні гарантії безпеки та заблокувала в Радбезі резолюції із засудження власної агресії. Не вдалося навіть організувати переговори з урегулювання ситуації на Донбасі в «будапештському форматі», хоч з подібними ініціативами виступали і попередній, і чинний президенти.

Проте про меморандум в Україні не забувають. Володимир Зеленський навіть присвятив йому одне із п’яти своїх питань у день місцевих виборів. Запевняє, що має з цього приводу цікавий задум, але деталі поки не розкриває.

Однак порушення Будапештського меморандуму — це не єдина зрада такого рівня як в українській, так і у світовій історії. Сhas News наводить ще п’ять прикладів, коли союзники порушували взяті на себе зобов’язання.

Цар і гетьман

Вперше Росія порушила домовленості з Україною ще 364 роки тому. В 1654 році гетьман Богдан Хмельницький уклав союз з Московією. В обмін на перехід Війська Запорізького під протекцію Кремля цар Олексій Михайлович зобов’язувався надати підтримку козакам у війні з Річчю Посполитою. Бойові дії йшли успішно і за два роки під контролем козацьких та російських військ знаходилась більша частина українських, білоруських та литовських земель.

В 1655 році Польщі оголосила війну і Швеція, яка стрімко захопила більшу частину корінних польських теренів. Після цього існування самої Речі Посполитої опинилося під великим питанням. Такий хід подій не відповідав планам московського царя, який не хотів різкого посилення одного противника за рахунок іншого. Наприкінці 1655 року Олексій Михайлович припинив боротись із поляками та влітку наступного року розпочав війну із Швецією.

Одночасно розпочалися і сепаратні переговори з польським королем, на які козацьких представників не допустили. 24 жовтня 1656 року поблизу Вільно, окупованому на той момент російсько-українськими військами, Річ Посполита та Московське царство уклали перемир’я.

В Гетьманщині таке рішення розцінили як пряме порушення царем своїх зобов’язань у той момент, коли козаки знаходились за крок до остаточної перемоги. Богдан Хмельницький у відповідь, формально не розвиваючи угоди з Москвою, уклав союз з її противником Швецією, а також з Бранденбургом та Трансильванією. Однак ключовий момент вже було втрачено. Польща, скориставшись Віленським перемир’ям, змогла завдати поразки коаліційним військам.

Зрада царя стала однією з причин того, чому наступний гетьман Іван Виговський вирішив повернутися до складу Речі Посполитої, за чим настали 20 років Руїни — громадянської війни в Гетьманщині за участі Польщі, Московії та Османської імперії. За цей період московський цар ще двічі укладав угоди з польським королем, наслідком яких став поділ України по Дніпру. З козаками він, звісно, і в ці рази не радився.

Падіння Візантії

В середині ХV століття часи величі Візантійської імперії вже давно минули. Її правителі продовжували носити пишний титул «імператорів римлян», проте їхня влада поширювалась лише на околиці Константинополя та півострів Пелопоннес на півдні Греції. А навколо розкинулися володіння османських султанів, які спали і бачили, як захопити останні уламки колись могутньої держави.

Справу виживання Візантії ускладнювала відсутність союзників. Найближчі християнські держави вже або увійшли до складу османської держави, або стали її васалами. Потенційно на допомогу могли прийти християнські правителі із Західної та Центральної Європи. Але спочатку треба було вирішити релігійні протиріччя — візантійці були православними, а більшість тогочасних європейських держав дотримувались католицизму.

Після захоплення Константинополя Мехмед ІІ дозволив своїм військам три дні грабувати місто, а потім проголосив його своєю новою столицею / Картина Жан-Жозефа Бенжамен-Констана, 1876 рік

В 1439 році візантійський імператор Іоанн VIII підписав Флорентійську унію, яка мала призвести до об’єднання східної та західної гілок християнства. Але на практиці в дію вона так і не вступила. Більшість греків відмовилися визнавати зверхність понтифіка. Папа Римський, у свою чергу, все-таки зміг організувати хрестовий похід проти турків в 1444 році, однак він завершився розгромною поразкою.

Тим часом кільце навколо Візантії стискалося. В 1449 османським султаном став 19-річний Мехмед ІІ, який розпочав підготовку до завоювання Константинополя. Розуміючи небезпеку, останній візантійський імператор Костянтин ХІ знову звернувся за допомогою до Заходу та в грудні 1452 року повторно проголосив про приєднання православної церкви до унії. Однак і цього разу його піддані таке рішення не оцінили. Як заявив великий дука Лука Нотарас, «краще турецький тюрбан, ніж папська тіара».

У будь-якому разі сподівання Костянтина на допомогу християнського світу виявилися марними. Більшість європейських монархів займалися власними справами і на їх позицію не вплинули навіть заклики Папи Римського. Не дочекались візантійці допомоги і від своїх давніх торговельних партнерів, Генуезької та Венеційської республік. Перша проголосила нейтралітет, а друга дуже довго вагалася і коли направила до Константинополя ескадру, вже було запізно. В результаті візантійців в останній битві підтримали лише дві тисячі добровольців, які з власної ініціативи прибули до Константинополя з різних куточків Європи. Але цього контингенту було замало. 23 травня після 24-денної облоги Константинополь впав, а останній імператор загинув у битві.

Крах Візантії шокував європейців. По континенту ширилися чутки про наближення кінця світу, а новий Папа Римський безуспішно спробував організувати черговий хрестовий похід. Однак час було втрачено. Візантія остаточно зникла з карти світу. Османська імперія ж ще кілька століть залишалася загрозою для усіх християнських країн.

Зраджують навіть друзі

Зрада союзниками один одного — дуже поширене явище в історії. Особливо в Середньовіччя і у Новий час. Яскравий приклад — Наполеонівські війни, коли за два десятиліття більшість європейських країн встигли повоювати як проти Франції, так і на її боці. Так, під час «битви народів» біля Лейпцигу 1813 року, коли фактично вирішувалася доля імперії Наполеона, його у найвідповідальніший момент зрадили саксонські, баденські та вюртемберзькі дивізії. На полі бою вони перейшли на сторону антифранцузької коаліції.

Зраджували корсиканця і люди з найближчого оточення. Першим — маршал Жан-Батіст Бернадот, який в 1810 році посів шведський престол (спочатку як кронпринц, а потім і як повноцінний король). В 1812 році він порвав відносини з Францією та уклав союз з Росією, а  1813 році бився проти Наполеона під Лейпцигом.

Під Лейпцигом зійшлися близько півмільйона солдатів. Це була наймасштабніша битва в світовій історії до початку Першої Світової / Картина Володимира Мошкова, 1815 рік

Схоже вчинив і ще один маршал, Йоахім Мюрат. В 1808 році Наполеон призначив його неаполітанським королем (для довідки — Берандота запросив на трон шведський парламент). У наступні роки він, незважаючи на непрості відносини з імператором, завжди демонстрував свою лояльність. Зокрема, брав участь у поході в Росію 1812 року і в «битві народів». Але одразу після неї відправився до Неаполя і приєднався до антифранцузької коаліції. Не останню роль у цьому зіграла його дружина  Кароліна — рідна сестра Наполеона, яка хотіла зберегти для свого чоловіка, а таким чином і для самої себе, королівські корони.

Однак зрада вийшла урізаною. Оголосивши війну Франції, бойові дії він вів дуже мляво і одночасно слав листи Наполеону. А під час «100 днів» взагалі перейшов на його бік. Повторна зрада виявилась помилковою. Війська Мюрата розбили австрійці, а його самого врешті-решт схопили і стратили.

Зрада по-італійськи 

До Мюнхенської угоди 1938 року наймасштабнішою зрадою в міжнародній політиці ХХ століття був вступ Італії у Першу світову війну на боці Антанти. Італійський король ще в 1882 році разом з німецьким та австрійським імператорами уклав Троїстий союз, направлений в першу чергу проти Франції. На противагу йому в 1907 році остаточно оформився англо-російсько-французький союз — Антанта. Так сформувалися два протиборчі табори, готові розпочати кровопролиття світового масштабу. Довго чекати не довелось і 28 липня 1914 року розпочалася Перша світова війна. Антанта вступила в конфлікт у повному складі, але Троїстий союз дав збій. Італія вирішила не поспішати і проголосила нейтралітет, формально пояснивши, що Німеччина та Австро-Угорщина першими оголосили війну.

Тим часом італійський уряд розпочав переговори з Антантою. В квітні 1915 року в Лондоні вони уклали таємну угоду. За її умовами Рим мав вступити у війну в обмін на надання територій: населених італійцями регіонів Австро-Угорщини, частини Далмації та німецьких колоній в Африці. 3 травня Італія офіційно вийшла з Троїстого союзу, 23 травня — оголосила війну Австро-Угорщині і вже наступного дня розпочала бойові дії. Австрійський імператор у відповідь заявив, що король Італії вчинив «порушення вірності, якому немає аналогів в історії».

В наступні три з половиною роки на італо-австрійському фронті тривала безглузда війна, яка не принесла успіху жодній з сторін, але забрала життя мільйона вояків та мирних жителів.

Покинута Польща 

В новітній історії один із найдраматичніших прикладів відмови союзників від своїх зобов’язань стався на початку Другої світової війни. Спочатку Велика Британія та Франція у вересні 1938 року погодилися на анексію Німеччиною Судетської області, що в результаті призвело до розпаду Чехословаччини та окупації вже самої Чехії нацистами в березні наступного року. Після цього в Лондоні та Парижі все ж таки схаменулися: стало зрозуміло, що їхня «політика умиротворення» лише провокує Гітлера. Та вирішили надати гарантії безпеки наступній його жертві — Польщі. Зокрема, за умовами підписаного в березні протоколу, у разі німецької агресії проти  Польщі французька армія зобов’язувалася розпочати генеральний наступ на 15-й день після оголошення мобілізації. Враховуючи такі обіцянки, у Варшаві розробили свій план війни з Третім Рейхом. План передбачав, що польська армія мала протриматися кілька тижнів до активного вступу у війну союзників і розпочати контрнаступ.

Англійські та французькі солдати на відпочинку. У вересні 1939 року війська союзників мали більш ніж чотирикратну перевагу над німцями на західному фронті / Imperial War Museums

1 вересня Німеччина оголосила війну Польщі, у відповідь Англія та Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Друга світова війна розпочалася офіційно. 7 вересня французькі війська навіть рушили у локальний наступ, однак, прорвавшись уперед лише на 30 кілометрів, згодом відійшли на старі позиції. 12 вересня на першому засіданні англо-французька військова рада взагалі ухвалила рішення негайно припинити просування. На західному фронті почалася «дивна війна» без активних бойових дій.

Польща, яку тим часом трощив ворог, одна за одною слала ноти з проханням про допомогу. А у відповідь чула лише обіцянки: спочатку — що Франція вирушить у генеральний наступ 17-го, потім — 20 вересня. Але всі вони так і залишилися обіцянками. Натомість 17 вересня Радянський Союз, відповідно до таємного протоколу до пакту Молотова — Ріббентропа, розпочав свій вересневий похід, що остаточно дезорганізувало польську оборону. 6 жовтня капітулювали останні польські частини. «Дивна війна» на західному фронті тривала до травня 1940 року, коли Німеччина напала на Францію і вже за місяць змусила її капітулювати.