20 жовтня 1868 року в Києві запрацював перший приватний банк. Він так і називався —Київський приватний комерційний банк. Установа пропрацювала 50 років і закрилася лише після приходу до влади більшовиків. Як у цілому і решта приватних банківських установ.
Chas News розповідає про розвиток банківської справи в дореволюційні часи, про фінансові афери та банківські крахи.
Бракує грошей на відкриття бізнесу, ремонт оселі чи купівлю останньої моделі iPhone? Не біда. Зараз банки з радістю вам запропонують оформити кредит. Проте ще 200 років тому із цим виникли б проблеми.
Прообрази сучасних банків почали з'являтися на початку ХІХ ст. Наприклад, у Києві за часів магдебурзького права при магістраті діяла «приватно-громадська комісія», яка приймала кошти на зберігання та видавала невеликі кредити. Проте її послугами користувалася лише невелика частина заможних містян.
Перший повноцінний банк у Російській імперії виник у 1817 році — Державний комерційний банк (з 1860 року — просто Державний). В 1819 році його контора відкрилася в Одесі, в 1839 році — у Києві, а в 1848 році — у Харкові.
Протягом десятиліть уряд блокував створення приватних банківських установ, які могли скласти конкуренцію державній установі. Однак наприкінці 1860-х років все-таки зняв цю заборону. Тоді промислова революція нарешті докотилася до Російської імперії, а розвиток промисловості потребував кредитних коштів. В 1864 році перший приватний банк відкрився у столичному Санкт-Петербурзі, у 1868-му черга дійшла й до українських земель. Тоді запрацювали одразу два банки — Київський приватний комерційний та Харківський торговельний.
За тогочасною практикою усі банки були акціонерними товариствами, проте акції не завжди розподілялися рівномірно. Наприклад, Київський комерційний банк утворила група місцевих бізнесменів та землевласників, а от Харківський торговельний виник за ініціативи фінансиста Олексія Алчевського, якому і належав контрольний пакет акцій.
Алчевський згодом відіграв важливу роль у фінансовій історії України. В 1871 році він заснував перший на території імперії приватний іпотечний банк. Тоді звичайні банки видавали лише короткострокові позики під заставу товарів, коштовностей чи цінних паперів — зазвичай строком не більше ніж на 6-9 місяців.
Створений Алчевським Харківський земельний банк почав кредитувати під заставу землі терміном на кілька десятиліть. Запропонована бізнес-модель одразу отримала шалений успіх. Після ліквідації кріпосництва багато дворян не зуміли пристосуватися до нових умов і опинилися на межі банкрутства. Гроші швидко проїдалися, тож власники з радістю почали брати кредити під заставу своїх земельних наділів. Проте і це не врятувало багатьох від розорення, через що земельні застави почали переходити у власність банку.
Банківська діяльність приносила Алчевському шалені прибутки, проте він на цьому не зупинився. Зароблені кошти вкладав у вугільну та металургійну промисловість, яка активно розвивалася на Донбасі. Так наприкінці ХІХ ст. в Україні постала перша фінансово-промислова група — такий собі аналог сучасної групи «Приват» Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова.
Закладені в другій половині ХІХ ст. тренди банківської сфери збереглися аж до самої революції. Основними клієнтами банків у центрі та на півночі України стали сільськогосподарські виробники, насамперед цукрозаводчики. А на сході та півдні банки кредитували переважно вугільну та металургійну промисловість.
Із заснуванням перших банків одразу з'явилися охочі витягнути з них гроші шляхом різних шахрайських схем. Так, на початку ХІХ ст. Київ сколихнув масштабний корупційний скандал. Виявилось, що міські урядовці протягом кількох десятиліть переказували у власні кишені частину зібраних у місті податків та до того ж розікрали кошти вкладників до «приватно-громадської комісії». Скандалом охоче скористався царський уряд і використав його як привід для позбавлення міста магдебурзького права.
В середині ХІХ ст. Київ знову опинився в центрі великого банківського скандалу. Ревізія виявила зникнення з фондів Київської контори Державного банку величезної за тогочасної мірками суми — 2 млн рублів. Керуючий відділенням Григорій Меcсинг звинуватив у всьому підлеглих, однак розслідування встановило, що насправді він сам і організував аферу та залучив до неї членів наглядової ради банку.
Під прикриттям топменеджерів установа кілька років видавала кредити підставним особам під заставу підроблених цінних паперів, а інколи взагалі «мертвим душам». Гроші, звичайно, ніхто не повертав. Час від часу банк звертався до суду, де з'ясовувалося, що у позичальника відсутнє майно для погашення кредиту, після чого просто записував втрачені суми у збитки. І так багато разів по колу. Схема вийшла геніально простою та ефективною, фактично ж за такою методикою і зараз банкіри виводять гроші зі своїх банків. Після розкриття афери керівництво Київської контори відсторонили, проте у в'язницю нікого не посадили. Суд розтягнувся на багато років і до його завершення підозрювані банально не дожили.
Розбагатіти за рахунок банків намагалися не тільки їхні керівники, а і звичайні шахраї з вулиці. В 1863 році новопризначений голова Київської контори Держбанку професор Микола Бунге отримав телеграму від голови банку барона Олександра Штигліца. Той просив якнайшвидше переказати 10 тис. рублів княгині Гагаріній у Чернігів, а відповідні документи обіцяв надіслати пізніше. Бунге без вагань погодився і відправив кур'єра з означеною сумою. Не збентежило його і те, що гроші треба було віддати не особисто княгині, а її довіреній особі Наталії Поповій.
Минуло 10 днів, проте документи з центра не надходили. А коли Бунге про них нагадав, то отримав відповідь, що барон Штігліц про таку княгиню ніколи не чув і гроші переказувати їй не просив.
Як тільки стало відомо про аферу, київські правоохоронці кинули усі сили на пошуки шахраїв. І доволі швидко їх знайшли — відставного унтер-офіцера Никанора Попова та його дружину Юлію. Злочинців підвела любов до прекрасного — провернувши аферу, вони одразу купили золотий ланцюжок, жіночий браслет, чоловічий годинник і навіть карету, що не залишилось без уваги слідчих. На допиті Попови в усьому зізналися та видали свого поплічника — московського телеграфіста, який слав фальшиві телеграми. Засуджених махінаторів заслали до Сибіру. Бунге ж отримав гарний урок, який, одначе, не завадив його подальшій кар'єрі. В 1881 році він став міністром фінансів, а з 1887-го і до самої смерті в 1895-му очолював царський уряд.
Набагато трагічніша доля спіткала Олексія Алчевського, з ім'ям якого пов'язаний найбільший банківський крах в Україні дореволюційної доби. В 1900 році Російську імперію накрила економічна криза, яка поставила шахти та заводи українського підприємця на межу банкрутства. А вони за собою потягнули два харківські банки. Якщо коротко: підприємства Алчевського набрали кредитів у Харківському торговельному банку, де зберігав більшу частину активів Харківський земельний банк. В результаті виявилось, що на рахунках банків не вистачає близько 7 млн рублів. Врятувати ситуацію могла лише державна позика. Алчевський поїхав особисто домовлятися з міністром фінансів до імперської столиці, але отримав відмову. 7 травня 1901 року у розпачі він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі.
Після цього акції земельного банку різко подешевшали і їх скупили брати Рябушинські — головні акціонери Московського торговельного банку. І вже новим власникам уряд погодився виділити позику. При цьому Харківський торговельний банк рятувати не стали і просто ліквідували.
Загалом же на початку ХХ століття в українських губерніях почалася експансія російських банків — передусім Петербурзького для зовнішньої торгівлі та Азовсько-Донського — найбільших на той момент приватних банків Російської імперії. Місцеві банки не витримували з ними конкуренцію і з часом закривалися. Напередодні революції 1917 року в Україні діяли лише п'ять місцевих приватних банків.
